Коли ми з чоловіками промишляли з криги нерпу, у стійбище спустилися два вертольоти. Прийшли організовувати оленярів у колгосп. Люди в погонах вже виглядали нас на сопках. До мене рушили першого з таким знайомим заклинанням:

«Рукі за спіну! Шаг влево, шаг вправо счітаєм как побег!»

Так я вернувся на свою «золоту» зону. На той час за втечу (точніше – злісне ухиляння від роботи) давали вже десять років. Я вислухав присуд з байдужістю, казенні слова давно вже нічого не важили для мене. І поплівся у свій гробовий дім-карцер. На Аркагалі він був такий маленький, що я не міг там підняти руки для «молитви серця». Сповняв її на колінах. Що ж, не я вибирав сей дім, не мені його й гудити. Яма як яма, якраз для того, аби неспішно в ній упокоїтись.

Але я жив, чинно, як і належить вічному арештанту, відсиджував свій термін; Я нікуди не поспішав. Піді мною була вічна мерзлота, наді мною вічне студене небо, а попереду – сама Вічність. То куди спішити?!

А навесні я знову потягся в привільну тундру. Прилип на вирубці до днища лісовоза, а потім, за зоною, скотився в ярок. І знову мене не схопили, хоч погнали назирці весь Колимполк. Перебув на волі пречудове літо і коротку осінь, а під зиму самочинно прийшов до табірної брами. Начальство сторопіло. Відміряли мені за повторну втечу нових 25 років, але в карцері довго не мордували, рознарядили в столярну майстерню. Що ж, дерево – се по мені! Я з охотою стругав держаки на лопати, табурети і зеківські шконки, клепав сирі гроби. Руки тішилися справжній роботі. Та тільки в зимі.

З першим повівом літепла мене знову покликала воля. Я навчив побратима, аби пригріб мене в свіжій могилці на лагерному цвинтарі, а поночі виліз і дав ногам знати. І знову мандрував собі на втіху до перших снігів, а зимувати вернувся «додому». Нові строки вже не було куди ліпити, і я загримів у РУР. Се тюрма в тюрмі, куди збирають непоправних штрафників і методично вибивають з них дурощі, тримають у чорному тілі.

Усе потекло звичним руслом: карцер – барак, барак – карцер... Коли «пресуванню» термін вийшов, заникали мене далі від очей – у комору при лазні. Там я видавав білизну, онучі, обмилки, дезінфікував одяг. Підписуючи моє призначення, «кум» усміхнувся:

«Гадаю, з сього курорту тебе вже нікуди не потягне. Жоден зек не шукає ліпшого від доброго».

«Є один такий», – зітхнув я.

«Ну й дурень», – криво посміхнувся він.

«За що мені такий подарунок?» – запитав я.

«За мрію», – відповів він.

«За яку мрію?»

«За мрію про свободу. Про неї тут можна лише мріяти. І тобі се вдається на заздрість усім».

«Мрії мають здатність збуватись, громадянине начальнику», – сказав я.

А він правив своє:

«Намагаюся зрозуміти тебе і не можу. Маєш усе для того, щоб прибитися до начальства чи до ліпил у шпиталі. Міг би легко пригрітися і в блатних. І строк потік би медом. А ти, як окунь, преш проти течії, гребеш по мілині. Чому?»

«Не знаю, що й сказати вам на се. Ліпше скажу чужими словами: «Яка користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а своїй душі зашкодить? Або який викуп дасть людина за свою душу?» Одним словом, не той прикуп, як кажуть ваші блатні».

«Мастиш гарно, паря, але слова на хліб не намажеш. Козирну карту треба заслужити».

«Бог не фраєр, він у карти не грає».

«Ну-ну...»

На той час пригнали новий етап. Незвичайний етап – іноземців. Сіроми з останками благородства на лицях і добротної одяганки на собі хиталися на вітрі під лампами. Після переклику їх розігнали по бараках. Я знав, що буде зараз, і тому пішов у свій закут. А вошива громада стягувалася на веселу потіху. Прибутніх вишикували на світлому п'ятачку від дверцят буржуйки, і «дерибан» почався.

Козирні уркачі першими потягли карти. Розігрувався одяг новачків. Фартові вибирали, кому що глянулося. Нещасні люди не розуміли, що від них хочуть. «Плотва» підскакувала і здирала з них шмаття, роззувала. Кодло зладано гигоніло.

