— Що ж робити? — розгублено спитав Волин. — Як же мені зараз бути?

Досі Царівна О промовляла до нього, вдивляючись і далі в якусь лише їй помітну цяточку вдалині, а обличчя її та очі були незворушні, спокійні, далекі.

А зараз вона повернула голову й глянула на Волина тим глибоким блакитним поглядом, на дні якого він побачив ціле озеро жіночих сліз і жахнувся того, що побачив, — і себе, і скоєне, і те, що буде.

І враз йому стало тоскно і боляче за минуле, якому, це вже він розумів, ніколи не буде вороття, яке вже не буде таким у прийдешньому, а буде чимось іншим, добрим чи поганим, але іншим.

— Іди, Волине! Там, на березі, давно чекає на тебе Перелесник. Я наказала не будити тебе, бо ти був надто зморений. Іди, він справді твій найближчий друг, він тобі щось порадить.

— А ти?

— Я завжди тут, в Озері. Це — мій світ. І як би боляче мені не було, я не метатимусь. Біда сама знайде тебе. А в біді я завжди прийду на допомогу, як зможу. Ти ж знаєш, скільки моїх сил, моїх чарів — Озеро і довкола нього. Туди далі — там господарюють інші: Ліс, Пуща — не мій світ, а лиш сусідній...

Стрімко, як риба, що грається у воді, вилетів Волин з води, вигинаючись так, що на льоту поцілував Царівну О в уста, і наступної миті уже мчав на берег, де на його улюбленій колоді сидів, відкинувши плаща назад, Перелесник і дмухав на Озеро, здіймаючи то густіші, то дрібніші хвилі.

— Ти мене кликав, Волине? — спитав Перелесник, і в його голосі Волин вчув раптом небачену раніше серйозність. Такого голосу він не сподівався від Перелесника.

— Ти ж усе знаєш! — знизав плечима Волин, сідаючи біля Перелесника на колоді.

— Що мені робити?

— А що ти хочеш?

— Бути з нею.

— Назавжди це неможливо, Волине! Ти — демон, а вона — людина.

— Але ж наскількись це можливо! Я хочу з нею бути, доки це можливо.

— Гай-гай, Волине! Казав же я тобі — кидай це Озеро та гайнемо у світи, а ти приліпився тут, а тепер ще й до людського роду тулишся! Нема в тобі батярського начала, джиґуна в тобі нема, друже мій, юначе! А може, просто ще не збагнув ти, що за жінкою не чекай вічності, лови миттєвість, тоді — житимеш! Ось як я!

— Але ж Царівна О — вічна!

— Дурнику! Вічності немає. Як немає і нас, хоч ми і все одно є. Розумієш? Ти ще юнак насправді, не лише зовні, тобі ніколи не виповниться більше сімнадцяти, але ж оте, наше знання, ти можеш мати! Чому ти його не надбав досі? Бо вона лиш тобою опікувалась, бо ти спав лиш в її обіймах. Світ жив широким життям, а ти грався в Озері і поринув у солодощі жіночих зваб. Це і є дитинність чоловіка! Бо він зав’язаний своєю чуттєвістю. А почуття, як іскри, гаснуть разом із чуттєвістю. Нехай не водночас, але в нашому бутті — це водночас...

— Нащо ти мене мучиш цими словами! Я прошу в тебе поради. Мені важко, я заплутався.

— Не дуже ти заплутався, як завів-таки дівчину в порожню людську хижку! Але справи поважні. Скажу тобі лиш ось що. Ти забув зараз усе на світі, а сьогодні починається Русалчин тиждень, а в кінці його Купальська ніч. У цю ніч ти повинен знайти квітку папороті. В ній буде запорука твого рятунку від прийдешніх бід.

— А я зможу знайти її?

— Зможеш, якщо не боятимешся Ночі і Лісу! А головне — Морока і Злена!

— Я?

— Так, ти. Дещо змінилося з учорашнього дня. Будь обережний! Наразі все, що міг, тобі сказав, друже! Я лечу — мені слід, бо це моя хвилина Лету. Ще побачимось!

Перелесник стрімко зірвався вгору, не повернувся, не глянув більше на Волина, не пожартував з височини, як це часто бувало. І Волинові стало сумно.

Але він був вдячний Перелеснику. У тому, що повів йому Південний Вітер, відчувалась насамперед приязнь, нічим не забарвлена — ні користю, ні обов’язком, ні спільними намірами. Перелесник взагалі належав до іншого виміру. Що йому врешті до Озерного хлопця, до підлітка? Він лиш уподобав його, та й усе, вибрав Волина з-поміж інших. Волин це розумів, і тому-то й сам так тягнувся до Перелесника, розраховував на його справжню поміч.

