Це була доля.

Збіг? Що б це могло означати? Не знаю, але смішно вважати знаком долі поламані мотоцикли, що ржавіють на подвір’ї Марксів біля плаката з написом «Продам як є», нерозумно думати, що вони служать якійсь вищій меті й опинилися тут саме тоді, коли мені треба.

Але, може, це й не доля. Напевно, тут є багато способів, щоб продемонструвати свою безрозсудність, а у мене тільки зараз розплющилися очі, щоб їх побачити.

Безрозсудність і дурість. Цими двома словами Чарлі характеризував своє ставлення до мотоциклів.

Робота Чарлі не була такою активною, як у копів у великих містах, але його завжди викликали, коли ставалися аварії на дорогах. На відтинку дороги, що тягнеться через ліс, мокрому і звивистому – суцільні круті повороти, не бракувало нещасних випадків такого роду. Та навіть незважаючи на велетенські вантажівки, які мчали щодуху, більшість людей виживало. Винятком із правила були мотоцикли: Чарлі довелося побачити чимало жертв, – зазвичай це були підлітки, – які розбилися на смерть на швидкісній трасі. Мені ще виповнилося десятьох років, як він змусив мене пообіцяти, що я ніколи не кататимуся на мотоциклі. Навіть у тому віці я двічі не задумувалася, перш ніж щось пообіцяти. Хто б хотів кататися на мотоциклі у Форксі? Це все одно що приймати ванну на швидкості шістдесят миль на годину.

Як багато обіцянок я дотримала…

Тепер я ставилася до цього інакше. Я хотіла бути дурною і безрозсудною, а ще хотіла порушити обіцянку. Чому б не почати з цієї?

Я все обміркувала. Тож попленталася під дощем до будинку Марксів і подзвонила у двері. Відчинив один із Марксів, здається, наймолодший. Я ніяк не могла згадати його імені. Його руде волосся було на рівні мого плеча.

На відміну від мене, він назвав мене по імені:

– Белло Свон? – запитав він здивовано.

– Скільки ти хочеш за мотоцикл? – випалила я, показуючи пальцем у бік таблички з написом.

– Ти це серйозно? – запитав він.

– Звісно, що так.

– Вони поламані.

Я з нетерпінням зітхнула – судячи з напису, це було само собою ясно.

– Скільки?

– Якщо вони тобі й справді потрібні, то просто забирай їх. Мама хоче, щоб тато вивіз їх до дороги, звідки їх заберуть разом зі сміттям.

Я подивилася на мотоцикли ще раз і побачила, що вони лежать на купі обрізків та поламаних гілок.

– Ти впевнений?

– Звісно. Але якщо хочеш, можеш запитати у мами.

Краще не вплутувати в це дорослих, які можуть донести все Чарлі.

– Ні, я тобі вірю.

– Давай я тобі допоможу, – запропонував він. – Вони не легкі.

– Гаразд, дякую. Але мені потрібен лише один.

– Бери два, – сказав хлопець. – Може, використаєш якісь деталі.

Він вийшов зі мною під дощ і допоміг завантажити обидва мотоцикли в кузов пікапа. Здається, він радів із того, що врешті їх позбувся, тож я не заперечувала.

– А що ти збираєшся з ними робити? – запитав він. – Вони вже кілька років не їздять.

– Щось придумаю, – сказала я, знизуючи плечима. Поки що мій мозок іще не вигадав, як чинити далі. – Можливо, відвезу їх до майстерні Доулінга.

– Доулінг здере за ремонт більше, ніж вони коштували, коли ще їздили.

Я не могла з цим не погодитися. Джон Доулінг мав погану репутацію через високі ціни; ніхто не звертався до нього, хіба що у разі гострої потреби. Більшість людей надавали перевагу майстерням у Порт-Анджелесі, якщо їхні машини могли туди доїхати. В цьому плані мені пощастило – коли Чарлі подарував мені мій древній пікап, я подумала, що не зможу дозволити собі тримати його на ходу. Але в мене ніколи не було з ним проблем, якщо не зважати на громовий рев мотора і максимальну швидкість п’ятдесят п’ять миль на годину. Джейкоб Блек підтримував його у чудовій формі, коли машина належала його батькові Біллі…

Прозріння прошило мене несподівано, як блискавка, – що було цілком можливо, беручи до уваги бурю.

– Знаєш що? Все нормально. Я знаю людину, яка ремонтує машини.

– О, це добре, – зітхнув він із полегшенням. Коли я від’їжджала, він помахав мені рукою, досі усміхаючись. Який милий хлопчина.