Поверх сірих плечей я запримітив майже голого чоловіка з розквашеним носом і наполоханими, як у зайця, очима. Він трусився від холоду й страху в самих спідніх, запущених у розкішні жовті краги, що шнурувалися аж під коліна. Як їх досі не зняли? Тепер черевики зібрали на смердючому матраці круглий банк. За них бурилися матері картярі. Краги переходили з рук у руки, хоча ще красувалися на рідних ногах. Криваві сльозини скапували з носа бідолахи.

Я підвівся і ступнув до юрмища.

«Монаху карту не давати, він читає масть через картон», – писнула якась дрібнота. Мене називали

Монахом, хоч я ним не був. А карта я справді вгадував звіддалік.

Пустенька штука!

«Сього чоловіка я знаю, – сказав я. – І я його заберу».

«Хо! Не ліпи горбуна, Монаше. Ти не міг з ним корешитися – фраєрок із-за бугра. В натурі».

«Я чалився з ним у «критці» на твердій землі», – брехав я напропале.

«Не банкуй, мужик, не лізь у нашу правилку!» – пригрозив хтось із шобли.

«Я все сказав», – відрізав я.

Тоді з матраца подав голос законник Гнот:

«Охолонь, Монаше, не ламай гру. Ти правильний пасажир, хоч і не в законі. Про твої подвиги тундра шепче. Ми не переступаємо твоєї дороги, але й ти нас пошануй, сіромашних...»

«Вибачте, б'ю чолом», – покірно схилив я голову і обернувся, щоб іти.

Але його запобігливий голос підсік мене:

«Стопорни, Монаше, не метушися. Якщо тобі конче потрібне се тіло, забирай його. Але шкари нехай скине».

«Ні, він піде в чоботах, – кинув я, як з мосту. – І в своїй одяганці, яку ви повернете».

«Ти припух, мужик, в натурі. Я тільки що виграв його шмаття, а зараз виграю і шкари...»

«Сьогодні виграєш мізер, Гноте, а завтра можеш програти все», – мовив я дуже спокійно, але з металом у голосі.

Потомственні вурки добре розумілися на словах, а ще ліпше на тому, що ховалося між ними. Настороженим оком я вловив, як декілька рук сіпнулися до пазух.

Ні, вони не кинулися б на мене із заточками. Я вже був далеко не той жовторотий етапник з вагона. По-перше, тут було кому за мене заступитися. Потилицею чув, як твердіють щелепи «лісових братів» – литовців, як скриплять нари «галицької асамблеї», як прогиркують у дальньому куті грузини. Може, й не довелося б кликати власовську гвардію із сусіднього барака... По-друге, смерть, як категорію, я давно вже не ставив у щось, бо тут вона скоріше звільняла, ніж занепащала. По-третє, вони добре розуміли, що, як лазебник, я можу зробити з голою братвою що завгодно – пустити в парильню отруйну дезінфекцію, підсипати в одяг якусь заразу (було вже, що тиждень чесалися до кривавих струпів, доки я не зарадив); зрештою, я міг просто спалити їх у лазні живцем. По-четверте, я був їм потрібен, як ніхто. Лікував застарілий сифіліс, умів із тундрових грибів витягувати дурман, міг умент зашити рану підрізаного і загоїти її...

«Ша! – рявкнув Гнот. – Що се ви визвірилися? Хіба ми не боржники сього чоловічка? Хіба не ходимо до нього з поклоном, коли припече? Чи ми в натурі розучилися борги віддавати?!»

Стрижені голови неохоче закивали.

«Я теж свої борги не забуваю, Гноте», – сказав я.

«Чули, братва? Забирай, Монаше, оленя і його смердючі лахи. Тут і без них дихати нічим», – і Гнот силувано зареготав. І всі довкола заоскирялися також, хоча нікому не було смішно.

Мій спасенник був молодим греком із химерною історією. Судновласник з острова Кріт. Червоний Хрест зібрав по світу речі і найняв його судно, щоб допровадити їх для полонених Другої світової, що рясно були розсіяні по ГУЛАГу. Захаріос, так звали грека, доставив вантаж у порт Ваніно, його прийняли, розвантажили, а йому сказали: «Дякуємо і до побачення». – «Ні, – сказав він, – я уповноважений доправити речі до тих, кому вони мають належати. Хочу особисто бути присутнім при роздачі. Я хочу сам побувати на Колимі». – «Добре, – відповіли йому. – Будете». Відкрили справу, підв'язали свідків, попитували. Скоро грек зізнався в шпигунстві й дістав 15 років таборів.