Запах – це поклик, охорона і задоволення. Запах підказує нам, що їсти, що пити, де жити. Запах береже нашу пам'ять, освіжає чуття і гострить мисль. Ваша кров і ваша душа потребують натуральних ароматів. Щоб здоровим залишався ваш нюх, будьте частіше в Природі, в лісах, у горах, на водах. Дихайте вільно, глибоко і ситно, бо з воздуха ми беремо не менше поживи, ніж з їдла і питва. Се пожива Неба.

Господи, як мало чоловіку треба, і як багато Ти даєш!

Тепер я мав своє домівство. І не міг йому нарадуватися. Дім для людини – більше, ніж дім. Се той царинок, де людина лишається людиною. Се – осереддя людства. І куди б нас не водили мандри, то все не справдешнє. Пуповина наша в батьківському домі, а серце – під дахом, який ми поклали собі під небом.

Тернова ніч спускалася з кам'яних крижів, лягала під мої двері і, як вірний пес, сторожила мою халабуду до рана.

Спав я вже не на землі, а на постелі, яку ув'язав із рівнотовстих галузок. З них же поклав і столик, і лавичку, і полицю для начиння. В'язав свої меблі самочинними мотузками. Найліпше для сього годилася жалива. Я стинав високі старі стебла, вимочував їх день-два, оббивав на землі гладким каменем. Серединні волокна розпушував, розчісував і стелив сушити. Далі сукав прядиво і плів з нього тонкі й цупкі мотузки. Тими мотузками я й кріпив свій хатній ужиток, з них змотуляв і заплічні ноші, якими носив деревину.

В узголів'я притулив обчуханий обрубок тополі, прикритий шматкою. Вийшов підголовник, а точніше – підшийник, бо на древко якраз шия влягалася. Перші ночі терпли в'язи, а далі я звикся. І з того часу сплю лише на такій подушці. Так хребці шийні вирівнюються, витягуються. А голова, коли спочиває, то не має ні до чого торкатися – тоді ранком буде легкою і світлою. І на сон відновний менше часу треба.

Під лежанкою я склав у берестяних ночовках сіль. На той час прихитрився її промивати, проціджувати й випаровувати. Якимось чуттям вгадав, що їй місце під лежаком. І був винагороджений. Сіль там, де відпочиваєте, чистить дихання, спиває слиз і набряки з тіла, обвіває шкіру оздоровним туманцем. Велика таїна землі захована в солі. Якщо надміру її споживати, – сушить і точить тіло; якщо в міру і випиваючи достатньо води (десь два літри в день) – се лік і очистка від зайвини.

Знайшлося місце в закуті хижки і для крісла, яке я видовбав з корчуватого пня. По трудах денних всідався у встелене мохом сідловище, як лісовий король. Збоку потріскувала, поволи – з'їдаючи себе, смерекова тріска – і день мій вечоровий подовжувався. Обшивався я вбереженою за вилогою коміра голкою, плів собі обувку, пічкарив коло огнища.

Тут же змудрив собі й мийницю. Кам'яний у етил під хижею був плиткуватий. Камінь легко коловся пластами, досить було загнати в розколину гострого кола і бухнути по ньому. Відщеплялися рівненькі плитки. Се я рішив обернути для свого хісна. Сколював долівку так, аби вглиблялося коритце. Коли я міг вільно лягти в нього, довбанка була готова. На днищі напалив ватру з сухого ялиниччя і, коли все добре вигоріло, жбухав воду. Спершу, розколотивши попіл, скупався сам, змив ріпицю тривкої бездомности. А далі замочив свої цурбатки. Так і баба в попільному лузі виварювала білизну. Добре витовк одежу праником і повісив на росохах сушитися.

Відтепер купіль і прання споряджав собі щосуботньо.

Я не мав практики жити осібно, і нудьга, присмуток нерідко заповзали в душу. Точила жура за близькими людьми, за попереднім світом, за собою – молодим і безжурним. І я топив журу й гризоти в солоній воді. Запарював дві жмені різного цвіту і жменю соли, виливав у своє корито з теплою водою. Вкладався вільно й рахував від 100 до 1. А потім снив чимось приємним з дитинства. Уявляв ті запахи, барви, звуки. Уявляв своє серце, що потужно жене кров по чистих прозорих судинах, і як квіт землі освіжає тіло, як сіль гори гріє і уздоровляє душу.

А в инші дні в мивниці плюскалася риба, щоби була свіжа під рукою.

Поставала хмара роботи, надходила пора збирацтва. На кормигу тепер давалося мало часу. Я засував у пічний жар обмащену глиною птицю, чи їжака, чи рибину, і, коли вертався, мене чекала готова печеня. З обвугленою глиною здиралося і пір'я, і голки, і луска. Якось вдалося підбити глухаря, то я трапезував ним кілька днів. А коли лінувався, збовтував просту тминянку. Благо, що тмину довкола повно. Засмажував дику цибульку, сипав ложку тмину, розтирав сушених коників і заливав водою. Покипіло – і готова сербанка. Така страва надто добра, коли казиться шлунок. З чим і за чим би я не підступав до своє варистої і печистої печі, – годувала вона мене справно.

