– Привіт, – сказав один із хлопців упевненим і трохи насмішкуватим тоном. Він був блідий і світлочубий, усім своїм виглядом він намагався продемонструвати свою понадливість. Я не могла сказати, чи був він справді привабливим. У цьому питанні я була досить упередженою.

Голос у моїй голові підказав правильну відповідь і загрозливо рикнув. Я усміхнулася, і самовпевнений юнак сприйняв це, як заохочення.

– Я можу чимось допомогти? Може, ти заблукала? – він посміхнувся і підморгнув.

Я обережно переступила через канаву, в темряві вода в ній здавалася майже чорною.

– Ні, я не заблукала.

Тепер я підійшла ближче, і мої очі почали прискіпливо вивчати обличчя низького чорнявого чоловіка. Воно було мені зовсім не знайомим. Мною оволоділо якесь дивне відчуття розчарування, що це був не той самий чоловік, який намагався скривдити мене майже рік тому.

Голос у моїй голові мовчав. Коротун помітив мій погляд.

– Можна запропонувати тобі щось випити? – сказав він трохи знервовано – здається, йому лестило, що я обрала його з-поміж інших.

– Мені ще рано, – відповіла я автоматично.

Він був розгублений. Навіщо я тоді підійшла до них? Я відчула, що варто все пояснити.

– Здалеку мені здалося, що я вас знаю. Вибачте, я помилилася.

Загроза, яка тягнула мене сюди, кудись зникла. Ці хлопці не становлять небезпеки. Мабуть, вони досить приємні. Безпечні. Я втратила всяку цікавість.

– Ну то й що, – сказав самовпевнений блондин. – Постій тут із нами.

– Дякую, але я не можу.

Джесика розгублено стояла посеред вулиці, в її очах читався страх.

– Лише кілька хвилин. Я похитала головою і повернулася до Джесики.

– Ходімо їсти, – буркнула я, майже не дивлячись на неї.

Хоча я й звільнилася від думок про зомбі, подумки я була десь далеко. Мій мозок напружено працював. Безпечна, німа байдужість не повернулася, і з кожною хвилиною я дедалі більше хвилювалася, що все закінчилося.

– Що ти собі думала? – гаркнула Джесика. – Ти ж не знаєш їх, а якби виявилося, що вони психопати?

Я знизала плечима, бажаючи, щоб вона заспокоїлася.

– Я подумала, що знаю одного з них.

– Ти така дивна, Белло Свон. Я почуваюсь так, наче зовсім тебе не знаю.

– Вибач, – я не мала гадки, що ще відповісти.

Ми йшли до «МакДональдса» мовчки. Б’юсь об заклад, вона жалкувала, що ми пішли пішки, а не взяли її машину. Вона вважала, що вечір зіпсовано, я ж знала це з самого початку.

Поки ми їли, кілька разів я намагалася почати розмову, але Джесика вперто мовчала. Мабуть, я таки справді її образила.

Коли ми їхали назад, вона ввімкнула свою улюблену радіостанцію і дала такий гучний звук, що говорити було просто неможливо.

Мені не вартувало особливих зусиль ігнорувати музику. Голова була забита різноманітними думками, тож я зовсім не зважала на ліричні балади.

Я чекала, що повернеться заціпеніння або біль… адже біль повинен повернутися. Я порушила власні правила. Замість того, щоб відігнати спогади, я зробила крок їм назустріч, сама покликала їх. Я чула любий голос так чітко у своїй голові! Я була впевнена, що мені доведеться поплатитись за це. Особливо якщо я не зможу повернути собі той стан повної байдужості, щоб захиститися. Я почувалася занадто стурбованою, і це мене лякало.

Але найсильнішим почуттям у моєму тілі було полегшення – воно прийшло з глибин моєї підсвідомості.

Хоч як я боролася з тим, щоб не думати про нього, я навіть не намагалася його забути. Пізно вночі, виснажена, невиспана, я роздумувала над тим, що все вже позаду. Мій мозок немов сито, за деякий час я не зможу згадати, якого кольору були його очі, якою на дотик була його холодна шкіра, яким був його ніжний голос. Я не можу думати про це, але я мушу це пам’ятати.

Тому що була лише одна річ, заради якої варто жити, – просто знати, що він існує. Тільки це. Все інше я витримаю. Доти, доки він живий.

