– Ти забагато хочеш, – сказав Оле-Лукоє. – Ти ж знаєш, що я більше люблю щось показувати тобі. Тому сьогодні я покажу тобі свого брата. Його теж звати Оле-Лукоє, але він ніколи не приходить двічі до однієї людини. А коли вже навідується, то садовить людину на свого коня й розповідає казки, поки вони їдуть верхи. Він знає лише дві історії. Одна з них настільки прекрасна, що ніхто на світі собі навіть не уявляє нічого подібного. А інша – така жахлива й страшна, що й словами не опишеш.

   Тоді Оле-Лукоє підняв Ялмара до вікна.

   – А тепер поглянь – бачиш, он верхи скаче мій брат, інший Оле-Лукоє. Його ще називають Смерть. Бачиш, він не такий страшний, як його малюють. Там він зображений як скелет, а насправді на ньому гаптоване сріблом убрання. Він одягнутий, як гусар, а позаду нього розвівається чорна оксамитова накидка.

   Ялмар дивився, як повз них проїжджає інший Оле-Лукоє, підбираючи старих і молодих. Він садовив їх позаду або попереду, але перед цим запитував, як вони поводилися. Якщо добре, вони опинялись попереду й слухали прекрасну казку. А якщо погано, то він садив їх позаду й розказував жаску історію.

   – А він не такий то вже й страшний, цей інший Оле-Лукоє, – сказав хлопчик. – Я його не боюсь.

 – Авжеж, його не треба боятися, – сказав Оле-Лукоє. – Надто ж якщо ти поводишся добре.

   – Яка повчальна сьогодні казка, – буркнув портрет прадідуся. – Все ж таки інколи корисно висловити свою думку, – сказав він задоволено.

   Ось такі історії показував і розповідав Оле-Лукоє. Сподіваюся, він навідається до вас сьогодні ввечері й розкаже вам ще щось.

Принцеса на горошині

Колись давно жив собі принц, який хотів одружитися з принцесою. Але була одна умова: його наречена мусила виявитися справжньою принцесою. Він мандрував світом, шукаючи гідну претендентку, але ніде не зустрічав тієї, яка б не викликала сумнівів. Щоразу була якась дрібничка, що все псувала. Тому принц повернувся додому засмучений, адже йому страшенно кортіло таки знайти справжню принцесу.

   Одного вечора почалася жахлива буря; лунав гуркіт грому й спалахували блискавиці, а дощ лився з неба стрімким потоком. Раптом у ворота постукали, і старий король подався відкривати.

   За воротами стояла принцеса. Але – от лишенько! – як же вона постраждала від зливи й вітру! Дощові цівки струменіли з її волосся й одягу, вода затікала в черевики й вихлюпувалась із них. Проте дівчина заявила, що вона – справжня принцеса.

   «Що ж, незабаром ми це перевіримо», – подумала королева-мати. Вона нічого не сказала, пішла до спальні, зняла всі матраци з ложа, поклала на дошки маленьку горошину, тоді взяла дванадцять матраців й застелила їх поверх горошини, а потім вимостила ліжко ще й дванадцятьма перинами.

   Тут мала провести ніч принцеса. Вранці королева-мати поцікавилась, як дівчині спалося.

   – Ой, страшенно незручно! – поскаржилась та. – Я майже не стулила повік. Хтозна, що там таке лежало й муляло, але тепер у мене все тіло в синцях! Жах, та й годі!

   Тепер усі переконались, що перед ними була справжня принцеса – тільки вона була здатна відчути горошину крізь дванадцять матраців і дванадцять перин. Лише справжня принцеса могла виявитись настільки чутливою.

   Тож принц одружився з нею, адже тепер він мав докази, що його наречена – справжня принцеса. А горошину віддали до музею, і, напевно, вона й досі там, якщо тільки ніхто її не вкрав.

   Хочете, вірте, хочете – ні, але ця історія – щира правда.

Хоробрий оловяний солдатик

 Якось було двадцять п’ять олов’яних солдатиків, рідних братів, адже зробили їх з однієї олов’яної ложки. Вони тримали на плечі рушниці й дивились просто поперед себе, а вбрані були в чудові червоно-сині мундири. Перші слова, які їм довелось почути, були: «Олов’яні солдатики!» Їх промовив маленький хлопчик, весело плескаючи в долоні, коли відкрив коробку, де вони лежали. Їх подарували йому на день народження, й він одразу заходився розставляти їх на столі. Усі солдатики були однаковісінькі, лиш один відрізнявся від решти, бо мав тільки одну ногу. Його робили останнім, й забракло олова, тож його виготовили лише з однією ногою. Він тримався на ній так само стійко, й це відрізняло його від решти.

   На столі, де стояли солдатики, було чимало інших іграшок, та найбільше тішив око гарненький паперовий палац. Крізь маленьке вікно вид ніли кімнати. Попереду палацу стояло кілька деревцят, що оточували крихітне дзеркальце, яке слугувало за прозоре озеро. Зліплені з воску лебеді плавали на озері й відображались у його поверхні. Усе це було дуже миле, а особливу симпатію викликала крихітна панночка, що стояла у відчинених дверях палацу. Вона також була паперова, а її сукню зробили зі справжнього батисту й оздобили тоненькою блакитною стрічкою замість шалі. До неї кріпилась позолочена троянда, завбільшки як обличчя панночки. Крихітна фігурка була танцівницею, вона тягнулася вгору обома руками, а одну ніжку підняла так високо, що олов’яний солдатик не міг її бачити і думав, ніби панночка має всього одну ногу, точнісінько як він.

   «Вона призначена мені за дружину, – думав він. – Але вона шляхетного роду і мешкає в палаці, а я живу в коробці з двадцятьма чотирма побратимами. Місця для неї в коробці вже не стане. Та все ж мені треба з нею познайомитись!»

Він щосили потягнувся, щоб опинитись на столі позаду табакерки. З цього місця йому було добре видно тендітну панночку, яка й далі стояла на одній ніжці, не втрачаючи рівноваги. Коли настав вечір, усіх олов’яних солдатиків склали в коробку й люди в будинку полягали спати. Тоді іграшки ожили й заходились бавитися самі: ходити в гості, гратись у війну й влаштовувати прийняття. Олов’яні солдатики здійняли гамір у своїй коробці; їм теж кортіло вибратись і приєднатись до забав, але вони не могли підняти кришку. Лускунчики грались у довгу лозу, а олівці стрибали по столі. Здійнявся такий галас, що прокинулась канарка й заходилася говорити віршами. Тільки двоє: олов’яний солдатик і танцівниця – лишалися на своїх місцях. Красунечка непохитно стояла, здійнявшись навшпиньки, так само, як і солдатик, що стійко спирався на свою єдину ногу. Він не відводив погляду від панночки ні на мить. Годинник пробив дванадцяту, й тут зненацька відскочила кришка табакерки. Звідти замість тютюну вистрибнув маленький чорний троль; табакерка насправді виявилась іграшкою-сюрпризом.

   – Олов’яний солдатику, – промовив троль, – не прагни того, що тобі не належить.

   Але олов’яний солдатик вдав, ніби не чує його.

   – Ну що ж, зажди до завтра, – сам побачиш! – сказав троль.

   Наступного ранку прийшли діти й поставили олов’яного солдатика на вікно. І невідомо, хто це зробив – чи то троль, чи то протяг – але вікно відчинилось і олов’яний солдатик випав просто на вулицю з третього поверху. Це було жахливе падіння! Він упав головою униз – тепер його єдина нога стриміла догори, а голова й багнет застрягли у бруківці. Хлопчик зі служницею спустились сходами, щоб знайти його. Але так і не побачили солдатика, хоча ледве на нього не наступили. Якби він погукав: «Агов, я тут!» – усе було б добре. Але солдатик був надто гордий, аби кликати на допомогу, – честь мундира не дозволяла йому це зробити.

   Почав накрапати дощ. Він дедалі дужчав, аж переріс у зливу. Коли дощ припинився, по вулиці проходило двоє хлопців. Один сказав: