Закля – так називали се місце, закляте місце. А моя темниця тоді була судовою темницею. Сюди звозили конокрадів, опришків і тих, хто переступав віру. Тут вони дочікувалися суддів з Хуста чи Мукачева. Тут же, на вулиці, їх вішали на конопляному мотузі. Бубнар скликав на церемонію людей, у церковці дзвонило. Коли злодіїв не було, хижа стояла без замка, бо подорожні туди боялися ступити, навіть коли їх заскакувала буря.

Я був у розшуку, і тепер мав чекати тут, коли з поліційної управи прийде рішенець по моїх документах. Нічого доброго не чекав. Залишалося хіба покласти свою журу в руки Господні. Принесли півхлібини і кендир води. Та їсти я не міг. Заважав сморід, кисло-нудний душок. Може, то був запах арештантської туги й одчаю, якими просяк глиняний піл, стіни й дерево. Запах душевної агонії, в якій доживали останні дні ворохобні люди. Тому я не міг спати лежачи. Здавалося, щока тулиться не до дошки, а до студеного мерця.

Сяк-так пересидів я довгу ніч. Удень мої гіркі мислі якось розвіювали голоси возарів, що долинали з битої дороги, і гугнява «песнічка» жандарма на сторожі під тюрмою. Світ жив, галайкали діти, цвірконіли птиці. Я підкріпляв себе думками про любимого мудреця Сократа, якого світ теж запхав наприкінці життя в темницю.

... Ось він лежить після ганебного судилища на гнилій соломі афінської в'язниці і тішиться думкою, що істинно мудрі люди співчуватимуть йому, покидьки хіхікатимуть, а дурисвіти скиглитимуть: «Сократа треба було зберегти для Афін як дивогляд, як павича чи фазана».

Він любив такі хвилини самотнього спокою. Тоді поринав у зосередженість, як у хвилі, і в урочній тиші починав звучати внутрішній голос, який радив йому, як чинити. Може, се не кінець, може, се, навпаки – добрий початок. А добрий початок не дрібниця, хоч і починається з дрібниці. Щирі друзі давно відмовляли його від публічної філософії. А він легковажно відмахувався: «Боги визначили вам дихати, а мені займатися філософією. І я се робив собі на втіху й на користь тим, хто має вуха».

А що вийшло так, то се лише потверджувало його спостереження. Не сприймають мудреця в рідних пенатах. Але варто вбити глашатая істини, одразу ж людей охоплює допитливість до його віри й повага до неї. Бо немає нічого привабливішого, ніж те, за що пролито кров.

До порепаної п'яти Сократа, як учора до моєї, міг приповзти щур. Він не кинув у нього сандалею, бо сповідував афоризм старого Хілона: «Умій користуватися спокоєм». Глибинний, густий спокій наповнював його серце. В останню ніч, в оту останню ніч свободи, він зрозумів, що смерть – його благо. Справді, не скніти ж йому, як мислитель Епіменід – 300 літ. Ще більше лякала кончина мудрія Ферекіда – немічного, занехаяного, заїденого вошами на трухлявій циновці. Йому, Сократу, теж було вже немало – 70. Якщо він ще зберіг легку вдачу і спритність мислі, то лише тому, що все життя поступово визволяв свою душу від примх тім. Він переміг бажання плоті і зараз, коли вона почала докучати своїми слабостями і заважати мислити, – чому б він не розлучився з нею легко, без жалю, як се роблять лебеді. Йому подобалися ті птахи, пестунчики Аполлона. Коли вони передчувають свою кончину, то заводять гучну щасливу пісню. Отже, вони знають про смерть щось інакше і більше, ніж люди.

Чому всі так бояться смерти? Навіть ті, котрим радости не несе ні ранок, ні вечір їх земних днів. Бо смерть – се означає стати нічим. Смерть – сон без сновидінь. Чого ж боятися такої спокійної і тривкої ночі? До того ж померлий переселяється в инше місце, де перебувають усі померлі. І там можна зустріти Орфея чи Гомера. Вже задля сього можна померти тисячу разів.

Раніше Сократ гадав, що зло – це відсутність освіти, моралі, і все в житті можна залагодити розумом. Тут, у темниці, він зрозумів, що се не так. Є вищий набуток за розум, за силу, за страх. Любов... Коли любиш кожного і всіх... Коли розумієш, що инший – се ти. І ти любиш його, як себе. Тільки тоді розум може підказати істину.

В загратованому вікні з'явився сумний лик Ксенофонта, його набридливого учня і вірного послідовника.

