Поиск
Сергій Жадан
Динамо Харків. Вибрані вірші
Циганська голка
(з нової книги)
«Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.»
Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу — вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться — добре було б дізнатись її ім’я.
Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені — хтось би точно отримав нове звання.
Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.
Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.
Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово «любов», я бачив кров на її зубах.
Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй, хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,
хай лишить собі мої рукописи, моє срібло й моє пальне,
до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.
2013
«Доки тебе стереже твоя спрага…»
Доки тебе стереже твоя спрага,
доки тебе тримається віра,
сонце рухається з точністю птаха
і час підбирається з обережністю звіра.
Вітчизни пізня вокзальна облава,
теплі руки й грудневі дороги.
Країна болить, як перебита лапа
щеняти, що виривається з нічної облоги.
Виривайся, виривайся з ночі й туману,
вигризай зневіру та безнадію.
Я потім лікуватиму твою рану,
наскільки встигну, наскільки зумію.
Я потім зрозумію, потім побачу,
коли слідом за тобою вирвусь,
всю цю твою безпритульність псячу,
всю цю твою дитячу вірність.
Лишай ні з чим їхню підлу варту,
оминай розставлені вміло пастки.
Варто битись і підводитись варто,
якщо потому й доведеться впасти.
Зірки мають виснути над тобою,
або розриватись, як ручні гранати.
Серце має заливатися кров’ю
і переганяти її, переганяти.
Кості мають міцно зростатись.
Шрами повинні додавати злості.
Щось із тобою повинно статись.
Щось сталося вже і триває досі.
Доки ти всім цим живеш і мариш.
Доки вихоплюєш, доки полюєш.
Доки ти все це в собі тримаєш.
Доки ненавидиш. Доки любиш.
2013
«Цілу ніч вона співає в своїй кімнаті.»
Цілу ніч вона співає в своїй кімнаті.
Пальці у неї в крові та цукровій ваті.
Печаль випікає зсередини вени,
і птахами кричать портові сирени.
Боже, борони королеву на нашій естраді.
Цілий ранок вона пакує свої валізи.
В неї ще три доби до закінчення візи.
В неї ще повен бак бензину
і список подяк Божому сину —
стільки всього цікавого
для кримінальної експертизи.
Ніхто не заважає їй виїхати ще сьогодні.
З’явитися з боку ночі.
Рушити в бік безодні.
Порожній гостел. Горішнє ліжко.
Зачитана телефонна книжка,
де всі номери з міжміських
перетворюються на міжнародні.
Ніхто не заважає їй говорити чітко й просто;
пишучи повідомлення, хоч іноді вдаватись до прози,
пояснити нарешті, що тоді сталось,
до чого тут втома, до чого старість.
Ніхто їй не заважає.
Але ніхто й не просить.
Про що просити людину, в якої на серці втрата,
в душі — розлука і ніжність,
в долоні — ручна граната,
в легенях — срібні холодні тороси,
в спогадах — затонулі матроси.
Навіть серце її має номер музейного експоната.
Я теж знаю усе і не заважаю,
зважую все, залишаю, але не зважаю.
Малюнок на шкірі,
гострі плечі,
двадцять хвилин, щоб зібрати речі —
сухе вино цьогорічного урожаю.
Цілий вечір вона сидить у чорному светрі.
Рухи її чіткі, бажання вперті.
Цілий тиждень на спів і сповідь,
Ціла зима, щоб чекати на повінь.
Ціле життя на те, щоб не боятися смерті.
2014
«Кочегаре, доки б’ється залізне серце машини…»
Кочегаре, доки б’ється залізне серце машини
й схлипують вогкістю рвані легені кінгстонів,
покажи мені в цьому небі таємні пружини,
покажи мені важелі,
що регулюють початок сезонів.
Навчи мене відрізняти промислових риб від отруйних,
тіні крейсерів від тіней кашалотів,
навчи розуміти листи з кишень нагрудних
у знайдених серед рифів африканських пілотів.
Скільки б я всього знав, якби розрізняв їхні мови,
скільки б сонць запалилося в моїх зіницях,
я б знав про що думають спрути й морські корови,
і про що плачуть убивці на островах у в’язницях.
Скільки б користі я міг принести в цій мандрівці,
скільки бісів вигнати з нещасних посеред літа,
скільки б утіхи пізнав, сидячи наодинці
й слухаючи балачки святого Вітта.
Навчи мене, кочегаре, мудрості, навчи терпіння,
з яким ти запалюєш ізсередини вигаслі печі,
навчи мене вдячності, з яким ти кидаєш вугільне каміння,
й покірності, з якою ти продаєш особисті речі,
стриманості, щоби не йти на голоси з туману,
мужності, щоби хапати метеорити,
сили, щоби ховати близьких під шкірою океану,
слабкості, щоби потому знову когось любити.
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: