Я сплів щільні лотки з мачули і вистелив ними русло потічка. Золоті лусочки осідали на кострубатих згинах. Раз на тижні я визбирував їх і зсипав до шкіряного рептушка, якого ховав у дупло ясеня. Чубатому дятлові, що зазніздився на моєму дворищі, ота хованка не заважала.

Пересипаючи якось золотий пісок у руках, я подумав: немає повного щастя в житті, лише крупинки його; немає цілої правди, лише піщинки її. Золоті піщинки правди, які належить збирати й громадити у скарб.

Кождий, хто прагне чуда від долі, від людей, від Неба, – чудо в тобі! Поглянь у дзеркало добрими, усміхненими очима – ти одне з чудес, сотворених Творцем. Він хотів створити тебе саме таким. Таким ти Йому потрібен. Будь собою! Приймай себе! Радій собі! Заглядай у себе – і знайдеш у сій криниці все. Бо дано тобі все, що потрібно. І понад се.

Переходили дні за днями.

Дні як дні, дні як роки і дні короткі, як заячий скок. І в їх протяжній низанці прийшов день, коли на скалі, в колесі висхідного сонця, явилися Божі люди. Вони, як чорні крем'яхи, стояли над урвищем, не подаючи голосу. Та я почув їх німе волання. Стовбуром ялини я дістався звично верха і вклонився прибутнім. їх було восьмеро, темна одіж поруділа на сонці, а в зморшки облич в'їлася курява. За плечима вони тримали, як свою долю, діряві жаливляні мішки.

«Брат Лавр покликав нас сюди», – мовив найстарший із них, що спирався грудьми на неотесану патерицю.

«Ви добре дійшли», – сказав я і поміг кожному спуститися в лісну чашу. Се було нелегко, бо ніхто з них не хотів випустити з рук своєї ноші. Пізніше я дізнався, що несли ченці книги, ікони й церковне начиння, яке вдалося спасти від погромленого прийшлою владою монастиря. Дивом і самі порятувалися, бо инших похапали й запакували в худобні вагони.

Перед печерою братове вклякли. А далі цілу ніч молилися при мощах. Я поклав їм на поріг воду.

Другого дня ми видовбали в горі крипту. Камінь – диво дивне! – піддавався, як сир. Встелили нішу мохом, умостили кости блаженного Лавра і замурували. По відправі я кожному простягнув завиту в листя печену рибину і корж. їли вони стоячи і мовчки, як у дорозі. Наївшись, старий чернець облизав кленовий лист і всміхнувся дитинними очима:

«Тепер лише Господь знає, куди нам іти».

«Ви дома», – сказав я. А подумки докорив собі, що мовив се, як хазяїн.

Смішна людина в своєму мізерному марнославстві. Ченці босоного топталися на сухій глиці, а над ними могутніми банями здіймалися зелені храми смерек. І я мимобіжно стовпив очима вигідне місце під зруб для келій, горбок для церковці. Долоні аж хапав солодкий свербіж за топорищем.

Раптом старий монах легко нахилився і поклав голову до моїх ніг:

«Спасибі тобі, добрий самарянине».

Я настільки збентежився, що не знав, що на се й ' сказати. Хіба що запропонував їм своє житло, бо сам міг перебути і в колибі. Отці на се не пристали. Було рішено, що поки збудується якась обитель, вони розмістяться в печері преподобного Лавра. Тоді, радив я, треба розібрати камінну стіну, якою усопший чомусь перегородив простору печеру. Паїсій (так звали найстаршого) і се відхилив:

«Ми будемо гостями, наймачами сієї чудовної келії, і не сміємо порушувати її первісного укладу».

Тіснява й темрява, в якій вони замешкали, гнітила мене, але не їх. (Пізніше, коли ми розділяли колодами кожному окремий закуток, мене ще більше вразив розказ о. Паїсія: келія мала бути два на два з половиною метра, а зависокою лише настільки, аби насельник не бив головою в стелю. Тісна, давка комірчина, нора, що наганяла тугу. Як я не просив не жаліти дерева, розпросторити кімнатини, настоятель був непохитним. Для себе він наміряв келію ще вужчу, ще тіснішу. В ній умістилося лише суворе дерев'яне ліжко, дошка-столик та ікона на стіні. Перегодом збагнув я суть того облаштування. Стіснений простір помагає монахові приборкати себе, самозаглибитися, звернутися до свого серця. Не знав я тоді, що сей досвід колись придасться й мені.)

