Ходім пити повітря. Тут повно кастратів.

Я люблю твої руки, очі, корсетку,

сукню з ліфом, сорочку, кавтан, запаску,

а також панчохи і черевики.

Я люблю твого тіла великодню паску,

твої лікті і фалди — і все навіки!

Мені, можливо, не надто подобалась великодня паска тіла (хоча, а як інакше? — Бароко!), зате лікті і фалди компенсували все. Мабуть, так і потрібно вчити написанню віршів — через конкретні руки, очі та корсетку. Коли передаються вірші, як поцілунки — з уст в уста, ну ви розумієте.

Але, зрештою, мова не лише про птахів та рослини. З них особисто для мене поезія Юрка почалася, проте ними не обмежилась. Потому були віднайдені публікації у збірниках (як називався цей фестиваль? «Золотий гомін», здається. Віктор Неборак свого часу підкреслював, що вони, бубабісти, називали цей фестиваль «Золотий гомік»), харківському часописі «Прапор» (ще не «Березіль»!), потому було виловлювання з чужих домашніх бібліотек книги «Небо і площі» (давали почитати, змушений був повернути) й «Середмістя» (залишив собі, згодом теж довелося підклеїти скотчем), потому була публікація «Листів в Україну» в «Четверзі» (які шалені там були коментарі!), і як логічне завершення — Юрко, після виступу в Харкові, 1997 року, лишив для літературного музею власноруч переписану спеціально до цього виступу «Індію». Вона й досі лежить в експозиції, поміж книг, буклетів та часописів, виданих тоді, в 90-х. На цьому для Юрка, очевидно, закінчилося щось дуже важливе й особисте — далі пішли зовсім інші вірші, їх немає в цій збірці. А отже щось важливе закінчилося й для нас — тих, хто ці вірші збирав, вихоплював, читав і запам'ятовував. Що натомість залишилось? Залишилось відчуття вибудованих для тебе міст і наговорених для тебе біографій. Імена, адреси, рими та янголи. Кохання, пристрасть, кримінал і сонети. Футбол на монастирському подвір’ї й політ (опівнічний) з Високого Замку. Лишилося все це пам'ятати й любити. Щонайменше.

Любити не складно. Складніше пам’ятати. Навіть улюблені вірші потрібно час від часу перечитувати. Можливо, їх у першу чергу. За той час, що минув, я розгубив усі свої, надбані тоді, поетичні скарби — всі заклеєні скотчем збірки, всі «Четверги» та «Прапори», всіх «Золотих гоміків». Можливо, тому я так тішусь цією книжкою, можливістю мати її при собі, можливістю згадувати те, чого ніколи не забував, й повертатися до того, що завжди було зі мною. Улюблені поети потребують уважного перечитування. Перечитувати поетів — це як доглядати за деревами — по-перше, це корисно, по-друге, це приємно. По-третє, кожного разу все відбувається інакше, й ти несподівано помічаєш деталі, повз які проходив сотні разів.

«Листи в Україну» — не просто вибране, це ретельно вибране, іноді навіть змінене. В цьому є окрема інтрига — відшуковувати сліди Юркового втручання у власні тексти. Скажімо, в найбільш ранні з них. Скажімо, там, де раніше було: «коли в букетах подаєш надії, від сльоти продряглі», тепер читаємо: «Коли надії подаєш, мов діаманти неогранені». Надії, мов неогранені діаманти — цікавіше, погодьтеся. Мабуть, йому самому ще й тепер цікаво зробити так, щоби було цікавіше. Або в іншому вірші, з тієї ж таки дебютної книги «Небо і площі», раніше було: «крик нічних вістунок мертвить і воскрешає». Натомість тепер він «вбиває й воскрешає». Вбиває замість мертвить — як не крути, точніше й дієвіше. Думаю, читачі з досвідом віднайдуть у цій книзі безліч таких натяків, знаків та позначок, залишених на віршах, мов зарубки на екзотичних рослинах. Наприклад, чому, хочеться спитати автора, у виданні БУ-БА-БУ Т.в.о./…/ри (Львів, Каменяр, 1995) «Бідолашний Дебіле» пишеться з великих літер, а ось у цьому виданні — з малих? Чому, наприклад, «Божий» («може, був я лиш сумнів у Божих руках») як тоді писалося з великої, так із великої пишеться й тепер, а ось із бідолашними дебілами сталася така переміна? Зникла віра в них? Змінилися самі дебіли? Не такі вони вже й бідолашні? Добра нагода для подальших розшифровувань і трактувань, як це й має бути з улюбленими поетами.

