Насправді я знаю, що найкращі кишенькові злодії Європи орудують у київському метро. Але мої знайомі і друзі поки що не зараховують Київ до спільного культурного простору — і слушно, мабуть. Київ лишається за межею, про нього не тут.

Прогулянка Рамблею, її перелюдненою пішохідною серединою, може видаватися ритуалом поклоніння. Ідеться перш усього про живі статуї.

Ось я намагаюся пригадати, коли і де вперше побачив цих людей-пам'ятників. Припускаю, що десь у Німеччині першої половини 90-х. Можливо, це був сіро-сріблястий, усипаний блискітками Йоганн-Вольфґанґ Ґете з Франкфурту-на-Майні? Той, що показував себе на власному переносному постаменті перед головним входом до книжкового ярмарку, весь у складках одягу та спалахах фотокамер? У Мюнхені 1992 року я точно ще нічого схожого не бачив. Тобто в моєму житті це сталося кількома роками пізніше. А якщо Нюрнберг 95-го? А якщо Прага?

З моїх припущень випливає, що початок моди на них і масова їх поява у людних туристичних місцях припадають десь на першу половину або середину 1990-х років. Звідтоді вони траплялися мені дедалі частіше: у Берліні, Парижі, Відні, Римі, Нью-Йорку. В останньому це була майже завжди статуя Свободи — десятки однакових мімів, однаково зеленого, окисленої міді, кольору. У Флоренції вони позують на площі коло Синьйорії — всі різні, проте всі з флорентійського контексту — Данте, Петрарка, Боккаччо, хтось іще (Макіавеллі? Торквемада?). Не думаю, що хтось із них позував колись як Мікеланджелів Давід, хоч було б ризиковано і цікаво.

Але щойно в Барселоні на Рамблі я побачив їх неймовірне розмаїття і доведену до містичності мистецьку довершеність. Як повідав би Класик, там було все і звідусіль: золото, бронза, мармур, гіпс, тутанхамони, інки, чарлі чапліни, американські солдати, будди, юлії цезарі, марки аврелії, сюрреалістичні велосипедисти, загадкові детективи, джони кеннеді, кавалери, дами, поштарі, лицарі, сарацини, п'яниці, арлекіни, дискоболи, лучники, дівчата з веслами, зрештою, і статуї Свободи теж. Ми ступили на Рамблю в самому її узголів'ї неподалік від Пляса де Каталунья — і почалося. Наш похід Рамблею вниз, до моря, був насправді продиранням крізь людські затори навколо живих статуй.

Кишенькові злодії в інших місцях нашого світу могли б тільки мріяти про такі умови праці: скупчення роззяв з фотокамерами, тіснота, постійне отирання об чужі тіла, блаженна розсіяність клієнтів. Лише злодії з київського метро не мусять їм заздрити.

Я думаю, що того дня вони нічого в нас не витягнули тільки тому, що ми нічого не мали. Мої порожні кишені запрошували пасткою незлостивого знущання: агов, друже, я знаю, що ти тут, але цього разу, як написав би Чубай, ти в мені не вполюєш нічого. Залишається ще вгадувати, скільки разів упродовж тієї години чиясь рука нечутно для мене прослизала до моїх кишень і роздратовано вислизала геть — десятки разів, мабуть — уздовж тієї довгої алеї перфектних штукарів.

Мені соромно за власне припущення, що його зараз висловлю, але чому б не пов'язати обидва цехи в єдине ціле? Чому б не думати, що живі статуї та кишенькові злодії — це одна професійна спільнота, єдина профспілка? І так, напевно, воно завжди й бувало у найлюдніших ярмаркових місцях: штукарі зовнішні та внутрішні, ті, що притягають увагу, і ті, що витягають гроші, майстри, що вміють довести улюблену справу до найвищої досконалості і вкотре обжучити всіх інших — тих, які не вміють нічого, крім швендяння і роззявляння.

У самому кінці Рамблі, там, де на протилежному боці площі вже починається портова смуга і море, височів на колоні останній з цього ряду — Кристофор Колом, він же Христофор Колумб — так само застиглий, так само пам'ятник, але на відміну від попередніх не з живої плоті, вкритої бронзовою фарбою, а таки з бронзи. Але навіть він, як виявилося, був не зовсім чистий на руку. Вона, вказуючи на море, давала цілком хибний напрямок — так, ніби Колумб запрошував усіх роззяв на Мальорку.

