... Дві радости, підпираючи одна одну, цвіли тої весни в моєму серці – близька матура і Терка. Старий Драг перед іспитами мав зі мною бесіду. Косуючи, як яструб, олов'яним оком, зазвідав:

«По гімназії куди просишся: до мене в економію чи у вищі школи?»

Я вибрав університет.

«Вольному воля, спасенному рай», – зронив він потеплілим голосом.

А до Терки щосуботи несли мене через чотири села крила, а коло неї м'якнули на віск і стікали до її білих, як гусята, ніжок. Я брав у свої руки дороге личко, теж біле й матове, і холодив ним свій розпашілий вид. Дивна природа жінки, яку без пам'яти любиш: коли тебе спалює жага, вона освіжає; коли на серці ледок – зігріває; коли всихає в сумнівах душа – вона наповнює її тихою ніжністю. Я готовий згодитися з Платоном, що люблячі серця відшуковують одне в одному свою подібність, любов є не що инше, як спілка розділених часток єдиної колись істоти.

Я любив, моє серце готове було розпукнутися від повноти любови. Я губився, розмивався в ній. Я не володав почуттями, вони правили мною, роблячи мене слабим, уразливим, сліпим. Я не розумів Терку, коли вона з лукавим сумом шепотіла мені:

«Не будеш ти мій, хлопче. Не будеш».

«Чому так кажеш, солоданько?»

«Бо вижу: цілий світ полощеться в твоїх очах, а не мій закутень».

«Ти мій світ, любко».

«Я в зіницях лише твоїх, а за ними – довгий світ без мене».

«Що ти видиш там?»

«Вижу гори, ліси, моря і ріки. Ріки води і ріки крови.

І ріки людей, що переходять через тебе, і ти переходиш через них».

«Та ти, зозулько, ворожка».

«Всі дівки ворожки, коли люблять. По чотири ока мають. Одну пару – для плачу, другу – для милування. По чотири руки, аби милого сліди до себе пригрібати. По чотири ноги, аби від чужих утікати і до свого прибиватися. По два серця. Одне для людей, друге – для суженого».

«То де моє серденько?» – шукав я дрижачими губами тепле яблуко під сорочиною.

І от стрів я одної неділі чоловіка з нашого села, що прийшов до Хуста на базар.

«Чув новину? Жандарм Ружічка підправив Терку Столярову».

«Як?!» – сапнув я вогнем.

«А так. Бив до неї клини, бив, а та ніяк. Тогди цривартував у пасіці і сказив дівча. Як то кажуть: коби дівка віща, то не йшла би в ріща. Отець, як дочувся, хотів його зарубати, та челядь пов'язала. Прийшли урядники, судили-рядили і розказали Ружічці женитися на Терці. Той і не відгрібається...»

Я, як стояв коло муру, так і вмерз у камінь... Світ потьмарився. В голові не було ніяких думок, лише гупала шалена кров і п'ястуки кресали об стіну. Жалість і злість закипали в мені, доки не затверділи в рішення – «вбити!» І понісся я назломиголову в село – ярками, толоками й ріденькими хамниками. Понісся, обганяючи свій гнів. Бо чомусь не моя збезчещена Терка стояла перед очима, а пещене лице Ружічки з насмішкуватими пульками і закрученими ріжками вусів.

Його в наше маленьке село приставили по тому, як зачулося, що на Верховині колотить Шугай. Тьму жандармів нагнали тоді в окрест. Іржі Ружічка був легковажним урядником, заволокою і сміхарем, і міг за присід випити відро пива. Ходили за ним сплітки, що він син великого чоловіка в Празі, що був офіцером і утнув якусь чудницю, за що й посланий у підкарпатські дебрі простим жандармом. Грошей мав доста, на службі не горів, блудив із жінотою, вечорами гуляв по корчмах.

Там я й міркував його застати. А перед тим затягся в дідову хижу (домашні вже спали), шаснув під дах і намацав стару фузію. Ми били з неї зайців, коли ті в зазимки кралися до садових скіпців.

Стояла тиха, як корінь у землі, ніч. На виселку з кожної діри зорила на мене стоока тривога. В корчмі Гершка нявчали гуслі і бліді тіні хлипалися за склом. Пристав якийсь чоловік з возом, прив'язав коника.

«Покличте жандарма Ружічку, – попросив я. – Кажіть, тут важне діло до нього».

Чоловік ступив у корчму, а я напарував кремінь. І був тоді мій мозок такий холодний, як цівка, спітніла росою. І здавалося, що дихаю я інеєм. Смертю дихаю.