Саме це утримувало мене у Форксі, ось чому я опиралася Чарлі, коли він запропонував щось змінити. Правду кажучи, це не мало ніякого значення; він ніколи сюди не вернеться.

Та якби я поїхала до Джексонвіля чи ще кудись, де сонячно і все навколо незнайоме, як би могла я бути впевнена в тому, що він узагалі існував? У місці, в якому я б ніколи не змогла його уявити… цього я б не витримала.

Заборонено згадувати, неможливо забути – як мені тепер жити?

Я здивувалася, коли Джесика зупинила машину біля мого дому. Дорога була недалека, але я не думала, що Джесика зможе мовчати навіть такий короткий час.

– Дякую, що поїхала зі мною, Джес, – сказала я, відчиняючи дверцята. – Було… весело, – я сподівалася, що це годяще слово.

– Ага, – пробурмотіла вона.

– Вибач… за те, що сталося після фільму.

– Та що там, Белло.

Вона дивилася в лобове скло замість того, щоб поглянути на мене. Здається, вона знову починала злитися.

– Побачимося в понеділок.

– Ага. Бувай.

Я здалася й зачинила дверцята. Вона поїхала, так і не глянувши на мене.

Я забула про неї ще до того, як зайшла в будинок.

Чарлі чекав на мене в коридорі, склавши руки на грудях і стиснувши пальці в кулаки.

– Привіт, тату, – сказала я байдуже, пройшовши повз нього й рушивши до сходів. Я думала про нього задовго і хотіла дістатися своєї кімнати, перш ніж це на мені окошиться.

– Де ти була? – запитав Чарлі.

Я здивовано подивилася на батька.

– Я їздила в Порт-Анджелес, у кіно, разом із Джесикою. Я ж казала тобі вранці.

– А, – пробурчав він.

– Усе гаразд?

Він уважно дивився на мене. Його очі розширилися, наче він побачив якусь дивину.

– Так, усе гаразд. Повеселилися?

– Звісно, – сказала я. – Ми дивилися, як зомбі поїдають людей. Було чудово.

Його очі звузилися.

– На добраніч, тату.

Він відпустив мене. Я поспішила до своєї кімнати.

За кілька хвилин я вже лежала у своєму ліжку, біль нарешті нахлинув на мене і вкрив із головою.

Біль розривав мене на шматочки. Я почувалася так, наче в моїх грудях зробили величезну діру, відтявши найважливіші життєві органи і залишивши рвані рани, які невимовно боліли, а кров невпинно пульсувала й цебеніла з них, не вгамовуючись із плином часу. Розумом я усвідомлювала, що мої легені цілі, та жадібно ковтала повітря, голова йшла обертом, я боролася, та все марно. Моє серце, мабуть, іще билося, але я не чула стукоту у вухах; руки оніміли від холоду. Я скрутилася калачиком, обхопивши себе руками. Я хапалася за байдужість, до якої прирекла себе, але вона тікала від мене.

І все-таки раптом я втямила, що виживу. Я була схвильована, я відчувала біль – від болючої втрати мені пекло у грудях, паралізувало руки й ноги, – але я це витримаю. Я зможу все пережити. З часом біль не став слабшим, але я стала достатньо сильною, щоб витерпіти його.

Все, що трапилося сьогодні, що б це не було – зомбі, адреналін чи галюцинації, – це пробудило мене.

Вперше за довгий час я не знала, чого очікувати вранці.

– Белло, може, підеш додому? – запропонував Майк, не підводячи на мене очей. Цікаво, як довго він крадькома спостерігав за мною, перш ніж я це помітила?

Того вечора в крамниці Ньютонів торгівля йшла не дуже. Зараз там було тільки два клієнти, які, судячи з їхньої розмови, були мисливцями. Останню годину Майк провів, обговорюючи з ними всі недоліки й переваги легких рюкзаків. Але вони часто відривалися від серйозного прицінювання й починали вихвалятися один перед одним, розповідаючи казки про свої мисливські звитяги. Вони знову відхилилися від мети свого візиту, тож у Майка з’явився шанс утекти.

– Я можу й залишитися, – сказала я. Через те, що мені так і не вдалося повернути собі байдужий стан заціпеніння, сьогодні все здавалося мені надто дивним і гучним, так наче я витягнула з вух вату. Я намагалася не звертати уваги на регіт відвідувачів, але мені це не вдавалося.