Таким чином ось повнота картини: полудень, спека, розімліла тягучість, нудьга, чекання, недоладні заспівування тут і там, їхнє тут і там завмирання.

А тим часом до прилеглих вулиць прибувало все більше поліції в бойовому спорядженні, в шоломах, зі щитами й кийками. Задум поліційних босів робився очевидним — у випадку більше ніж імовірного сплеску агресії, заблокувати к бісовій мамі всіх англів на площі, перекривши їм будь-які можливості хоч якось просочитися назовні. Ґроте Маркт у розкішних ренесансових декораціях повинен був стати казаном для безжального місива чи принаймні успішної газової атаки. Бельгія — країна успішного застосування газів у бойових діях.

Можливо, нам вдалося вислизнути саме вчасно. Тому я не знаю, як згодом повелися англійські підсадні детективи. Зіграли роль п'ятої колони чужими серед своїх? Кинулися викручувати руки найактивнішим, чиї знімки вже давно повивчали напам'ять? Позаковували в наручники найкрутіших заводіяк? Передали їх на тортури у Тавер?

Чи, може, в останню мить перед газами прокинулись із заціпеніння, зірвалися на рівні, згадали стару добру доблесну Англію і як справжні каноніри разом з усіма затягли:

Можливо, саме так воно й було.

Я прожив на цьому світі аж тридцять дев'ять років, перш ніж одного дня потрапив до Будапешта. Це зовсім нікуди не годилося — стільки прожити, а в Будапешті так і не побувати. Ані в Буді, ані в Обуді, ані навіть у Пешті. І це при тому, що моя бабуся Марія Войцехівна Мороз народилась якраз у ньому!

Гаразд, бабуся тут ні до чого, тим більше, що з Будапешта батько вивіз її через два місяці після народження, щойно йому померла дружина, моя невідома прабабка. Але для Будапешта в мене були й вагоміші причини, як наприклад, Дунай. Як можна було настільки довго і вперто ігнорувати це місто з Дунаєм посередині!

Утім, я завжди якось його собі уявляв, той Будапешт — перш ніж я до нього потрапив. Він уявлявся мені передусім елегантним. Чимось на кшталт Ужгорода. Або цигана в новеньких лакованих туфлях. Він мені снився, і в цих снах постійно виникали якісь нічні пасажі з поодинокими ліхтарями. Тобто він був загалом погано освітлений, а ще повнився старезними, просяклими дешевим і тлустим їдлом кнайпами, в яких вічно висиджують цигани з гітарами, потягують з гранчаків бичу кров і поспівують «Едерлезі». Цілковитий кіч!

І от коли я врешті туди потрапив, мені йшов сороковий рік, і все виявилося саме таким. Тобто зле освітлені пасажі, поодинокі ліхтарі, і коли десь опівночі Петер Зілагі завів мене до старезної, просяклої присмаленим м'ясом і паприкою кнайпи, то там при одному з довших столів сиділо півтора десятка циган з гітарами. І вони цідили з гранчаків своє червоне биче вино, і поспівували «Едерлезі».

Ну, куди це, курва, годиться?

На відміну від сусіднього Будапешта, до Бухареста я взагалі не мав жодного стосунку, якщо відкинути регулярне слухання (а точніше, вслухання до) румунського радіо на середніх хвилях у 14 — 15-річному віці. Але навіть і воно тривало недовго, бо я знайшов для себе Варшаву на довгих. Цікаво, що в цій книжці Варшава буде наступною.

Не можу сказати, що в бік Бухареста мене якось особливо тягнуло — зовсім ні. Найбільше в ньому приваблювати могла хіба що назва — щось наче «Бухара», але довше і красивіше. До речі, я вельми жалкую з того приводу, що в цій книжці немає Бухари.

Про Румунію ми в Україні взагалі звикли думати й говорити погано. Здогадуюся, що це взаємно. Здогадуюся, крім того, що головна причина взаємних антипатій лежить у надзвичайній подібності. У нас ті самі хвороби з такими ж симптомами. За нашим західним кордоном я не знаю нікого біднішого, подібнішого і ближчого, якщо йдеться про інфантилізм, олігофренію, клептоманію — і в той же час дику національну зарозумілість, базовану на вкрай сумнівній системі казок і міфів, які офіційно вважаються національною історією. За нашим східним кордоном цього лайна ще більше, але за нашим західним його найбільше в Румунії.

