Це ім’я нічого для мене не означало.

– Чарлі послав мене по тебе. Чарлі?

Щось знайоме, я спробувала зосередитися на тому, що говорив незнайомець. Можливо, все решта й не мало для мене значення, але тільки не Чарлі.

Високий чоловік простягнув мені руку. Я витріщилася на неї, не знаючи, що робити.

Його темні очі подивились на мене, якусь мить оцінюючи, а потім він знизав плечима. Швидким і лагідним рухом він підхопив мене на руки.

Я повисла у нього на шиї, поки він швидкими широкими кроками пробирався крізь мокрі дерева. Підсвідомо я знала: мене повинно засмутити те, що мене на руках несе незнайомець. Але в мені не залишилося нічого, що дозволило б мені засмутитися.

Здається, минуло зовсім небагато часу, як з’явилося світло і долинув гул чоловічих голосів. Наближаючись до них, Сем Юлі збавив кроку.

– Я знайшов її! – голосно крикнув він.

Голоси затихли, але потім зазвучали ще гучніше. Мене оточив цілий натовп облич. Та з усього цього хаосу я розуміла тільки голос Сема, можливо, тому що мої груди були біля його грудей.

– Ні. Не думаю, що її ранили, – сказав він комусь. – Вона безперестанку повторює: «Він поїхав».

Невже я говорила це вголос? Я прикусила нижню губу.

– Белло, рідненька, з тобою все гаразд? Цей голос я б упізнала будь-де – навіть спотворений переживанням, як от зараз.

– Чарлі? – мій голос прозвучав якось дивно і тихо.

– Я тут, моя люба.

Мене передали на руки іншому чоловіку, від якого пахло так само, як від мого батька, – це був він. Чарлі трошки присів під моєю вагою.

– Може, краще мені її віднести? – запропонував Сем Юлі.

– Я сам, – сказав Чарлі, перевівши подих.

Він ступав повільно, напружившись. Як я хотіла сказати йому, щоб він опустив мене на землю й дозволив піти самій, та я не могла вимовити й слова.

Було багато ліхтарів, їх несли інші чоловіки. Я подумала, що це схоже на парад або похоронну процесію, і заплющила очі.

– Ми вже майже вдома, люба, – повторював Чарлі час від часу.

Я розплющила очі, коли почула, як відчиняються двері. Ми були на порозі нашого дому, а високий чоловік на ім’я Сем притримував двері для Чарлі, простягнувши до нас руку на той випадок, якщо Чарлі не втримає мене.

Та Чарлі акуратно вніс мене в будинок і підійшов до канапи у вітальні.

– Тату, я вся мокра, – сказала я тихо.

– Яке це має значення? – голос його був грубий. Тоді він заговорив до когось іншого: – Ковдри у буфеті на другому поверсі.

– Белло? – запитав новий голос. Я подивилася на сивоголового чоловіка, який схилився наді мною, і за якусь мить упізнала його.

– Лікар Джеранді? – пробурмотіла я.

– Так, люба, – сказав він. – Ти ранена, Белло?

Мені знадобилася хвилина, щоб відповісти на запитання. Я здивувалася, бо те саме запитання мені поставив Сем Юлі в лісі. Тільки Сем запитав не так: Тебе ранили? Різниця була досить-таки відчутною.

Лікар Джеранді чекав. Одна з його сивих брів вигнулася, а зморшки на чолі стали глибшими.

– Я не ранена, – обманула я. Ці слова були правдиві тільки в тому сенсі, в якому він запитував.

Його тепла рука торкнулася мого чола, а пальці намацали пульс на зап’ясті. Я спостерігала за його губами: він говорив сам до себе, не відводячи очей від годинника.

– Що з тобою трапилося? – запитав він між іншим. Я зіщулилася й притлумила паніку в горлі.

– Ти заблукала в лісі? – підказав він. Я знала, що ми не самі. Поруч стояли три високі чоловіки з темними обличчями – квілеути з Ла-Пуша, індіанської резервації на узбережжі, серед них був і Сем Юлі. Вони стояли поруч і дивилися на мене. Містер Ньютон був разом із Майком та містером Вебером, батьком Анжели; всі вони поглядали на мене нишком, мов незнайомці. Інші голоси долинали з кухні й від вхідних дверей. Мабуть, півміста шукало мене.

– Так, – прошепотіла я. – Заблукала.

Лікар кивнув, замислившись. Він обмацав мою шию в тому місці, де були гланди. Лице Чарлі напружилося.

– Ти втомилася? – запитав лікар Джеранді. Я кивнула й слухняно заплющила очі.

