Якось карно доліз до куща бузини і врізав тонке стебло. Засилив у нього бур'янину і поклав на камінь, аби підсушувалося. Сили скапували з мене потом, дух вивітрювався з гарячим диханням. Чемерилися памороки. Мислено я вгадував путь тої гадини. Як вона, напужена й спорожніла, шурхотить у камінні, як репіжить через поточину, як звивається в терні. Вона вже мала б допастися гніздовшца, несучи на голові запах моєї слини.

Я в'янув, як укошена травина. Я вмирав і чекав знаку... І знак явився: дві вкохані гадини, як ковбаси, повисли на бантинах моєї хижки. І третя, й четверта... й восьма... Тоді я взяв у трясучі персти бузинову пищалку-денцівку і покликав у поміч вуя Ферка.

Мої родаки в материнському коліні були всі темні лицем і волоссям. Про Драгів і казати нічого, у тих шкіра по-половецьки смугла, аж прикурена. А я начадався білим, як би з чужого коша. Вуй Ферко сьому дав такий присуд: «Коли'го зачинали, каркнула біла ворона. Се ознака, що буде до світла тягнутися. Зате в дитинстві до таких усі хворощі ліпляться, як ріпляки до пса».

Так воно й було. Пам'ятаю, якоїсь яри ми з дітваками бовталися в мочилі, що гусло від пуголовків. По тому мої ноги рясно обметало страшними бородавками. Вони росли і множилися день при дні, я вже не міг узутися до церкви. Чим лише баба не мастила мені ноги – не помагало. Ми стали чекати, аби в селі хтось умер. І коли упровід з мерцем виходив за ворота, я перебігав дорогу, щоб чужа смерть забрала мою напасть із собою. Та помочи не було і від неї. Тоді баба повела мене до вуя Ферка. Він їй падався двоюрідним братом.

Вуй Ферко сидів на бервені і курив піпу. Його довгі босі ноги впали в молоду жаливу, і я зачудувано подумав: не жалить! Проте се була лише мала дрібниця поряд з тим, що гудів людський поговір. Челядь боялася його, бо знався чоловік з усякою немзою і нечистю, розумівся з гадами. Тому й обходили без наглої потреби його заманку в лісному заболотгі.

Ми поздоровкалися. Дідо лише всміхнувся самими зубами. Баба врочисто почала повідати про мою біду. Я сумирно опустив очі додолу, на свої ноги, вкриті мерзким струпом. Вуй Ферко слухав мовчки, дивився кудись попри нас байдужими вицвілими очима. Тоді я ще не знав, що мудрість завжди трішки байдужа. Дивно, але ні разу він не глянув на мої ноги – те, що мав лікувати. Лише прогугнявив:

«Ти, сестрице, йди. Дітвак най лишиться».

Баба поклала на поріг солонину і скляницю слив'янки, пішла собі.

Ми довго стояли один проти одного. Старий зірко вивчав мене і, здавалося, що моя маленька постать, як воскова свічечка, розтопилася в тих глибоких очах. Раз піпа вислизнула з його рота і цоркнула об дошку. Я гейби пробудився. А дідо вхопив мене, настраханого, за вуха і наблизив до свого виду так, що наші брови майже зліпилися.

«Я тебе злікую, – хрипло прошипів. – Хочеш?»

«Угу».

«Дуже хочеш?»

«Угу».

«Маєш вчинити єдно важне діло. Добре?»

«Угу».

«Випросиш у попаді крумплину. Розітнеш її, одну половину з'їж сирою, другою обітреш хворі ноги і посадиш у городі. Кожної днини поливай її в передсвіт і перед заходом сонця. Гадкуй! То буде твоє здоров'я. Коли крумпля проросте, бородавки щезнуть. Амінь! Іди собі».

Старий підняв піпу і мене більше не видів. З тривожною бентегою кинувся я геть від глиняної халупи. Цілу ніч не йшов із гадки дідо у довгій сірій сорочці, клекотала його дивна бесіда.

Я зробив усе так, як він нараяв. А через два тижні заповітна крумплина пустила обрость. У молочному присмерку передрання роздивляв я свої зарошені ноги. Бородавок не було. Ані одної.

Баба послала мною Феркові тайстрину бринзи, а я сам покликався помогти йому зібрати сіно. Переступаючи смерековий перелаз, гадав, що заступаю на звичну сільську загороду, а вийшло – в казку. Увечері, коли ми сіли під стогом перепочити, вуй Ферко витяг лісковий орішок. Десь із рукава його вилізла мишка, вхопила орішок і прибігла з ним до мене.

«Се тобі за роботу, – сказав дідо з потеплілими очима. – Держи його при собі, будеш твердим, як зерня».

