Коли ми підійшли до машини, він знову вказав на пасажирське місце, і цього разу я не сперечалася. Правду кажучи, я погано орієнтувалася в похмурій місцевості, де розташувався будинок Едварда.

Едвард їхав на північ від Форкса, явно демонструючи своє роздратування: мій древній автомобіль не міг похвалитися блискавичною швидкістю. Ледь стрілка спідометра перевищувала позначку п’ятдесят, як мотор починав несамовито завивати.

– Не поспішай, – попередила я.

– Знаєш, що б тобі підійшло? Гарненьке маленьке «ауді». Дуже тихе й набагато потужніше…

– А що не так із моїм пікапом? До речі про дорогі дурниці: надіюся, ти не розтринькав гроші на подарунок для мене?

– Ні цента, – сказав він поважно.

– Гаразд.

– Можеш зробити мені послугу?

– Залежно від того, що ти попросиш. Він зітхнув, його прегарне обличчя набрало серйозного виразу.

– Белло, останнім справжнім днем народженням, який ми святкували, був день народження Еммета в 1935 році. Зроби нам послугу, не будь занадто серйозною й вибагливою сьогодні ввечері. Всі так хвилюються…

Я завжди почувалася трохи спантеличено, коли він заводив такі розмови.

– Гаразд, я поводитимусь чемно.

– Мабуть, мені варто тебе застерегти…

– Гадаю, що варто.

– Коли я казав, що все такі схвильовані, то мав на увазі таки всіх.

– Усіх-усіх? – я мало не задихалася від хвилювання. – Я думала, що Еммет і Розалія в Африці.

Решта мешканців Форкса вважали, що старші Каллени поїхали цього року в коледж у Дартмут, та я знала краще, що й до чого.

– Еммет дуже хотів приїхати.

– Але… Розалія?

– Знаю, Белло. Не хвилюйся, вона поводитиметься якнайкраще.

Я не відповіла. Легко сказати – не хвилюйся. На відміну від Аліси, друга Едвардова «зведена» сестра, вишукана білявка Розалія, явно мене недолюблювала. Власне, це було більше, ніж просто неприязнь. На думку Розалії, я була небажаною гостею, яка знає забагато про їхню сім’ю.

Я почувалася винуватою в ситуації, що склалася, здогадуючись, що тривала відсутність Еммета й Розалії була пов’язана зі мною. Хоча визнаю, без них було значно краще. Проте я справді сумувала за Емметом. Багато в чому він нагадував мені старшого брата, якого я завжди хотіла мати… тільки набагато, набагато жахливішого.

Едвард вирішив змінити тему.

– Отже, якщо ти не хочеш, щоб я подарував тобі «ауді», то чого ти бажаєш на день народження?

– Ти знаєш, чого я хочу, – прошепотіла я.

Він насупив брови, і на його мармуровому чолі з’явилися зморшки. Здається, він пожалкував, що змінив тему. Ми уже не раз говорили про це.

– Не сьогодні, Белло. Будь ласка.

– Що ж. Можливо, Аліса зможе дати мені те, чого я хочу. Едвард голосно загарчав.

– Белло, цей день народження не стане твоїм останнім, – присягнув він.

– Це не справедливо!

Мені здалося, що я почула, як він зціпив зуби.

Ми під’їхали до будинку. З вікон двох перших поверхів лилося яскраве світло. Веранду прикрашав довгий ряд японських ліхтарів, які освітлювали велетенські кедри, що росли навколо дому. На сходах, що вели до вхідних дверей, стояли великі вази з чудовими квітами – рожевими трояндами.

Я застогнала.

Едвард кілька разів глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися.

– Це ж вечірка, – нагадав він мені. – Спробуй повеселитися.

– Звісно, – пробурмотіла я.

Він вийшов із машини, відчинив дверцята й простягнув мені руку.

– У мене є одне запитання. Він насторожено чекав.

– Якщо я проявлю плівку, – сказала я, граючись із камерою, – ти будеш на фотографіях?

Едвард засміявся. Він допоміг мені вийти з машини, витягнув на сходи і, досі сміючись, відчинив вхідні двері.

Всі вже зібралися й чекали у великій світлій вітальні; коли я зайшла, вони хором заспівали: «З днем народження, Белло!» Я почервоніла й потупила погляд. Кожна горизонтальна поверхня в домі була прикрашена рожевими свічками й дюжинами кришталевих ваз із сотнями троянд. Поряд з Едвардовим величезним роялем стояв застелений білою скатертиною стіл із рожевим святковим пирогом, трояндами, скляними тарілками й маленькими пакуночками в сріблястих обгортках.