Коротше кажучи, ми з румунами так не любимося, бо обоє рябоє.

Але до чого цей відступ? Я ж не про це. Я про місто Бухарест, куди потрапив посеред літа волею поляків. Поляки — це вічні аніматори, вони страшенно люблять замутити якусь авантюру. Того літа в Румунії мені видали півкнижки. Це був переклад перекладу — румунською з польської.

На Ґара де Норд Букурешті мене зустріли Моніка з Анджеєм[22] і, запакувавши до якогось броньованого позашляховика з дипломатичними номерами, повезли до готелю «ІнтерКонтиненталь». Поки ми до нього їдемо, я скажу про таке.

Насправді є безліч речей, за які можна і треба любити Румунію. Приміром, за те, що вона говорить однією з романських мов, якої навчилася від Овідія. Або за те, що вона жовтого кольору — кукурудзяних полів, мамалиґи, соломи. На всіх мапах, які я встиг розглянути у своєму житті, Румунія мала жовтий колір. Це теплий колір, іноді навіть гарячий.

Румунію можна і слід любити за Дунай і за Чорне море. Це страшенно важливо — уявляти собі цю дунайсько-чорноморську єдність нашого світу. Власне кажучи, всі ми належимо до реґіону, де кожна крапля води є дунайсько-чорноморською. І найбільше цих дунайсько-чорноморських крапель є румунськими.

Те саме з Карпатами. Я народився і живу в такому місці, що його було, якби не Карпати. Гори — це мій улюблений ландшафт, а Карпати — улюблені гори. А найкрасивішою в усьому цьому є та обставина, що до гір мені треба їхати на південь. Моя частина світу межує з Румунією через Карпати. Це може означати, що Карпати нас розділяють. Але мені здається, що вони нас об'єднують. Просто ми ще не навчилися цього бачити.

Усе, що розділяє, може насправді об'єднувати. Про це ще йтиме мова в цій книжці.

Карпати обдарували своєю присутністю цілих шість країн. У Чехії вони становлять 5 відсотків площі, у Польщі та в Україні — по 10, в Угорщині (чого я зовсім не сподівався, уявляючи її цілком рівнинною) — аж 20. Але в Румунії Карпати становлять аж 60 відсотків! Тобто Румунія — це переважно Карпати, це країна Карпатія. І найвищі карпатські вершини також там, у Румунії. Тому коли прозорого дня я виходжу з дому, перетинаю парк і з берега нашого міського озера дивлюся на південь, я ні на мить не забуваю, що там, на півдні, за першим пасмом гір, лежить сусідня країна зі своєю схожою на вино музикою.

Тут моя апологія Румунії мусить, на жаль, урватися, так і не розквітнувши, бо шлях від Ґара де Норд до Бульвару Ніколає Балческу, при початку якого поставлено стоповерховий «ІнтерКонтиненталь», тривав надто недовго. Усім стало зрозуміло, що польські авантюристи вирішили переночувати мене у найцентральнішому, найдорожчому і найп'ятизірковішому готелі цієї країни. Чому вони вирішили вбабахати в мене ці сім або вісім мільйонів старих румунських лей за одну готельну ніч, я не знаю. Мене гнітило деяке розчарування: не так уже й довго я тут пробуду, щоб марнувати час у настільки нерумунському, стерильному, ніякому місці. До сраки весь цей гай-тек, вай-фай, басейни, бари, фітнес, велнес і сауну теж до сраки!

Щойно згодом, уже в апартаменті, мене попустило. Мої вікна виходили, на щастя, не на бульвар, а на готельні тили. І там було щось на зразок пустиря з напівкартонними перехнябленими халабудами і купами всякого мотлоху. Тож з висоти готельного 21-го поверху я мав змогу бачити, як у циганському таборі поміж халабуд метушиться пацанва, розпалюючи велике вогнище з автопокришок. Навіщо саме таке вогнище їм знадобилося, не знаю. Навряд чи вони збиралися готувати на ньому вечерю. Вони просто палили гуму — от і все. Можливо, це був якийсь гумовий індо-єгипетський ритуал. У будь-якому разі там було повно чорного їдкого диму, перемішаного з вихлопними газами й пилюкою.