Баба зашила мені той орішок у сорочку, і я носив його при собі аж до послідньої гімназійної класи...

У підвішеному до ланця котлі вуй Ферко варив нам мелайний токан. Кукурудзяну крупу сіяв через пальці і колотив дерев'яним товкачиком. І приповідав:

«Коли в хлібі сили не найдеш, у молоці й м'ясиві не найдеш, то знай, що в сих золотих зернах сонячна сила спить. Бо й коли спалиш мелайне бадилля, то з відра попелу можна насіяти грам золота».

Я смакував той токан із бринзою, і чулося, що на зубах поскрипують золоті крупинки.

Иншим разом ми ходили з ним у хащу за тичками. Перед тим, як замахнутися топірцем на грабину, вуй Ферко щось шепотів. І рубав не підряд, стинав лише кожне сьоме деревце. Показав мені гніздо ремеза, схоже на м'яку рукавичку, бо він його ліпить із тополиного й вербового пуху. Якщо чоловік замерзне в лісі, то може зігріти руки й ноги тими гніздами.

А раз вуй Ферко поклав межи долоні травинку і тонко засвистів. Озвалася таким же свистом якась птиця.

«Так я глядаю ягідні місця», – пояснив дідо.

Ми пішли на той свист – і справді відкрилася галявина з ягідними кущами. На них висіли майже при землі легенькі кошарочки-гнізда. Се робота птиці славки з чорною голівкою, що любить гніздитися там, де багато ягід. А найменші гнізда у волового очка – мохнаті кокони, сховані в корінні. І саме потя крихітне, і співанка його коротка. Зате пташка повзик не лінується пищалати, і чути її далеко. А гніздо править собі в дуплі і так замуровує глиною, розмоченою слиною, що каменем не розлупиш. На вигадки хитра й синиця: гніздо її стрінеш і в черепі коня, і на цвинтарному хресті, і в старій норі. Сплітає вона його і з пір'я, і з вовни, і з моху.

Старий показував мені настромлених на колючки жуків і червів – так робить собі припаси хитрий жулан. Потім ми підкралися до червоненького птаха з роговими крилами. Його називають омелюхом, бо вона на дзьобику й на лапках розносить по деревах насіння омели. Дуже смакують їй оті білі терпкі ягоди. Коло потоку на камені парадилася біла плиска з довгим чорним хвостом, яким вона тріскала по плесу, як праником. За се й називають її трясогузкою.

За якусь днину відкрився мені чудовний пернатий світ. А я доти гадав, що птиці – то лише надокучливі воробки під стріхою і зухабні ластівки, що крали з рук хліб.

У підвечір'ї ми стояли над потоком, а над нами кувала зозуля. І тоді вуй Ферко простяг перед собою руки і попросив:

«Зозулице-зегзице, многорозумна птице, що свого гнізда не має, зате дітей у люди виряджає, мамо для байстрючат єси, нам своє віще перо неси...»

Зозуля обірвала кукання, а на долоню вуя Ферка упало сиве перце. Він обіруч поніс його до води і здув із долонь. Перо вхопила бистрина і почала ним крутити, тріпати об каміння і корчі, жбухати на мілину і знову топити, плющити водограями, теребити ломаччям. Ми берегом ішли назирці, доки перо не вихопилося на водну ширінь і поплило руслом у мерехтливий овид.

«Мені тебе не догонити, неборе, – шепотів вуй Ферко, проводжаючи очима перо. – Керунок твій далекий, довгий і неспогаданий. Іди, неборе. Очі покажуть дорогу, серце покаже путь».

Він говорив се ніби до мене, але я не розумів сенсу тої бесіди.

Того дня ми здержалися в лісі до смерку. Ферко цубрив в'язанку тичок, я ніс сокиря і тайстрину з їдлом. Щось шубовскало в далеких бовчах і, здавалося, хихотіло. Я звідав, що то за риба чи птиця.

«То не риба й не птиця, то нявки і збіщата, – пояснював дідо. – Утоплениці і діти, що вмерли нехрещеними. Застає час їх вечорниць».

Щось заскімлило зовсім близько.

«То вовчий няньо Полісун виганяє свою файту на лови», – шептав Ферко.

Крівця мерзла в моїх жилах. А вуй був спокійний, як гребля. Вер на землю жердя, обтерся рукавом:

«Збилися ми з тобою з путика. Ачей нас Блуд водить».

«Хто то Блуд?»

«То лісний пан, що може чоловіка замотеличить межи трьома буками. Але не бійся, неборе. Нич не бійся, бо нема для челядника страшнішого, як сам страх».