При свічці розчовпував я розмиті слова із записника Ружічки.

«Чорної слави зажив сей Чорний ліс. Місцеві горяни не те що самі сюди не потикаються, ба навіть худобу не пасуть поблизу. Хоч ягоди там родять дуже рясно, а гриби найбільші і дерева ростуть такі, як ніде довкола, бо земля тут прогрівається, ачей, із глибини самого пекла, клекоче гарячими водами. А зі скал течуть чорні сльози. Ночами хаща стогне, харчить, світиться. Людей там щось «водить», навіть вовк і ведмідь сюди не сунуться. Лише один старець-монах пробрався, та так і пропав там... Але я зійду в Чорний ліс, хоч приятелі мене й відраюють. Я таки вмовив їх завтра спустити мене в котловину лісу на довгому мотузі. Де моє не пропадало! 21.08.».

До рана я не спав. Як скалки розбитого дзеркальця, складав у голові ймовірну картину п'ятирічної давности. Туристи-пражани на карпатській прогульці наслухалися казок і рішили влаштувати собі приключку. Палисвіт Ружічка і тут перший. Місце для спуску вибрали нерозумно – на зсуві гори. Там, де земля тече під ногами. От і зірвався ризикант, либонь, розбився об камінь чи дерево. Ховаючи його, дозвільні люди допустилися ще одного промаху – тіло закопали на самій кручі обриву. Гора поволи зсувається, і груда з могилою Ружічки зірвалася в прірву. Нехай його колотна душа має спокій хоч у засвітах!

«За хрестиком прийде своїм», – віщував мій навчитель Джеордже. Хрестика того я давно не мав – забрала пригранична Тиса. Зате я вистругав хрест дубовий і закопав його з тою ж таблицею на новій могилі горопашного мандрівника. На місці, де впокоїлися вдруге його кости. Гробівець я обклав камінням, яке плакало чорними сльозами. Дивно, але мені здалося, що в сусідстві з останками мертвого чоловіка я почуваюся не так самотньо в сьому безгомонні.

Опоряджуючи просторець круг хреста, наткнувся я ще й на фетрову крисаню. На ній було почеплено мідний знак оленя і перо сойки. Чисто схоже на те, з якого тішилася юна Терка. Я криво всміхнувся сам до себе, хоч серцю моєму було далеко до веселости. Шапку я добре виполоскав у потоці і надів. А сойчине перце пустив за водою. Я давно вже навчився знебуватися того, що мені було не потрібне.

Ким ти є зараз і що ти робиш зараз – лише се має сенс. А не те, ким ти був і що ти робив колись. Неважливе забувай, витісняй його з пам'яти важливим. І не суди людей. Душа людська дуже крихка. Пам'ятаймо про се, коли хочемо судити когось, коли одне чекаємо від людей, а дістаємо инше. Коли не розуміємо їх, коли не бачимо від них удячности.

А хіба ми завжди розуміємо самі себе? Хіба завжди можемо подолати свою слабість і ницість? Але такі ми є в Господа. І такими Він нас приймає.

У горах моєму ґазді-аптекарю направду легшало. Магніт гір витягував хворість, вольний вітер напував груди змішаним духом листу, трави, нагрітого каменю і рідкого хмаровиння. І землиста тінь помалу лишала тіло, як стара шкіра ящірку. Ми відбули ще три благодатні літування на полонині, наповнені незабутніми мандрами, збиранням і тихими вечірніми бесідами, що гріли нас більше, ніж огень ватри. Се те, що завжди лишається з тобою, не підвладне ні часу, ні настрою.

А короткі зими минали в клопотнечі города. Дні – з хворими, яких стягувалося все більше, а вечори – з книгами. Як було здержатися коло такої розкішної бібліотеки? Бувало, зчитаєш цілу книгу і лише тоді примітиш, на якій вона мові. Сьому навчив мене мій метр – плавно і вільно переступати з мови на мову, від слова до діла, від роботи до науки, від науки до фантазій, що нерідко обертаються в яву.