Колись він так в усьому сподівався на допомогу найперше від Царівни О. Бо ж завжди до його послуг були чари і сила, знання і вміння.

Зараз Волин не міг цим скористатися і не хотів. Бо зрадив її.

Так, він знав це. Він знав, що зрадив її, і водночас знав, що повинен був так зробити, що чин цей лежить також у шляхові, закладеному в ньому Тими, що все знають. А може, лише вдавав, що це так, може, хотілося виправдатися перед самим собою. Бо ж Волин виправдовував зраду перед Царівною О тим, що вона і її русалки загубили, залюбили, залоскотали за нескінченний свій вік чимало молодих чоловіків і юнаків. Вони всі все знали, а Волин завжди починав весну хлопчиком, який нічого не знав. Кожна весна була для нього початком нового знання. Завжди першим коханням. Як і цього разу! З тою лиш різницею, що це не була, як завжди, Царівна О!

У їхньому світі була воля, ніхто не мав права своїм лише бажанням обмежувати свободу іншого. Але був Закон, тут був свій Закон, і, здається, у чомусь Волин порушив його.

Волин так замислився над своїми клопотами, так заглибився у роздуми, що Леа застала його голим на колоді, де він звичайно сидів і де тепер вони зустрічались. І хоч жартома злякала його окриком, потім засоромила, що він голий, але вже не шарілася, не боялася дивитись на нього без одежі.

Очі її променилися ніжністю, і він, вмить натягнувши лише полотняні штани, що сягали трохи нижче колін, перепоясався очкуром з конопляної мотузки і, не надягаючи, а лиш узявши в руки сорочку з сіруватого грубого полотна — такою простою і грубою була та одежа, яку приніс йому Перелесник, — повів одразу ж Леу, яка не противилась, а, навпаки, пригорнулась до нього, у ту покинуту хатинку, де вперше розквітло єднанням тіл їхнє кохання.

Так минуло кілька днів.

Зустрічі чимдалі ставали такими, що годі було розлучатися. Волин починав дихати легше і легше без води. І Леа сказала йому:

— Ходімо до нас, я познайомлю тебе із своїми батьками!

— Що ти? — злякався Волин. — Що я їм скажу? І навіщо?

— Я вже сказала їм! — усміхнулась Леа. — Та ти не бійся, Волине! В мене дуже добрі батьки. Тато хоч і суворий на вигляд, але в душі дуже добра людина, а мама — сама доброта. Я сказала їм, що ти — сирота, що живеш літо на озері з братом, а взимку виїжджаєш у своє далеке село. Одне слово, все розповіла їм!

— Все?

— Та ні, звичайно! Я лише сказала, що ти мені дуже подобаєшся, що ми, ну... ну, що ми обоє подобаємось одне одному. Тато й каже — нехай прийде колись, хоч пообідає по-людськи...

— По-людськи... — повторив Волин трохи злякано. — По-людськи...

— Ну, звичайно. Ти ж давно не їси страв, які вдома готують. Усе лісовим харчем перебиваєшся...

«Ну от, ще одне, — подумав Волин. — Як це я їстиму людські страви, коли не знаю, чи я зможу це їсти, не знаю, як їх їсти, і взагалі...»

Але він хотів піти з нею, він дуже хотів піти з нею, бо її життя було там, йому хотілося зайти до неї в хату, дихнути тим повітрям, яке для неї було таке близьке і рідне, побачити людей, які с її ріднею і чиєю часткою вона є...

І потім — його так вабив той, людський світ, так хотілося більше про нього знати...

Вони вирішили, що підуть у село найближчими ж днями.

І в той день Леа була особливо ніжною, а Волинові особливо важко було з нею розлучатися під вечір.

Минуло кілька днів.

Волин зібрався і, висидівши зранку на улюбленій прибережній колоді, аж доки сонце не почало ставати над головою, одягся і подався до села.

Вони з Леею умовились на цей день заздалегідь, але, коли день цей надійшов, сумнівам Волина не було кінця.

Раз по раз зустрічався він із Царівною О, але завжди проминали вони одне одного, мов риби в озерній глибині. Лиш погляди, лиш порух голови.

Вони все знали одне про одного. Про думки і настрої, переживання і втрати. Волин жалів, страшенно жалів Царівну О, жалів себе, що отак мучиться, шкодував за колишнім спокоєм.