— Таке скажете... Відколи це в нашій міліції є посада детектива?

— Я не... вибачте... то де ж ви працюєте?

— Працюю на себе. Я приватний детектив, — з нотками гордості пояснив Олег.

— Справжній приватний детектив?

— Справжнісінький. Навіть пістолета маю та дозвіл на його носіння. Втім, у нашому законодавстві такої професії ніби й не передбачено, та мені це не дуже заважає. У мене своя охоронно-пошукова агенція.

— Тут, у Львові?!

— Що вас дивує?

— Те, що ваша агенція, напевно, довгий час мусила обходитись без вас. Ви ж були десь за кордоном. Повернулися кілька днів тому.

Сокіл подався вперед, ледь не підім’явши під себе всю порцеляну на столі.

— Обґрунтуйте.

— Ваш голос... точніше, його модуляція. Ви говорите українською бездоганно, але так, ніби щонайменше років зо три геть нею не користувалися. Навіть ніде не чули. А ще ваш вигляд... себто одяг. Ну, те, що ви вбрані в чуже та дороге, не диво. Диво те, як ви це носите. Так, ніби в костюмі народилися. У нас, в Україні, це мало хто вміє. Навіть банкіри усілякі, директори... рафіновані, мов той цукор, а костюми на них, як на вішаках, теліпаються. А от ви — зовсім інша річ. Ви тільки не ображайтеся, але...

— Я не ображуся, — запевнив Олег. І Ніна йому повірила.

— Ви статурою схожі на боксера-важковаговика. І обличчям теж. Ви займалися боксом?

— В юності.

— Так. Добре. Я до чого веду... ви тримаєтесь, як лорд. У вас манери дворянина...

— І зовнішність вантажника.

Ніна пекуче почервоніла: він усе-таки образився!

— Я цього не казала.

— Зате настала моя черга казати «Браво!», і цього разу вам. Я лише тиждень, як повернувся з Оксфорда.

— Ух ти! — зовсім по-дитячому вигукнула Ніна. — З того самого Оксфорда? А що ж ви там робили?

— Викладав англійську студентам, для яких вона — нерідна. Також вів підготовчі курси з історії англійської літератури для студентів із СНД. Коротше кажучи, нічого цікавого.

— Ну так, авжеж. — Несподівано для самої себе Ніна страшенно засмутилася. — Звичайно. Цікаво — це коли ти у свої двадцять шість не була ніде далі Києва і навряд чи будеш. Цікаво — це бачити отой самий «закордон» лише на мапі, а самій ходити день у день до своєї контори, порпатися в паперах, рахувати та возити до банку чужі гроші, отримувати за це білі копійки, а потім повертатися додому, де... — Ніна затнулася. — Суцільні пригоди, стільки романтики! А усілякі там Англії, Оксфорди та Лондони — це така нудьга! Як ви там тільки пліснявою не вкрилися!

— Сам дивуюся. — Її візаві спробував прикрити долонею недоречну посмішку, проте запізно. Ніна справді була короткозорою, але не сліпою.

— Тішитесь? — гнівно спитала вона, краєчком свідомості все ж розуміючи, що обурюватися, сердитися та ображатися на Олега в неї немає жодних підстав, не згадуючи вже про права. — Що ж, тоді не буду заважати. Я й так вас затримала мимоволі, а у вас, напевно, справи. Детективні. Тільки час марнуєте.

— Ну, часу в мене вдосталь.

— А в мене — обмаль. Перепрошую, та я вже маю йти, — з цими словами Ніна підвелася і схопилася за свою сумочку, немов за рятувальний круг. — Хатні справи, знаєте... Накопичились. Ще раз дякую — за приємну бесіду та каву. На все добре.

І щойно промовивши це, Ніна з жахом зрозуміла, що їй зовсім не хочеться нікуди йти. Що їй подобається сидіти навпроти цього велетня, дивитися в його млосні, такі південні — чомусь на думку спадає саме ця асоціація — карі очі та слухати оповідки про Оксфорд. До того ж він насправді детектив! Хіба не дивовижний збіг обставин? А комизиться вона лише тому, що й собі хоче туди, де вже напевне побував Олег. Жабка душить, якщо вже зовсім чесно... І є від чого. Англія, Шотландія, Ірландія, а ще — Париж. І Рим... їй завжди хотілося до Рима. І до Флоренції. І ще вона віддавна мріяла побачити Венецію... А ще...

Доки Ніна мандрувала у своїй уяві всіма світами, що їх лише могла згадати, чемний Сокіл, що теж підвівся, щойно дама зірвалася на рівні ноги, отримав прекрасну можливість досхочу помилуватися нею в повний зріст. Дуже струнка, не надто висока, з тоненькою талією, до якої спадало темно-каштанове пряме волосся. Ще витончені, гарно окреслені вилиці, високе чоло, дві стрімкі стріли чорних брів, маленький прямий носик, рожеві й без помади, вишукано вигнуті вуста, шкіра, мов свіжі вершки, і очі... Таких очей Олег не бачив ніколи в житті. Ніколи і ні в кого. Він бачив темно-карі — сам такі мав, бачив світло-карі, зеленувато-карі, але ще жодного разу йому не траплялися чорні. Зовсім чорні. Як втілений морок. У них навіть зіниць не видно, сама безмежна ніч. Наразі — вкрай сердита, чимось розгнівана ніч. Але яке це має значення? Жінка без перцю, як медовик без меду. І вона вагається. Це чудово. Сокіл давно опанував мистецтво обертати всі коливання чарівних дівчат на свою користь. А тут користь могла б бути подвійною. Бо цілком очевидно, що Ніна — обліковець. Бухгалтер, касир чи економіст — байдуже. То все різні ярлики для однієї суті. А отже...