– Великий учителю, я прийшов із доброю звісткою: тобі готують втечу.

Сократ промимрив, не піднімаючи повік:

– Ксенофонте, куди я зможу втекти від самого себе?

Позаду почувся голос Федона, иншого учня:

– Сократе, я й досі не можу повірити, що афіняни прирекли тебе на смерть.

– Вони прирекли мене, а їх прирекла природа.

– Але чому ти сидиш, як причучверений?! Ми поможемо тобі втекти. Збирайся.

– Не розмахуй руками, Федоне. Це ознака божевілля.

– Сократе, схаменися, ти ж помираєш безневинно, – верещав Федон.

– А ти б хотів, щоб заслужено?

Аполодор з Антисфеном принесли кошик зі смаженими гусятами, устрицями, фруктами та вином. Сократ відщипнув з окрайця хліба, а инше відсунув пацюкові.

– Сократе, невже ти навіть зараз не торкнешся доброї їжі?

– Найкраще смакує тоді, коли не думаєш про закуску. Чим менше людині потрібно, тим ближче вона до богів.

– Візьми, вчителю, хоча б сей ошатний плащ. Він гідний того, щоб у ньому вмерти, – запропонував Аполодор.

– Невже мій власний плащ годився для того, щоб у ньому жити, і не годиться, щоб у ньому померти ?

Прибіг захеканий Есхін.

– Завтра, Сократе, збираються філософи. Вони жадають послухати твою останню промову.

– Нащо? Вони мають відповіді на всі запитання, а я не маю остаточної відповіді на жодне.

– Тоді скажи щось мудре наостанок нам, – попросив Аполодор, витягуючи з-за пояса зшиток.

– Дивно, ти в мене вчишся, як треба говорити, а сам навчаєш мене, коли треба говорити. І взагалі, коли ще я просив вас спалити зошити, куди ви таємно записували мої вислови? Я не хочу, щоб мої кістки перемивали ще й після смерти.

– Сократе, ми збережемо пам'ять про тебе.

– Ви не надто засмічуйте її, свою пам'ять. Багато знання – багато гіркоти.

– Будь спокійний, Сократе, ми потурбуємося про твою родину.

– Потурбуйтеся кожен про себе. Це буде найкращою службою мені.

– Вчителю, невже ти не маєш ніякого прохання перед кончиною?

– Маю, – Сократ випрямив сутулі плечі, наче стріпнув з них утому. – Маю. Піднесіть у жертву богу Асклепію когута в подяку за моє одужання.

На ніч кульгавий тюремник приготував для нього найбільше горня цикути. А собі налив принесеного учнями вина. І запитав в'язня:

– Чи правда, мудрий чоловіче, що істина у вині?

– Не знаю, – відповів Сократ, піднімаючи свою чашу. – Я тільки знаю, що нічого не знаю. Моя істина в цьому.

Тіло ще не встигло охолонути, як заможні афіняни вже торгувалися з тюремником за вичовгані сандалі і дірявий хітон мудреця.

Роздуми про грецького любомудра підбадьорювали мене. Та знову запала ніч, темінна, липка, напарена близькими старицями ріки. Лише комарі і подзвін моїх кайданів будив мертвотну тишу. Нараз я й не вчув, що поряд дзенькнуло инше залізо. Місяць, як медова диня, стояв у прорізі вікна. Я побачив залізного павука, що вчепився в штаби вікна, і від нього, як павутина, тягся на вулицю шнур. Тихо заіржав кінь.

«Цурік, Пішто! Ді, здихляку! Ану ді!» – глотив на вулиці сердитий голос. Решітка знадвору видулася і вирвалася з клинців. У пройму влізла чорна голова:

«Вставай, каранику! Доста гнити».

Я став на підвіконня і скочив у порошану траву, що ще не встигла спити роси. Збоку, без шапки, непорушно сидів оглушений вартівник-жандарм. Мене штовхнули у воза, і колеса заскрипіли ріновищем.

Люди в возі їхали мовчки, як неживі тіні. На другому селі двоє зіскочили на землю і розтанули в сутіні. Нас лишилося троє. Дорога забирала все вгору. Волога свіжість із лісових верхів обтяжувала одежу, глицями шпінкала відкрите тіло. На якомусь дворі ми лишили коня і рушили пішки мокрою отавою. Скоро затріщав потік. Хлопи поклали гвери, напилися з рук. Старший підсвітив сіркачем мою твар. Його жовтуваті зуби під закрученими вусами. Владно притяг мої руки до пня і двома замахами топірця розсік ланцок.