А тоді треба нам було з чогось починати. І почав я з ясенового дупла. Нишком передав жменьку золотої крупи Олексі, а той виміняв її на пили, сокири, рубанки, ковані скоби й завіси. Та й годувати артіль треба було чимось.

Двоє з общини зналися на теслярстві, один, брат Неофіт, навчався різьбярству в Кавсокаливі на Святій Горі Афон. Та й инші, вимуштрувані безнастанним послухом, пожадливо хапалися за всяку роботу.

Зрушене з насиджених місць, гнане з трьох монастирів, святе зібрання стало до роботи, як бджоли, з мовчазним завзяттям і наполегливістю. Тут, у безгомінній пущі, засподівалися вони на тривке засновництво. А може, просто раділи усамітненню Боголюбивої мети.

Отець Паїсій твердим троєперстієм благословив перші потуги. Цюкання сокир і вищання пил повнило ліс від ранньої зорі до вечірньої. Відтак під скалою правилася вечірня. Урочисті голоси, радісні й чисті, луною відбивалися в черленій ущелині, бриніли над потоком, підносилися над густим пралісом до небесних звізд.

Потім ми бідненько трапезували, а котрийсь із братів при скіпці читав щось із Письма. І я не раз добачав, як крижастий і бровастий Кирило ронив від розчулення сльози в миску. Брат Кирило «плекав мовчання», жив у безмовности. Та не тільки сльози цяпали в його потраву, Кирило підливав до їжі воду. Спочатку вибирав пучками густе, а рідкий останок випивав із миски.

«Чому він так чинить?» – насмілився я запитати наймолодшого з ченців, брата Георгія.

«Аби їжа не була такою смачною», – відповів той з ганьбливою усмішкою.

«І босий ходить по трісках, ноги кривавлять», – додав я.

«Брат Кирило пригноблює тіло. Але що якась там колючка проти цвяхів у тілі нашого Спасителя...»

«А мовчати він скільки буде? – не вгавав я. – Довго?»

«Се як Господь укаже. Мовчання – найкраща музика. Даруй, брате, мені з тобою приємно розмовляти, та ліпше перейти до молитви. Бо хтозна чи матимемо ми завтра сю розкіш».

По вечері якийсь час вони відпочивали, а опівночі котрийсь будив усіх на «правило» – молитовне чування. Щоб не гаяти час на переходи, я склав собі поблизу колибку і чув сей дружній проникливий гомін:

«Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас».

Так починалася найсолодша і найсильніша в світі молитва. Сам отець Паїсій ніколи й не лягав, спав сидячи в кутку, в одязі й сандаліях з автомобільної шини – як воїн на варті, завжди готовий, коли його покличуть на сторожову молитву. Молитва була безупинною працею їх умів і сердець. Я помічав, що і в роботі вони ворушать губами, заглиблені в молитовний лад.

Увечері кульгавий брат Марко цілував топорище, сердечно приказуючи: «Дякую тобі, сокирко, що послужила мені днесь». Брат Георгій потайки залишав у моїй колибі то жменю горіхів, то китицю калини, то печеного рака. Голомозий, як річковий камінь, отець Акакій, через грубі окуляри хапав кожен мій рух, щоб учасно подати інструмент, відігнати комара, підбадьорити усмішкою. А Кирило незграбно простягав руки, щоб помогти мені злізти з риштовань...

Діти небес, вони ходили по тій же землі, що і я – лісовий дикун.

Якось, саджаючи на стіну брус, я не зважив сили, і дерево бухнуло мені на плече, а далі на стегно. І я вкупі з ним зсунувся в папороть. Мене поклали на дошку. Брат Кирило обережно обмацував тілеса. Я закусив бороду, щоб не йойкати. Прислухаючись до болю, сам собі поклав діагноз: плече вигулькнуло з жолобинки і розпухало, а нога лише потовчена. Зирнув на пальці Кирилових ніг, темні й вузлуваті, як виноградна лоза, і сказав:

«Найкраще вивихи вправляються ногою».

Той кліпав очима переляканої сарни.

Я розпростерся на дошці і попросив:

«Прикладіть ногу до мого плеча, серединою стопи».

Брат Кирило боязко скорився.

«А тепер – натискайте».

Кістки хруснули, і біль чорною биндою перетнув мені білий світ. Инколи я прохапувався з мороку і чув молитви над собою. Вони всотувалися в мене, як дощова вода в кротовину.