Вискнули двері. Вийшов Ружічка, порипуючи чобітьми, простоволосий і черлений з духоти. Роззирнувся і, нікого не втямивши, став справляти нужду. Місячний шнурок дзюрив у лопухи, а я стояв з піднятою цівкою в темноті і не знав, що робити. Злість лишала мене, стікала в землю, як той струмінь. Чужим голосом я щось крикнув. Жандарм обернувся, і я ступив на світлу пасмугу, що лягала з вікна. Дуло майже вперлося йому в черево, а він глупо вцірявся і навіть двічі гикнув.

«Умреш за те, що вчинив», – сказав я і, прислухаючись до свого голосу, зрозумів, що смерти його не хочу.

Моя злість вичахла начисто, тепер я мав лише немилосердну жалість до себе і до Терки. І сльози текли вилицями й капали з бороди. А жандарм дивився і посміхався. Тоді я опустив фузію і вхопив його за барки. Тряс ним, як чорт ногавицями, рвав сорочку, бив по лицю і в груди. А він мовчав і мотався в боки, як сніп. Та він п'яний, догадався я. І тої хвилі рипнули двері і на порозі став ще один жандарм. Він гойкнув і вихопив щось із-за пояса. Луснув стріл, цоркнула бляха на моєму ремені, і якась сила друлила мене в корчі...

Рясно цвів терен того маю. Біла кипінь заглушувала стару пивницю, в якій я прятався від світу. Цвіт облетить, бризнуть зелені пупчики, за літо стужавіють і запаляться, під осінь почорніють, а далі посивіють так, гейби туман ліг на ягоду. Чисто як людський круг життя. Не дурний казав: вік наш короткий – зблисне і згасне. І на тій дорозі більше горбів, ніж ровені. Більше горя приймеш, ніж радости. Такі журні думки снував я в схроні на винниці мого цімбора. Бо що мав робити?

Послав дві цидулки до Терки – вона їх не брала. І заказала мені навік дорогу до її ворітниці. Ружічка вже гостився з майстром у корчмі, помирилися, мали породичатися. А мене дали в розшук. Бо де таке видано, щоб на чеського жандарма збройно напали, хотіли вбити, пограбували! Смішно, але в моєму зціпленому кулаку і справді лишився золотий хрестик, який я в шаленстві видер йому з грудей. Пошіптували, що я пристав до банди Шугая. Тепер я персона нон грата, мені шкірилася темниця, суд. Гімназійний товариш, який мене приховав, радив тікати в Румунію, перечекати, доки все вляжеться. А що вляжеться? Чорний павук-недоля сплів свою сіть так хитро, так споро, що в один мент забрав від мене все – і Терку, і гімназію, і волю.

Ніщо не держало мене тут, рідна земля виганяла. І одної ночі, сутемної, як мої думи, пішов я в гори. І пішла назирці, як лист по Дунаю, моя доля.

Приймай усе, що випадає тобі на долю, як хворі приймають ліки. Уздоровлення тіла – сенс тих ліків. Приймай і ти смиренно все, що з тобою стається, навіть найгірше, бо смислом гірких прикростей є духовне здоров'я і цілісність життя. Не нарікай на нужду, нещастя і невдачі. Се твої найкращі вчителі.

...З лісу, з його вільгого сподовиння, тягло тривожно-лоскітним духом. І я подався на той поклик. Так ліс відкрив мені царство грибів. А гриби відкрили, розпечатали для мене Чорний ліс.

І з подивом, який не звітрився досі, я кажу: не є в природі більшого чуда, як гриб. У нас їх називали давнім словом губи. Старі люди казали, що сіє їх блискавка, і навіть – що гриби ростуть там, де вночі сикне відьма. Бо що то за порость, котра не цвіте і насіння не віє?! Ще й як віє, але воно таке дрібне, що оком нараз і не висліпаєш. Перебираючи грибниці, відкривав я сі дивні тіла рослинного царства, пізнавав загадку їх хосенности і смакоти.

Густе павутиння живлющих ниточок не просто вкорінене в землю, воно присмоктане до коріння дерев, кущів і трав, з них ссе найперші соки. От чому в гриба, котрий росте якісь сім днів, така тверда і поживна плоть, такий густий запах! Гриби стали моїм лісовим м'ясом, лісовим хлібом (бо все вони мають те, що має м'ясо і хліб, і навіть більше), ліками і матеріалом для вбрання. За роки я вивчив не лише місця, де які гриби ростуть, а й навчився чути, як вони ростуть, солодко порипуючи печеристими мускулами. Я обходився з ними без ножа, бо гриби не терплять заліза, гублять від нього смак. Лише бундаті трутовики мусив зрізати лезом.