Найвищий для мене чин – Книга. Та книга, де букви, як і трава, мають свою барву, свій пахощ. А не як воші, розтрясені по листу в котрогось писуна, що творить сірочинне словоблудство. Темна тайна – письмо, а хист писемний – то дар Святого Духа. Письмовець – як волхв, що виправдовує перед лицем Господа перебування свого народу на землі. Як на мене, треба перейти всі раї і пекла земні перед тим, як узятися за перо. Аби писемне слово було світлою тінню того Слова, що було справіку. І смисл усякого письма в тому, щоб укріпити в людності дух доброчесности – найбільше з благ. Щоб покликати людину на проблиск світла в чорноті. Бо той, хто творить, шукає підпору в Творця. І писати слід простими, ваговитими й дзвінкими словами. Як той гранослов-німець.

Так, наче про мене писано. Та все ж писемне слово бліде і мляве перед словом живого життя.

Поважний Джеордже хотів виклопотати мені документи і відправити на навчання до університету. Та я противився. Що мене цікавило, я й так осягав наїздами в Букурешт. А практика біля нього була неоціненною школою. Хазяйський син займався чисто аптечними орудками, а ми більше з болящими. Убраний на людях панком, я мав цілковиту виправу городянина. Але то на поверховий позір. Можна хлопа витягти з села, та село з нього – ніколи. Мене вабили обшири полів, живопис хижок під соломою, загусла тиша сільських путівців.

Якось пан Джеордже обмовився, що трапився йому хворий з таким прізвище, як у мене. І чи знаю я, що в румунському Банаті, між Дунаєм і Тисою, під Трансільванськими Альпами, кількоми селами проживають мої земляки. З того часу я визирав нагоду потрапити туди. І така оказія сталася: медична академія доручила моєму пану зробити звіт про тривалість життя у віддалених гірських районах. На той час він погано чувся і відрядив до Банату мене.

Миле се було мені мандрування. Прорубані у вікових лісах возові дороги, цюкання сокир, скрип млинів, стук дерев'яних праників на потоках, шовковий шелест кукурудзиння по забраних від хащі просіках. Дими з благих дерев'яних хижок тут пахли моїм краєм. А родова бесіда стискала чулістю серце. Усе тут було рідним, упізнаваним, лоскотно близьким. Наче сон вернув мене в отчі чертоги. Наче з неба засіялися сі люди в чужі межі.

По правді ж упали вони сюди не з неба. Пригнали їх сюди нищота і невмируща в селянині надія на ліпшу, на вольну землю. Граф Вереші жадав лісорубських рук і злакомив сюди довірливих русинів, як свиню на струк. Достоту так, послав у Підкарпаття прихвоснів із грубими качанами – от яка кукурудза родить у Банаті! Бідняки й купилися. Тут їм продавали парцели лісу, які вони мусили вирубати, викорчувати, висушити болото, розрівняти ниви і зліпити якесь пожитло. А доти тіснилися в бордеях – земляних ямах попід берегами, як печерні люди.

Граф наймав їх рубати його ліс. Мав з того потрійний зиск: дерево збував, дровами випалював вапно, а оголені площі продавав новим переселенцям, їх манила сюди робота і досить родючі землі. Та відрубні ниви за кілька літ вичахали, і дроворуби мусили обростати худібкою, вертатися до замкненого мужицького укладу, як і їх старшина на вітцівщині.

Так ліпилися низанки куч під ситником – болотяною травою. Коли зародили жита, стріхи зазолотилися соломою. Робітні люди сокирами-балтами (за них бралися й жони) заробляли собі і ораницю, і пасло, і клапті лісу. Стовбували дороги, стелили мости, рубали церквиці, садили сади. Так заснувалися села на копил русинсько-марамороських – Гусарка, Корнуцел, Копачеле, Зоріле, Черешня, Кричево.

Я ходив тут і чувся серед своїх, хоч мене й кликали паном. Місцева челядь вражала добропорядністю, побожністю, розсудливістю, хоч майже всі були неписьменними. На школу ще не стяглися. Та й часу на науку діти не мали. Котрі з худобою ходили, котрі служили в замогливих румунів.

При мізерному доброжитку люди в Банаті живуть найдовше по цілій Румунії. Сю прикмету мені й належало вивчити. З чого я почав? Людина є те, що вона споживає. На чотирьох стовпах тримався стіл банатян-кукурудза, квасоля, овочі і молоко. Простішої і здоровішої їди не придумати. Мамалига й токан ситні й легкі, очищають і відмолоджують організм. Та ще з бринзою чи кислим молоком, як звикли їсти тут. Я б назвав сю щу головною стравою довгожителів.