Та убрання прехорошi,

Та забави, та турнiри,

А на все ж то треба грошi!

Та й по всiх далеких вiйнах

Граф привчився до грабунку,

А тепер в своїй країнi

Вiн шукав у тiм рятунку.

Почалися нескiнченнi

Мита, панщина, податки,

Граф поставив по дорогах

Скрiзь застави та рогатки.

Трудно навiть розказати,

Що за лихо стало в краю, -

Люди мучились, як в пеклi,

Пан втiшався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку, -

У ярмi стогнали люде,

I здавалось, що довiку

Все така неволя буде.

Розливався людський стогiн

Всюди хвилею сумною,

I в серденьку у поета

Озивався вiн луною…

Ось одного разу чує

Граф лихi, тривожнi вiстi:

Донесла йому сторожа,

Що не все спокiйно в мiстi;

Що спiвцi тю мiстi ходять

I пiснями люд морочать,

Все про рiвнiсть i про волю

У пiснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають,

Та нiщо не помагає, -

Їх пiснi iдуть по людях,

Всяк пiснi тi переймає.

"Ну, - гукнув Бертольд, - то байка!

Я вiзьму спiвцiв тих в руки!"

Раптом чує - десь близенько

Залунали пiснi гуки:

"В мужика землянка вогка,

В пана хата на помостi;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панiв бiлiшi костi!

У мужички руки чорнi,

В панi рученька тендiтна;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панiв i кров блакитна!

Мужики цiкавi стали,

Чи тi костi бiлi всюди,

Чи блакитна кров поллється,

Як пробити пану груди?"

"Що се, що? - кричить Бертольдо.

Гей, ловiть спiвця, в'яжiте!

У тюрму його, в кайдани!

Та скорiш, скорiш бiжiте!"

Коли се з-за мурiв замку

Обiзвався голос долi:

"Гей, бiжiте, панськi слуги,

Та спiймайте вiтра в полi!

Не турбуйся ти даремне,

Все одно, вельможний пане,

Вловиш нас сьогоднi десять,

Завтра двадцять знов настане!

Нас таки чимале вiйсько,

Маєм свого отамана,

Вiн у нас одважний лицар,

Врештi, вiн знайомий пана…"

Мов крiзь землю провалився

Той спiвець, утiк од лиха.

А Бертольд сидiв i думав,

Далi так промовив стиха:

"Маєм свого отамана! -

Ось де корiнь цiлiй справi!

Ну, та я тепера хутко

Положу кiнець забавi!"

Тут вiн двох щонайвiрнiших

Слуг до себе прикликає

I до нашого поета

У хатину посилає:

"Ви скажiть йому вiд мене,

Що я досi пам'ятаю,

Як пiснi його втiшали

Нас колись в чужому краю.

Власне я тепер бажаю

Дать йому за них заплату:

Я поетовi дарую

В себе в замку гарну хату.

Я його талан спiвацький

Так високо поважаю,

Що спiвцем своїм придворним

Я зробить його бажаю.

Ви скажiть, що вiн у мене

Буде жити в шанi, в славi,

Тiльки, звiсно, хай забуде

Рiзнi вигадки лукавi".

Слуги зараз подалися

До убогої оселi,

Принесли вони поету

Тi запросини веселi.

Усмiхаючись, вiн слухав

Те запрошення знаднеє,

А коли вони скiнчили,

Так промовив їм на сеє:

"Ви скажiте свому пану,

Що заплати не бажаю,

Бо коли я що дарую,

То назад не одбираю.

Хай вiн сам те пригадає,

Що то ж я йому дав злото,

Хоч тепер об тiм жалкую,

Краще б кинув у болото!

Ви скажiть, що я не хочу

Слави з рук його приймати,

Бо лихую тiльки славу

Тiї руки можуть дати.

Золотих не хочу лаврiв, -

З ними щастя не здобуду.

Як я ними увiнчаюсь,

То поетом вже не буду.

Не поет, у кого думки

Не лiтають вiльно в свiтi,

А заплутались навiки

В золотiї тонкi сiтi.