Тепер я їхала швидко й цілеспрямовано, я поспішала додому. Хотіла дістатися туди швидше, ніж Чарлі, навіть якщо випаде бодай найменший шанс того, що Чарлі піде з роботи раніше. Вдома я помчала до телефону, досі затискаючи у руці ключ.

– Шефа Свона, будь ласка, – мовила я, коли заступник підняв трубку. – Це Белла.

– О, привіт, Белло, – привітно сказав заступник на ім’я Стів. – Зараз його покличу.

Я зачекала.

– Що трапилося, Белло? – запитав Чарлі, взявши трубку.

– Невже я дзвоню тобі на роботу тільки в якихось надзвичайних ситуаціях?

Він помовчав якусь мить.

– Раніше ти ніколи мені не дзвонила. Щось трапилося?

– Ні, я просто хотіла запитати, як доїхати до Блеків: я не впевнена, що пам’ятаю дорогу. Я хочу навідати Джейкоба. Не бачила його кілька місяців.

Коли Чарлі заговорив знову, то голос його був набагато щасливіший:

– Це чудова ідея, Белло. Маєш ручку?

Його пояснення були дуже простими. Я запевнила, що повернуся до обіду, хоча він намагався сказати мені, щоб я не поспішала. Він хотів приєднатися до мене в Ла-Пуші, але я не могла цього допустити.

Щоб вкластися в час, я їхала темними штормовими вулицями дуже швидко. Я сподівалася, що застану Джейкоба самого. Біллі, швидше за все, видав би мене, якби довідався, навіщо я приїхала.

Я їхала і думала, якою буде реакція Біллі, коли він мене побачить. Він може виявитися занадто пильним. Понад усякий сумнів, на його думку, це повинно справити на мене неабияке враження. Його поведінка нагадає мені про те, чого я не хочу згадувати. Будь ласка, тільки не сьогодні, молила я про себе. Я не витримаю цього вдруге.

Я впізнала будинок Блеків – маленьку дерев’яну споруду з вузькими вікнами, пофарбовану в тьмяно-червоний колір, вона нагадувала невеликий сарай. Перш ніж я вийшла з машини, у вік ні з’явилася голова Джейкоба. Безперечно, добре знайоме гудіння мотора попередило його про мій приїзд. Джейкоб дуже зрадів, коли Чарлі купив машину Біллі для мене; таким чином Джейкоб не змушений буде їздити на ній, коли виросте. Я дуже любила свій пікап, але, здається, Джейкоб уважав обмеження швидкості серйозним недоліком.

Він вийшов мені назустріч.

– Белло! – його обличчя розпливлося в здивованій усмішці, білі зуби здавалися ще яскравішими на тлі його червонувато-коричневої шкіри. Раніше він завжди зав’язував волосся у хвостик. Сьогодні воно спадало, немов чорна оксамитова завіса, й обрамляло його широке лице.

За останні вісім місяців Джейкоб виріс і сильно змінився. Він уже проминув той етап, коли дитячі м’язи зміцнюються і стають мускулатурою довготелесого підлітка; сухожилля й вени виступили під червоно-коричневою шкірою рук та передпліч. Його обличчя залишилося таким самим привітним, яким я його пам’ятала, хоча воно також змужніло – округлі вилиці загострилися, підборіддя стало квадратним, всі дитячі округлості зникли.

– Привіт, Джейкобе! – у відповідь на його усмішку я відчула несподівану радість. Я усвідомила, що рада його бачити. І це мене здивувало.

Я усміхнулася йому навзаєм, і щось немов клацнуло, ставши на своє місце, наче два шматочки головоломки. Я й забула, як сильно подобався мені Джейкоб Блек раніше.

Він стояв за кілька кроків від мене, а я здивовано роздивлялася його, схиливши голову набік і підставивши обличчя під дощ.

– Ти знову виріс! – звинуватила я його здивовано. Він засміявся, його усмішка була невимовно широкою.

– Метр дев’яносто шість, – сказав він гордо. Його голос став глибшим, але в ньому залишилися хриплі нотки, які я так добре пам’ятала.

– Це коли-небудь припиниться? – я недовірливо похитала головою. – Ти височенний.

– Але досі худющий, – скривився він. – Заходь! Ти вся промокнеш.

Він ішов попереду, перебираючи волосся великими долонями. Потім витягнув із кишені гумку і зав’язав хвостик.

– Агов, тату, – гукнув він, щойно ми зайшли в двері. – Дивись, хто до нас завітав.