Якщо на цьому світі справді є пташині сади, то в одному з них мені певного разу пощастило бути. Це сталося в самому центрі Белґраду, я навіть можу подати точну адресу — Студентскі трґ, 3. Мене туди привела Ат, яка самовіддано готувала цю подію і впродовж багатьох днів розповідала мені, як нетерпляче мене там усі чекають. Роман з назвою «Перверзія», казала Ат, не може не схвилювати Сербію, вся вона так і накинеться на нього. Ат зачарована Сербією, більшої за неї серболюбки годі собі уявити. Зрештою, що таке «зачарована», до чого тут ця милозвучна банальність? Насправді Ат просто вросла у Сербію, і тому ніхто не знає Сербії так, як вона. Ат знає Сербію через її мову, а її мову вона знає досконало — якщо досконале знання будь-якої мови взагалі можливе. Знати країну через її мову — це знати її всю, дослівно, до найпотаємніших закапелків та останніх прихованих скелетів. І при цьому ще й розуміти її. А розуміти Сербію вкрай нелегко, адже її скелети не надто й приховані. Себто деякими з них вона просто-таки пишається.

Але Ат любить сербську мову — от у цьому і криється розгадка. До речі, її, Ат, ім'я сербською мовою так і дише вогнем: воно означає «дракон». Спробуйте з таким іменем не любити всієї вогнедишної мови! У сербській мові, каже Ат, є десь так сто вісімдесят сім синонімів дієслова «кохатися»[12]. Серед них є брутальні, лайливі, грайливі, поетичні, кумедні, але немає жодного нудного — на зразок словосполучення «досягати фізичного задоволення шляхом контакту між статевими органами».

(Тут маленький відступ: згадалось, як один російський поет, перекладаючи мій вірш про забруднене простирадло і чистоту ангелів, загруз на тому ж таки дієслові «кохатися» і мусив роздвоюватися поміж «заниматься любовью» та «заниматься сексом». Невже росіяни, як ангели? І вони не кохаються? Чому в них немає такого слова?).

Зате серби кохаються. Бо в них принаймні сто вісімдесят сім таких слів.

І кожне з них волого виспівували дівчата в тому пташиному саду. Скільки їх там назбиралося, в тій набряклій щемкою знемогою гущавині? Гадаю, також не менше ста вісімдесяти семи. Я ступив у неї рішуче, мов падишах у щойно загарбаний гарем — в самому лише нічному халаті на голе тіло.

Насправді то була не гущавина і не сад, а факультет філології Белґрадського університету, де я мав прочитати студентам (за словами моєї проводирки Ат, уже враженим перверзією) лекцію про повернення деміургів. Мало хто знає про те, як я не люблю читати лекції. З усіх підвладних мені занять це найостанніше. І якщо в роки найтяжчої скрути мені раптом доведеться вибирати поміж читанням лекцій та, скажімо, омиванням трупів, то я виберу друге. Єдина тема, на яку я іноді можу прочитати лекцію — це повернення деміургів. Тобто на неї мене ще сяк-так можна вламати, особливо безмежну кількість разів повторивши, що серед слухачів переважатимуть прекрасні, захоплені перверзіями дівчата, які вже упродовж тижнів тільки про мене й співають, іншими словами — чекають не дочекаються. Приблизно такі аргументи стосувала Ат, заманюючи мене на слизьку територію філологічного факультету у сербській столиці.

Уже на сходах я почув той пташиний грай, що ним повнилася будівля. З тієї хвилини відчуття саду, непролазного і вогкого, всього в ліанах і піхвах, уже не полишало мене. Дівчата, що юрмилися в коридорі, виглядали майже як наші в тому ж віці: густий макіяж, голі животи, фарбовані пасма. Щойно вжите мною слово «майже» сигналізує, втім, про відмінність: значно вищу наелектризованість. Від них било струмом. Торкатись їхніх животів можна було тільки в гумовій рукавиці. Вони збуджено диміли сигаретами і розмахували руками, ніби — ну немає в мене іншого порівняння! — крилами. При цьому вони щебетали, тьохкали і заливалися трелями, всі разом і кожна зокрема. Коли їх почали заганяти до аудиторії, вони обсипали всю урну недопалками з менструального кольору помадними відбитками на фільтрах. Помада — один з незамінних атрибутів їхнього світу, початковий елемент у тріаді «помада, туш і кров».