– Гадаю, що з нею все гаразд, – за якусь мить лікар сказав Чарлі. – Просто виснаження. Нехай виспиться, а я прийду до неї завтра, – він замовк. Мабуть, він подивився на годинник, тому що додав: – Вірніше, я прийду сьогодні трохи згодом.

Почувся скрип, коли обидва вони підвелися з канапи.

– Невже це правда? – прошепотів Чарлі. Їхні голоси віддалялися, і я напружилася, щоб почути, про що вони говорять. – Вони й справді поїхали?

– Лікар Каллен просив нас нічого не казати, – відповів лікар Джеранді. – Пропозиція була дуже несподіваною; вони змушені були робити вибір негайно. Карлайл не хотів здіймати бучу через свій від’їзд.

– Не завадило б маленьке попередження, – пробурмотів Чарлі.

Голос лікаря Джеранді звучав якось вибачливо, коли він відповів:

– Ну, так, у такій ситуації не завадило б попередити.

Я не хотіла слухати далі. Я відчула, як хтось накрив мене ковдрою і натягнув її мені на вуха.

Я була на межі зриву. Чула, як Чарлі дякує добровольцям, і вони один по одному розходяться. Я відчула татові пальці у себе на чолі, потім він укрив мене ще однією ковдрою. Кілька разів дзвонив телефон, і він поспішав підняти трубку, щоб я не збудилася він дзвінка. Він тихим голосом пояснював комусь, що зі мною все гаразд.

– Так, ми її знайшли. З нею все гаразд. Вона заблукала. Зараз вона в безпеці, – повторював він знову і знову.

Я чула, як рипить крісло, на якому він збирався ночувати.

За кілька хвилин знову задзвонив телефон.

Чарлі застогнав, зводячись на ноги, а потім помчав, спотикаючись, на кухню. Я ще глибше залізла під ковдру, не бажаючи слухати ще одну таку саму розмову.

– Так, – сказав Чарлі й позіхнув. Його голос змінився, він був набагато стурбованішим, аніж до того. – Де? – (пауза). – Ви впевнені, що це за межами резервації? – (знову мовчанка). – Але що там може горіти? – він говорив водночас стурбовано й зачудовано. – Гаразд, я подзвоню туди й усе перевірю. Він почав набирати номер, і я зацікавилася.

– Привіт, Біллі, це Чарлі… вибач, що дзвоню так рано… ні, з нею все гаразд. Вона спить… Дякую, але я дзвоню не через це. Щойно дзвонила місіс Стенлі. Вона каже, що зі свого вікна на другому поверсі бачить вогні на морських скелях, але я не зовсім… О! – раптом голос його змінився – відчувалося роздратування… чи гнів. – А навіщо вони це роблять? А. Справді? – сказав він саркастично. – Гаразд, не вибачайся переді мною. Так, так. Просто переконайся, що полум’я не пошириться. Знаю, знаю, я взагалі здивований, що вони зуміли розпалити вогонь у таку погоду.

Чарлі завагався, але згодом додав похмурим голосом:

– Дякую, що прислав Сема та інших. Ти мав рацію – вони знають ліс краще, ніж ми. Саме Сем знайшов її, і я завдячую тобі… Так, поговоримо пізніше, – погодився він кисло, перш ніж повісити трубку.

Чарлі пробурмотів щось незрозуміле, коли повернувся до вітальні.

– Що трапилося? – запитала я. Він поспішив до мене.

– Вибач, що розбудив тебе, люба.

– Щось горить?

– Ні, зовсім ні, – запевнив він. – Лише кілька вогнищ на скелях.

– Вогнищ? – запитала я. В моєму голосі не відчувалося зацікавленості. Він звучав мляво.

Чарлі насупився.

– Якісь дітлахи з резервації хуліганять, – пояснив він.

– Навіщо? – буркнула я. Як на мене, Чарлі не хотів відповідати. Він дивився в підлогу.

– Вони святкують, почувши новину, – в його голосі відчувалася гіркота.

Була тільки одна новина, яку могли так святкувати. І хоч як я не хотіла визнавати цього, все сходилося.

– Тому що Каллени поїхали, – прошепотіла я. – В Ла-Пуші не люблять Калленів – я зовсім випустила це з уваги.

У квілеутів існували свої забобони та легенди про не-мертвих, кровопивць, які з давніх часів ворогували з їхнім племенем. Вони вірили в це, як і в легенди про великий потоп та вовкулак. Та в переважній своїй більшості це були просто міфи, фольклор. Але багато хто в них вірив. Давній друг Чарлі Біллі Блек належав до числа тих, хто вірив, хоча навіть Джейкоб, його власний син, уважав свого батька марновірним. Біллі застерігав мене і просив триматися від Калленів подалі…