Не привітавши богів, не піднісши їм жертви, хоч якоїсь, у перший день не можна було ні сідати їсти, ні ладувати нову оселю — добра не чекай.

Тож іще якийсь час забрало у Стира обладнання у протилежному від джерела і майбутньої хати кінці галявини, трохи вже лісі, за дверима, місця для пожертв богам і лісовим духам.

Тепер усе було як слід. Батько родини приніс до жертовника потроху від кожної зготованої Гориною страви і попросив у богів захисту й опікунства та допомоги у новому житті свосї родини. Просив заступництва у рожаниць, у бога неба Сварога, у його сина Даждьбога та у грізного володаря блискавок Перуна, а також у бога багатства й худоби Велеса і у Мокоші — богині долі, матері врожаю, опікунки дощу, пологів і пряжі.

Поза тим мусив Стир умилостивлювати і темні сили, духів Мороку, щоб не прогнівити жодних богів.

Тепер можна було і самим потрапезувати.

За всілякими клопотами промайнув перший день.

Щойно розвиднілось, розбудив Стир Горину. Вона вийшла з куреня, розляглась догола і сім разів обійшла довкола куреня, звівши руки догори і благаючи неба допомогти родині, здоров’я і примісту від лиха. Потім вдяглася і викликала з куреня Стира.

Зготували сяку-таку їжу, підняли дітей і — до роботи. Узялися будувати хатку-землянку.

Знову, зберігаючи звичаї батьків, старанно дотримуючись усіх обрядів, Стир заклав перші сім колод і знову склав жертву богам... Радісно було для родини те, що й цю жертву прийнято, як і найпершу, бо вже на другий день під образами богів стало геть чисто.

А потім Стир поклав до капища і поціленого стрілою тетерука, не пожалівши зголоднілих дітей, бо з двох запольованих птахів одразу ж одного віддав богам, а ще грибів і ягід. І справи пішли дедалі краще й краще.

Робота кипіла. За кілька днів готова була землянка — це вже оселя! Потім усі гуртом взялися за будування справжньої хати. Життя невдовзі потекло спокійно й розмірене.

Волин, тоді ще зовсім хлопчик, минула лише одинадцята його весна, наступного ранку по приїзді вже радісно хлюпався у прибережній воді. Потім узявся ловити рибу, і йому відразу ж щастило, як ніколи.

Хлопчик був у захваті від Озера. Менші його брати також раділи іграм побіля води, сестри й собі охоче бродили по мілководдю. Але такого захоплення, як у Волина Озеро не викликало ні в кого. Більше того, у Горини, його матері, воно будило навіть острах і бажання забрати дітей від води, яке вона в собі ледь тамувала. Мілина була широкою та пологою, але надто великим було Озеро, невідомо що могло таїтися в його глибинах.

— Ми не знаємо озерного життя, — казала Горина чоловікові. — Ми знаємо Ліс і його володарів та демонів, знаємо лісових мешканців, добрих і злих, знаємо, як з ними бути. Але ж ми ніколи не жили біля такого великого озера. Ні ми нічого про нього не знаємо, ні воно про нас.

Поки збудували на затишній, лісовій галявині хату, до Озера також ніби звикли.

Звикли і до зачарованості Волина Лісом та Озером, і лиш останнім часом Горина почала знову непокоїтися, коли Волинові минув чотирнадцятий рік. Він був найгарніший з дітей, і кучері мав такі чудові, що вище плечей ніколи їх не обтинали. І здавалося матері, що кожного разу після мандрів до Лісу й Озера, приносячи додому ягід та грибів, свіжої риби, яку ловив як ніхто спритно, він виглядає ще гарнішим.

І від цього раптом ставало матері не радісно, а страшно. Щось коїлося з її хлопчиком, щось відбувалося в лісі довкола їхньої родини таке, чому вона не могла дати ради, не могла пояснити, боялася...

— Це життя на відлюдді тебе так переймає, — заспокоював її Стир. — Раптом на тебе щось стало находити. Адже тут чудово! Ми прожили три роки напрочуд спокійно і легко. Ніхто нас не знайшов, не зачепив, лихо обходило стороною. Не гніви богів, лісових демонів і Тих, що все знають, Горино! Нас оберігає якась сила. Може й таке бути, я вже думав про це. Але ж оберігає, ми не повинні гнівити її, бо хтозна, що тут у лісі могло з нами трапитись...