Инша річ, що призвичаївся я їсти мало. Ходив надголодь, зате енергії мав доста. Бо коли організм не візьме своє з їди, то потрібне потягне з води, з повітря. Так і перебивався, переломлював голод. Десь травинку пожував, десь листок облизав, ягоду вщипнув, рачка з води витяг...

(Коли я знову вернувся в світ, то завважив, що люди їдять удвічі-втричі більше за мене – і натужно тягають на собі мішки м'яса, жиру й забитих кишок. Мені їх шкода. Наші мудрі предки рідко казали «наїстися», частіше – «заїсти», «перекусити», «переломити голод». Вони знали, що кажуть. Якщо чоловік їсть до повної ситности, він споживає майже вдвічі більше за потребу.)

Вечори минали в мудруванні над сильцями і пастками. Я не мав ані дроту, ані жилок, ні тим більше кованих капканів. Мусив обходитися тим, що було під руками, чи то пак під ногами. Почав із простеньких петель, яких нав'язав десяток по звірячих путиках. Але звірі обходили їх. І скоро я зрозумів чому: сі штуки буж чужинецькими на їх звичних ходах. Я ретельно маскував петельки травою і листям. Але й се не помагало. Свіжі сліди обминали мої ловинки зокола, набиваючи нові тропи. Аж поки я не збаг, що їх відчужує – запах, мій запах!

І тоді я ловецьке спорядження став обкурювати димом, обсипати пахучим зіллям, молодою корою. До пасток човгав на широких лижвах із кори, аби не залишати сліду ніг. Розправляв за собою прутиком траву, підбирав зламані бадилини, заліпляв подряпини на стовбурах. Натомість підкидав підібрані шерстинки і сухі бобальки. Я мусив перехитрити звіра. Але для сього його треба було поважати. Я сам ставав звіром – чутливим, зірким, обережним. Навчився ділити тишу на розсипи звуків, що раніше не були мені чутні, і ткати з них цілу симфонію безугавного і мудрого устрою лісової околиці.

Якось обходив нори, приміряючи, як би їх обкурити, і коло одної завмер у подиві. На кореневищі хтось рядком виклав сухі грибочки і горішки. Я відібрав жменю і, смакуючи, заліг за купиною. Коли сонце посунуло за гору, вистромилася з ямки голова з хитрими вічками. Борсук махом визбирав свої припаси й умикнув до нори. Виходило, звір просушує їх, аби не запліснявіли. Потому не раз я натикався на такі сушарки з готовою лакоминою. Так мене гостила звірина.

Коли вгрілося і ягідники в перелісках задухмяніли цвітом, забриніли перші бджоли. Я їх чекав. Із жмутком цвіту сам летів за комашиною, що, спивши солод, обтяжено повернула в лісові вертепи. Я не встигав за нею, плутаний драччям, але сумирно став чекати на тому місці, де її загубив. Цвітиння держав над головою, як корону. І от задзуміла друга бджола-посестра і, напившись з мого квіття, полетіла назад. Я сього лише й чекав – і ноги в руки! Таким робом четверта чи п'ята бджола привела мене до перевернутого кимака, а в ньому за дірчастою стулкою – ройовище. Закуривши мох, допався я дикого меду і наївся, як вуйко ведмідь. Ще й на дорогу нарізав кусні янтарної криги.

Забута і ситна ласощ виходила з мене липким потом, – і бджоли крутилися довкола. Се й підказало мені новий спосіб приманки – на їх же мед. Так я відкрив у хащі ще зо п'ять ройових гнізд, з яких підсолоджував собі відрубне життя. А перегодом сам видовбав дуплянки, вкрив їх осоковими стрішками і на викрадені вощані стільники зманив дикий рій. І поволи бджоли прижилися.

Відтоді мій стіл збагатився на квіткові вари і ягідні кваси. Посічене листя малини, ожини, дикого винограду й смородини я заливав водою, додавав меду і прикривав бочечку. За кілька днів виходила смачна й пахуча кисилиця. Ліпшого напою немає в спекотну днину. А в похмурі дні медовуха веселила й гріла кров не гірше за вино. Се коли мед виброджував у перевареній воді. Мед убезпечував і мої припаси. Я заливав ним ягоди, горіхи, дикий часник. Навіть риба добре зберігалася в меду. А з воску я наливав свічі в порожнисте стебло, протягнувши вовняну нитку з кофтини. Благодать посидіти коло такої свічки якусь вечірню часину – гейби янгол залетів у горницю.