Не поет, хто забуває

Про страшнi народнi рани,

Щоб собi на вiльнi руки

Золотi надiть кайдани!

Тож пiдiте i скажiте,

Що поки я буду жити,

Не подумаю довiку

Зброї чесної зложити!"

З тим вернулись вiрнi слуги

До Бертольда i сказали:

"Так i так поет вiдмовив,

Ми даремне намовляли…"

Аж скипiв Бертольд, почувши

Гордовитую вiдмову,

До поета посилає

Посланцiв тих самих знову:

"Ви скажiть сьому зухвальцю,

Що тепер настав день суду,

Що терпiв його я довго,

Але бiльш терпiть не буду.

Коли вiн складання вiршiв

Бунтiвничих не покине,

То в тюрму його закину,

Там вiн, клятий, i загине!"

Знову слуги подалися

До убогої хатини

I, пiдходячи,почули

Тихий бренькiт мандолiни.

У вiкно зирнули слуги,

Бачать: зiбрана громада,,

Всi стоять навколо лiжка,

Мов якась таємна рада!

Утомивсь поет вiд працi,

Третiй день лежить в недузi,

Слухачi навколо нього

Посхиляли чола в тузi.

А поет усе то грає,

То щось пише на паперi

Й роздає писання людям, -

Тут вступили слуги в дверi.

Всi метнулись хутко з хати,

I поет один зостався,

Подививсь на слуг спокiйно,

Гордовито привiтався.

Всi Бертольдовi погрози

Слухав мовчки, усмiхався.

А коли скiнчили слуги,

Так до них вiн обiзвався:

"Ви скажiть свойому пану,

Що готовий я в дорогу,

Тiльки хай велить прислати

Слуг ще двох вам на пiдмогу.

На запросини ласкавi

Я не можу встать з постелi,

Вам нести мене прийдеться

Аж до нової оселi.

Та й в темницi буду вiльний, -

Маю думи-чарiвницi,

Що для них нема на свiтi

Нi застави, нi границi.

I мого прудкого слова

Не затримає темниця,

Полетить воно по свiтi,

Наче тая вiльна птиця.

З словом зiллються в темницi

Гiркий жаль i тяжка туга,

I тодi потрiйна стане

I страшна його потуга.

I поет вiд свого люду

Не почує слiв догани

В день сумний, коли на нього

Накладатимуть кайдани!"

Так довiку у темницi

Довелось поету жити,

За тюремний спiв вiн мусив

Головою наложити.

Та зосталися на свiтi

Молодi його нащадки,

Що взяли собi у спадок

Всi пiснi його, всi гадки.

Здiйнялось повстання в краю,

I Бертольда вбили люде,

Та й гадали, що в країнi

Бiльш неволi вже не буде.

Та зостався по Бертольду

Молодий його нащадок,

I пиху його, й маєтки

Вiн забрав собi у спадок.

I тепер нащадки графськi

Тюрми мiцнiї будують,

А поетовi нащадки

Слово гостреє гартують.

Проти дiла соромного

Виступає слово праве -

Ох, страшне оте змагання,

Хоч воно i не криваве!

А коли вiйна скiнчиться

Того дiла й того слова,

То скiнчиться давня казка,

А настане правда нова.

Нiч темна людей всiх потомлених скрила

Пiд чорнi, широкiї крила.

Погасли вечiрнi огнi;

Усi спочивають у снi.

Всiх владарка нiч покорила.

Хто спить, хто не спить, - покорись темнiй силi.

Щасливий, хто сни має милi!

Вiд мене сон милий тiка…

Навколо темнота тяжка,

Навколо все спить, як в могилi.

Привиддя лихi менi душу гнiтили,

Повстати ж не мала я сили…

Зненацька промiння ясне

Од сну пробудило мене, -

Досвiтнi огнi засвiтили!

Досвiтнi огнi, переможнi, урочi,

Прорiзали темряву ночi,

Ще сонячнi променi сплять, -

Досвiтнi огнi вже горять.

То свiтять їх люди робочi.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для працi настала!

Не бiйся досвiтньої мли -

Досвiтнiй огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

[1892]