Це було в сотні разів гірше, аніж я могла собі уявити.

Едвард, відчуваючи моє хвилювання, обняв мене за талію й поцілував у тім’я.

Батьки Едварда, Карлайл та Есме, вічно молоді й прекрасні, були найближче до дверей. Есме лагідно пригорнула мене, її м’яке волосся кольору карамелі ледь торкнулося моєї щоки, коли вона поцілувала мене в чоло, а Карлайл обняв мене за плечі.

– Пробач нам за це, Белло, – прошепотів він. – Ми не змогли зупинити Алісу.

Розалія та Еммет стояли позаду. Розалія не усміхалася, але принаймні вона не дивилася на мене зверхньо. Обличчя Еммета розплилося в щирій усмішці. Я не бачила їх кілька місяців; я уже й забула, яка Розалія вродлива – мені було майже боляче дивитися на неї. І невже Еммет завжди був таким… великим?

– А ти зовсім не змінилася, – сказав Еммет, вдавано-розчаровано всміхаючись. – Я очікував значних перемін, але ти така, як і завжди, рожевощока.

– Дякую, Еммете, – сказала я, почервонівши ще дужче. Він засміявся.

– Мені треба відлучитися на хвилинку, – підморгнув він Алісі. – Не роби нічого смішного, поки мене немає.

– Я постараюся.

Аліса відпустила руку Джаспера і ступила вперед, її зуби блищали в яскравому світлі. Джаспер також усміхнувся, але тримався на відстані. Високий і світлочубий, він нахилився вперед, поставивши ногу на східці. За той час, який ми провели у Феніксі, він, здається, зумів подолати свою відразу до мене. Але зараз він поводився так, як завжди, коли не мусив захищати мене, – просто уникав моєї присутності. Я намагалася не брати цього близько до серця. Джасперу було важче, ніж іншим, дотримуватися строгої дієти Калленів; важче, ніж іншим, йому вдавалося протистояти спокусі, зачувши запах людської крові, якої він так давно не куштував.

– Час розгортати подарунки, – заявила Аліса. Вона взяла мене за лікоть своїми холодними пальцями і підштовхнула до столу з солодощами й сяючими пакуночками. На моєму обличчі читалось невдоволення.

– Алісо, я ж казала, що мені нічого не треба…

– А я тебе не слухала, – перебила вона самовдоволено. – Ну ж бо, розгортай.

З цими словами вона забрала в мене камеру й дала мені в руки велику срібну коробочку квадратної форми.

Коробка була дуже легенька, наче в ній нічого не було. Згори була прикріплена листівка, яка сповіщала, що це подарунок від Еммета, Розалії та Джаспера. Я невпевнено розірвала папір, намагаючись вгадати, що приховано всередині. Судячи з назви, яка складалася з великої кількості цифр, там було щось електричне. Я відкрила коробку, щоб дізнатися більше. Але виявилося, що вона таки порожня.

– М-м-м… дякую.

Розалія посміхнулася, а Джаспер зареготав.

– Це стерео для твого пікапа, – пояснив він. – Еммет саме встановлює його, щоб ти не змогла повернути подарунок назад.

Як завжди, Аліса мене на крок випередила.

– Дякую вам, Джаспере, Розаліє, – сказала я і всміхнулася, згадавши, як Едвард скаржився на моє радіо сьогодні вранці. – Дякую, Еммете, – мовила я трохи голосніше. З моєї машини долинув веселий сміх Еммета, я не змогла втриматися й також усміхнулася.

– Тепер розгорни мій, а потім Едвардів, – мовила Аліса так схвильовано, що її голос прозвучав як трель. У руках вона тримала пласку квадратну коробочку.

Я повернулася й кинула на Едварда злісний погляд.

– Ти ж обіцяв. Перш ніж він устиг відповісти, в дверях з’явився Еммет.

– Я саме вчасно! – вигукнув він, потім протиснувся вперед і став перед Джаспером, який також підійшов ближче, ніж зазвичай.

– Я не витратив і пенні, – запевнив мене Едвард. Він забрав пасмо волосся з мого обличчя, і моя шкіра аж запашіла від його дотику. Я глибоко вдихнула й обернулася до Аліси.

– Давай, – мовила я.

Еммет вдоволено захихикав. Я взяла малесенький пакунок і повернулася до Едварда саме в той момент, коли кінчики моїх пальців торкнулися паперу.