В тридев'ятiм славнiм царствi, де колись був цар Горох,

є тепер на господарствi мудрий пан, вельможний Ох.

Сам той Ох на корх заввишки, а на сажень борода, знає край i вдовж, i вширшки, i кому яка бiда.

Чи хто правий, чи неправий, чи хто прийде сам, чи вдвох, - всiх приймає пан ласкавий, тiльки треба мовить: "Ох!"

На зеленому горбочку спершу вiн людей приймав, потiм сiв у холодочку, звiдти голос подавав.

А як з ранку та й до ранку стали люди обридать,

Ох зробив собi землянку,

Оха бiльше не видать.

Але хто те мiсце знає, де трухлявий пень i мох, той приходить i волає або й тихо каже: "Ох!"

Хоч би навiть ненароком теє "ох!" промовив ти, знай, що вилiзе те боком, - ворiття вже не знайти!

Бо затягне з головою трясовиця мохова i з душею ще живою пiд землею похова.

Пiд землею ж там - палати, де вольможний Ох сидить, гарнi, пишнiї кiмнати, срiбло-злото скрiзь ряхтить; дорогiї самоцвiти, наче зорi, миготять, скрiзь заморськi дивнi квiти, по клiтках пташки сидять; золотiї грають рибки в кришталевих скриньочках; i ведмедi ходять дибки в рукавичках, жупанках.

Враз тебе там обморочать блиск i пахощi мiцнi, попугаї заторочать приказки якiсь дивнi.

I безглуздi очi втупить в тебе рибка, мов чига…

Тут ведмедiв гурт обступить, кожен лапу простяга, - той бере тебе за руку, той торкає за плече; боронь боже ворухнутись! - кров одразу потече.

Бо крiзь бiлi рукавички враз проб'ються пазурi гачкуватi, мов гаплички, - так i вп'ються, мов щурi.

Тож, коли вже раз попався, - наче в пастку бiдна миш, - то сиди, мов прикувався, не рушай, мовчи та дишi

Вийде Ох: "Вiтай в гостинi!

Чи волiєш нам служить?

Чи волiєш, може, нинi головою наложить?"

Скажеш: "Я служить не згоден", - зараз цок тебе в лобок, якщо ти носить не годен рукавички й жупанок.

Стань на службу - подарують рукавички й жупанець, привiтають, пошанують, - тiльки ж там тобi й кiнець!

Вiчно будеш пробувати у пiдземному дворi, бiльш тобi вже не видати анi сонця, нi зорi.

Де торкнешся - всюди брами пiд замком та пiд ключем…

Десь далеко хтось часами озивається плачем.

Спiв на плач вiдповiдає, плач на спiв, так без кiнця…

Кажуть, бранка там ридає, жде юнака-молодця; коло неї там жар-птиця спiвом душу потiша, та сумна мiцна темниця, смутна в дiвчини душа.

Якби хтiв їй волю дати хто з хоробрих юнакiв, мусить перше розрубати сiмдесят ще й сiм замкiв…

Вже вам казка обридає?

Що ж! хто має кладенець, хай замки тi розрубає, - буде казочцi кiнець!

[7.III 1906]

Росла в гаю конвалiя

Пiд дубом високим,

Захищалась вiд негоди

Пiд вiттям широким.

Та недовго навтiшалась

Конвалiя бiла, -

I їй рука чоловiча

Вiку вкоротила.

Ой понесли конвалiю

У високу залу,

Понесла її з собою

Панночка до балу.

Ой на балi веселая

Музиченька грає,

Конвалiї та музика

Бiдне серце крав.

То ж панночка в веселому

Вальсi закрутилась,

А в конвалiї головка

Пов'яла, схилилась.

Промовила конвалiя:

"Прощай, гаю милий!

I ти, дубе мiй високий,

Друже мiй єдиний!"

Та й замовкла. Байдужою

Панночка рукою

Тую квiточку зiв'ялу

Кинула додолу.

Може, й тобi, моя паяно.

Колись доведеться

Згадать тую конвалiю,

Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,

Будеш утiшатись

Та по балах у веселих

Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,

Що так любить дуже,

Тебе, квiточку зiв'ялу,

Залишить байдуже!..

[Волинь, 30/Х 1884]

Вiрш присвячено Т. Г. Шевченку.

Не вiн один її любив, вiддавна Україну поети славили в пiснях, немов "красу-дiвчину".

Вiд неї переймали смiх, i жарти, i таночки,

її байки, немов квiтки, сплiтали у вiночки.

Той в нiй давнину покохав, той мрiю молоденьку.

Вiн перший полюбив її, як син кохає неньку.

Хоч би була вона стара, сумна, змарнiла, бiдна, для сина вiрного вона

єдина, люба, рiдна; хоч би була вона слiпа, калiка-недорiка, - мов рана ятриться в ньому, любов його велика.

Вкраїна бачила не раз, як тiї закоханцi надвечiр забували все, про що спiвали вранцi, i, взявши дар вiд неї, йшли до iншої в гостину; вони не знали, що то є любити до загину.

Вiн перший за свою любов тяжкi дiстав кайдани, але до скону їй служив без зради, без омани.

Усе знесла й перемогла його любовi сила.

Того великого вогню i смерть не погасила.

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!

Онде балочка весела,

В нiй хорошi, краснi села,

Там хати садками вкритi,

Срiбним маревом повитi,

Коло сел стоять тополi,

Розмовляють з вiтром в полi.

Хвилюють лани золотiї,

Здається, без краю, - аж знову

Бори величезнi, густiї

Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькi,

Стежечки по них маленькi,

Перевитi, мов стрiчечки,

Збiгаються до рiчечки,

Рiчка плине, берег рвучи,

Далi, далi попiд кручi…

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!..

(Посвята сiм'ї Михайла Ф. Комарова)

Прощай, Волинь! прощай, рiдний куточок!

Мене вiд тебе доленька жене,

Немов од дерева одiрваний листочок…

I мчить залiзний велетень мене.

Передо мною килими чудовi

Натура стеле - темнiї луги,

Славути красної бори сосновi

I Случi рiдної веселi береги.

Снується краєвидiв плетениця,

Розтопленим срiблом блищать рiчки, -

То ж матiнка-натура чарiвниця

Розмотує свої стобарвнiї нитки.

Далi, все далi! он латанi ниви,

Наче плахти, навкруги розляглись;

Потiм укрили все хмари тi сивi

Душного диму, з очей скрився лiс,

Гори веселi й зеленi долини

Згинули раптом, як любiї сни;

Ще за годину, i ще за хвилину

Будуть далеко, далеко вони!..

Щастя колишнього хвилi злотистi

Час так швидкий пожира, мов огонь, -

Гинуть тi хвилi, мов квiти барвистi,

Тiльки й згадаєш: "Ох, милий був сон!.."

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!

Онде балочка весела,

В нiй хорошi, краснi села,

Там хати садками вкритi,

Срiбним маревом повитi,

Коло сел стоять тополi,

Розмовляють з вiтром в полi.

Хвилюють лани золотiї,

Здається, без краю, - аж знову

Бори величезнi, густiї

Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькi,

Стежечки по них маленькi,

Перевитi, мов стрiчечки,

Збiгаються до рiчечки,

Рiчка плине, берег рвучи,