— Чи дозволите скласти вам компанію?

Ніна здригнулася, повернувшись до реальності прямо з Австралії. Точніше, із Сіднея. Кілька разів кліпнула повіками, наче із жалем проганяючи свій найсолодший сон.

— Прошу?

— Чи можу я провести вас додому?

— Я... так... ой, ні... краще не треба. — Доки вона вигадувала найбільш ввічливу причину відмовитися, Олег сам висунув версію.

— На вас чекає ревнивий чоловік?

— Хіба дедукція та відсутність на моєму пальці шлюбної обручки не сказали вам, що я не маю чоловіка? Просто я... волію прогулятися сама.

— Гаразд. Бажання пані — закон для мене. Але лишіть хоча б номер телефону, за яким вас можна знайти. Я наполягаю.

— А для чого вам мене шукати? — спитала Ніна дурне і зашарілася. Олег усміхнувся.

— Ще кави вип’ємо. То як?

— Як хочте, — Ніна порилася в сумочці, вивудила звідти візитку крамниці, де вона працювала, та ручку і написала на звороті ряд цифр. — Мобільний. По восьмій вечора вимикаю, щоби не турбувати маму, тому...

Сокіл явно здивувався, але обмежився тим, що кивнув і проказав:

— Зрозуміло. Тоді давайте я вас наберу прямо зараз, а ви збережіть мене в своїй пам’яті. Добре?

— Збережу, — запевнила Ніна і відчула, що знову червоніє. — Неодмінно.

Насправді додому вона повернулася лише увечері. Повертатися не хотілося, але який у неї був вибір? Хіба що робити це якомога повільніше.

Зараз Ніна брела тихою вуличкою з кумедною назвою Під Дубом, звідки до її будинку залишалося всього нічого — лише завернути за ріг. Вечір видався тихим, затишним і навіть трішки сонячним — зранку, коли вона зі своїм несподіваним знайомцем сиділа в кав’ярні, зарядив дрібний дощик, котрий із нерівною періодичністю нагадував про себе протягом цілого дня, та от хвилин за десять до заходу сонця світило нарешті визирнуло з-за хмар і від душі розмалювало все навколо охристо-жовтою фарбою. Це золотаве забарвлення перетворило й без того казковий Львів на щось зовсім потойбічне. Ніна звично милувалася містом, доки рухалася пішки від центру, та чим ближче до домівки, тим важче ставало на душі. А коли крокувала уздовж порепаної й побитої часом рудої стіни будинку № 8 на розі Єрошенка і Джерельної, в якому мешкала, відчайдушно схотілося розвернутися і втекти кудись... хоч би й до того детектива. На каву. Якщо він буде не проти. Варіант не гірший... та що там, значно кращий, ніж те, що чекає на неї під таким милим поняттям, як «повернення додому». Додому... а де це? В її уяві? На іншій планеті? Посередині «ніде»?

Ніна штовхнула облізлі двері свого під’їзду, і всохлий від часу шматок темно-бордової фарби впав їй на спідницю. Звичним жестом Ніна струсила його на асфальт і переступила поріг, одночасно намацуючи вимикач на стіні — у парадному було темно, як у льосі. Від сумних роздумів, що вже звично ятрили серце, але нічому не допомагали, на очі дівчини навернулися сльози, і майже в ту ж саму мить під стелею заблимала крихітна підсліпувата лампочка. Сердито труснувши головою — не приведи боже, мати побачить блискучі вологі доріжки на щоках, — Ніна піднялася рипучими дерев’яними сходами на другий поверх. Знизу підбиті залізом, з пощербленими дошками, старенькі сходинки слухняно прогиналися під її приреченими кроками. Ось і квартира. Обтягнуті яскраво-синім дерматином та оббиті цвяшками «під бронзу» двері, пожовкла від часу та лискуча, як обгризена собакою кістка, пластикова ручка під замковою шпариною, номер «3», що тримається на чесному слові десь угорі, біля одвірка, сіра крапка дзвінка, що вже зо два роки не працює — до Ніни занадто часто ходила подруга, і люба матуся, котру дратувало те безкінечне (раз на день) дзеленчання, якось просто вирвала провідки від дзвоника зі стіни, як-то кажуть, з м’ясом. Стукати у двері також заборонялося під загрозою скандалу масштабів гніву Господнього — принаймні, це стосувалося Ніни. Все її життя нині складалося з цілої низки різноманітних заборон та підпільних способів їх порушення.