— Я боюсь озера, боюсь русалок, боюсь водяників і віл, я всього зараз боюсь... Мені здається, що й зараз нашу розмову хтось слухає... Дослуховується до наших слів... Ні, треба тікати звідси, пора вертатись...

— Авжеж дослуховується! Ось поглянь лишень — Волин зайшов тихенько у хату і сидить позад тебе на ослоні і слухає нас! — засміявся Стир. Але не переймайся, я таки поїду в село, подивлюся, може, й справді вертатимемось...

Мати глянула на Волина, який уважно слухав батька, мовчки, не додаючи жодного слова, не заперечуючи, але й не підтримуючи. Він заглибився поглядом кудись поперед себе, ніби бачив щось тільки йому одному видне й відоме, ніби знав щось інше, ніж вони, знав більше.

Звечоріло. Крізь розчинені двері видно було, як зійшов на небо повний місяць. Вкладалися спати. Перед тим, як погасити каганця, Горина знову поглянула на Волина, і знову стало їй моторошно.

Він дивився на місяць, ніби відчитував щось із нього, невідривне й зосереджено, мати дивилася на його бездоганний профіль, на кучері, що спадали на плечі, на струнку поставу, і раптом страх поповз по всьому її тілу: «Він заворожений! Мій хлопчик заворожений! Я чую, як він чужішає, як думає про щось таке, чого я не знаю, не відчуваю, не розумію..»

Мати покликала його неслухняним голосом, і Волин озирнувся, як завжди, мить ще мовчав, а потім спитав лагідним, теплим голосом:

— Що, мамо? Ви мене кликали?

— Спати лягай, синку! Не дивись так на повний місяць, бо спатимеш зле. При повному місяці літавиці приходять до людей, русалки й віли, мавки і планетники, стрижні й вовкулаки! Стережися, дитинко, таких ночей, стережися!

— Добре, мамо, не хвилюйтеся! Я лягаю спати, я тут, з вами, і нікого більше! Замкнімо двері, і місяць не зазиратиме в нашу хату поночі, якщо вам лячно! Чи не так, тату?

— Лягай спати! Слухай, що мати кажуть! А як по правді, то так воно на краще — замкнімо двері, і нехай хатній дух нас стереже, як досі стеріг!

Наступного дня батько поїхав у їхнє колишнє село. Місяць був красень, і день видався гожий. Повернувся Стир через чотири дні з кіньми, яких позичив у давнього сусіда, і родина почала збиратися в дорогу.

Волин нічого не казав, але був смутний, і ного настрій передався іншим. Збиралися важко. Нелегко було полишити нажите тут, у пущі, хоча водночас всі й раділи поверненню до села.

За ці роки війни минули. Про ліцарів-войовників уже понад рік ніхто нічого не чув, почали забувати лихо, налагоджувати звичне життя. Шляхом прошкували знову купці, і село ожило і дихало, як і раніше.

Коли все зібрали, мати узялася варити вечерю. Вирішили востаннє повечеряти в лісі, переночувати, а вранці, зі сходом сонця, рушати до рідного дворища.

Волин ще вдень пішов з дому. Хотів востаннє наловити риби та поглянути на Озеро. Ще коли лиш доведеться сюди дістатись!

Він повернувся, коли сутеніло, повечеряв з усіма. Наловлену Волином рибу поклали у воду, аби взяти з собою в дорогу. Вечеряли надворі біля вогнища, було тепло і затишно.

Але мати знову помітила, як вдивляється Волин у місяць, як ніби повиває блідий серпанок дивного світла його обличчя. Близьке й рідне обличчя її сина раптом здалося їй чужим обличчям юного красеня, якого вона не знала. Рідне й близьке перепліталося в ньому з чужим, навіть страхітливим, хоч водночас манливим, привабливим.

Вона знову покликала його, і коли Волин повернувся до неї, раптом зрозуміла, що це відблиск багаття міняє вираз на обличчі її сина. Він усміхнувся звичною своєю спокійною, лагідною усмішкою, і їй стало враз спокійно і добре. Від нього линули тепло, сила, спокій. Впевненість — ось що було ще в її хлопчикові, впевненість, якої, знала вона, часто бракувало і дорослим чоловікам. Він вже мужніє, дорослішає, її хлопчик стає чоловіком, ось звідки в ньому ці зміни, що її лякають, чого вона не впізнає в ньому. Він просто дорослішає.

Вона прогнала похмурі думки, як завжди згадуючи слова чоловіка про те, що їх хтось охороняє і боронить.