«Листи в Україну» цікаві насамперед з огляду на авторський вибір. Адже коли були написані останні з цих віршів? Ще минулого тисячоліття. Що дозволяє авторові з належної дистанції добирати до свого Вибраного саме те, що, на його думку, й складає найважливіше з написаного ним. Можливість вибирати, не обмежуючи себе обсягом чи концепцією, дає значно більше варіантів. Мені видається, найбільшою несподіванкою цієї збірки стала не присутність у ній безпосередньо самих «Листів» (уперше, з часу журнальної публікації, надрукованих у повному обсязі!), й не відсутність «Пісень для Мертвого Півня» (хоча, чому їх тут немає?), а загальна елегійність книги, її настанова на виваженість і ліричність. Можливо, Юркові справді йшлося про те, аби врівноважити карнавально-бурлескних «Птахів» романтично-загадковими «Небом і площами» та медитативним «Середмістям», а сакрально-затемнену й сповнену символів «Індію» — щемкими в своїй публіцистичності й бароковій прямолінійності «Листами в Україну». Можливо, він просто залишив те, що вважав найголовнішим. Адже перебирання власних текстів має стосунок не так до літератури, як до терапії. Як говориться в одній із елегій, вміщених у цій книзі: «Що хочуть наші спогади від нас? Як жити нам без погляду назад?». Подібний погляд назад, спроба вибрати головне з написаного колись, дає змогу побачити доволі цікаві речі. Скажімо, наскрізну тему письмових послань, свідомого чи підсвідомого листування, наговорювання історій, описування персонажів, повідомлення таємних знань і передачі важливої кореспонденції. Сама назва, «Листи в Україну», вдало й вичерпно передає настрій цих «патріарших» послань, спостережень, нарисів і ляментацій. Потреба в адресаті, в співрозмовнику, зрима чи прихована присутність того, кому можна виголосити ці тексти, з «приводу» чи без, роблять вибрані вірші по-особливому відкритими, придатними до проговорення, до віднайдення свого співрозмовника. Потреба товариства (читай — потреба розуміння), означена в одному з перших віршів «Братове, до вогню мене прийміть», великою мірою і визначає подальший настрій збірки — пошук співрозмовника, пошук тепла, пошук любові. І весь карнавал та кримінал, уся буфонада й клоунада, всі «історичні хроніки» та хроніки просто, все середньовіччя та бароко, є лише тлом, декораціями безкінечних і по-своєму безнадійних пошуків тепла та любові. Адже про що, за великим рахунком, сам цикл, за яким названо збірку, ці двадцять листів в Україну? Звісно, про любов. Навіть не буду жартувати й говорити, що про любов до Батьківщини. Просто — про любов. У «Московіаді», віршованим відповідником якої можна вважати цей цикл, згадана тут «любовність» простежується чітко й однозначно. Але в цих густих і солодких катренах — так само. І все було б зрозуміло, все більш-менш було б на своїх місцях (оскільки справді — а які вірші не про любов? Що це за вірші такі?), якби не згадане вище тло, згадані вище лаштунки. В цій книзі й цих віршах любов ховається поміж каміння та брам, поміж липових алей і кінотеатрів, поміж знесених будинків, зачинених церков, старих заводів та інших «старожитностей», вона виповнює рухи проповідників і відступників, циркачів та акторів (тих, що «голодні, геніальні і живі»), вона скеровує під час нічних виправ поетів, прошаків і маніяків, вона виправдовує всі смерті й розлучення, вбивства, шаленства та каяття, вона виправдовує все. Падіння варте крові.

Пошуки й віднайдення любові, її втрата й неможливість, дотичність до неї, залежність від неї варті всіх цих середньовічних жахіть і ренесансних інтриг, історичної незворотності й полум’яної публіцистики сьогодення. Падіння, пропадання й прозріння варті карнавальних вогнів і підземельних нетрів, алкогольного жару й арештантського смутку, географічного безміру й потойбічної тисняви. Можливо, улюблені поети й з’являються в нашому житті для того, аби всьому цьому нас навчити — і незворотності, і публіцистики, і жару, і смутку, і головне — любові. Бо яка в іншому випадку користь від поезії? Чому вона ще може навчити? Вона вчить любити, вчить пізнавати любов на дотик і смак, вчить віднаходити її у віршах, в темних рядках, прозорих строфах, пекучих верлібрах, гіркому римуванні, бачити її присутність у діях героїв та зрадників, у вчинках акробатів і алканавтів, помічати її тінь у героїчних вчинках і ганебних злочинах, читати про неї в історичних розвідках і літературних часописах, на циркових афішах і вижовклих фотовідбитках. Але насамперед — у листах, таємній, хоча і загальнодоступній кореспонденції, котру улюблені поети надсилають з невідомих адрес без шансу отримати відповідь, без надії бути до кінця зрозумілими, без найменшого сумніву у власних словах і власному виборі.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: