— Сенатор Ван Лі, це велика честь для мене — ваше запрошення і зустріч, — Гайдук від хвилювання почав підбирати банальні англійські слова привітання. Потім спромігся на цілком щирий комплімент:

— Ви значно молодші, ніж...

— Ніж коли? — розсипала легкий сміх перша леді Конфедерації.

— Ніж тоді, коли ми натирали носа Джорджу Істмену.

— Боюсь, що цей ніс вже зовсім зник, — сказала Ширлі, запрошуючи Гайдука сісти на спеціальну двомісну «лав-сітку», оббиту темно-червоною з синіми смужками тканиною, яку так полюбляли у будинках офіційного Вашінггона, стилізованих під XVIII століття.

Ширлі сіла ліворуч від Гайдука на спеціальне крісло, позаду неї на стільці умостилася Марта Джеферсон із записником в руці, яка теж подала голос:

— Істмену недавно приварили новий ніс. З надтвердого сплаву.

— Я чула, що ви від'їжджаєте з Вашінгтона, — продовжила Ширлі, і Гайдук побачив, як правою долонею вона торкнулася лівого ліктя — ознака занепокоєння. — Від імені президента і сенату Конфедерації я хочу подякувати вам за внесок у розвиток українсько-американських відносин. Президент високо цінує ваші зусилля і просив переказати його найкращі побажання. Досвід останніх років засвідчив, наскільки плідною була наша співпраця у сфері науки і технологій. Вас буде не вистачати у Вашінгтоні.

Гайдук згадав, як казилися вони від кохання, коли заселилися в сусідні кімнати в житловому комплексі Саузгейт на березі Чарлз-рівер, з вікон якого видно було старий Бостон. Ширлі, чарівна темноволоса американка з Нової Англії, вразила серце молодого Гайдука, який забув усі свої клятви спецназу, українській розвідці і самому собі — тільки вчитися в найкращому університеті світу, зосередитись на головному, на системах управління ракетами, а не відволікатися на випадкові сексуальні зв'язки. Забув усі настанови капітана контррозвідки Юлія Юліановича Мережка про те, що перший відвідувач його кімнати, перший приятель-студент, перша дівчина в ліжку і перший знайомий у студентському барі будуть агентами Національного управління контррозвідки Центральної служби безпеки Конфедерації. І що обов'язково він матиме свого персонального «куратора». Всі попередження і настанови вмить забув Гайдук, коли у двері його кімнати постукала Ширлі Мак Доул і попросила допомогти їй полагодити комп'ютер. Була вона студенткою другого року курсу 21F — іноземні мови і літератури, переважала іспанська, але цікавилася також російською, українською і польською мовами, навіть намагалася щось говорити на дивній суміші слов'янських мов, він починав сміятися і обіймами й поцілунками зупиняв потік її слів. Він заздрив її англійській витонченій мові білих аристократів Нової Англії — цьому останньому заповіднику лінгвістичної архітектури шекспірівських часів, що гинув під навалою індійсько-китайсько-мексиканських акцентів і комп'ютерних варварських сленгів, що заливали американський континент. Пізніше Ширлі зізналася, що її збуджує його дивовижний акцент і голос, наче відлуння далеких євразійських степів. Тоді вона ще не уявляла, де та Україна. А він не міг уявити, ким стане вона.

— Чи ви знаєте, де працюватимете в Києві? — спитала Ширлі.

— Ще не знаю. Спочатку відпочину, порибалю на Дніпрі. Колись він розповідав їй, що ненавидить рибалку. Вона не забула, бо кинула швидкий погляд, і її права долоня знову торкнула лівий лікоть.

— Маю високу честь, — підвелася зі свого крісла Ширлі, — від імені президента Конфедерації Держав Північної Америки нагородити вас пам'ятною грамотою.

Гайдук підвівся, розуміючи, що бачить Ширлі востаннє в житті. Перша Леді передала йому синю сап'янову папку з грамотою.

— Прошу також, — промовила, чарівно посміхаючись, Ширлі, — передати від мене подарунок дружині вашого президента... Вашого військового лідера...

— Гетьмана, — підказав Гайдук.

— Гетьмана. Пані Наталі. Я й досі згадую її гостинність у Києві.

Гайдук взяв з її рук досить важкий пакунок, обгорнутий папером з зображенням Білого дому та перевинутий рожевою стрічкою з бантом. За папером вгадувалось щось тверде — шкатулка, мабуть. Гайдук виструнчився, як справжній генерал, навіть каблуками клацнув.

— Успіху вам, — Ширлі міцно стиснула його руку, наче не хотіла відпускати. Гайдуку здалося, що в очах сенаторки зблиснули сльози.

— Я проведу вас, — сказала Марта Джеферсон.

Рожевощокий гігант виструнчився, як тільки вони вийшли

з покоїв першої леді, й віддав честь. «Чого це раптом? — подумав Гайдук. — Тому, що побачив грамоту президента Конфедерації в моїх руках? Чи в них такий протокол — вітати відвідувачів, коли ті назавжди виходять з Білого дому?»

— Можете не перевдягатися, — сказала Марта, підтримуючи його за лікоть сухенькою рукою. — Візьміть на пам'ять. Ваш одяг уже в автомобілі...

Гайдук хотів сказати, що жоден автомобіль на нього на чекає, але Марта, міцно тримаючи його лікоть, повела до паркінгу, захищеного «Птеродактилем», і тихо, але рішуче сказала:

— Вас хочуть убити. Вам треба тікати. Не розпитуйте. Вас відвезуть до Канади, там літак. Відкрийте пакет. Єдине прохання — ні, не прохаю, благаю вас: з вами поїде моя племінниця Божена. Вона також летить до Києва. Подбайте про неї. Буду повік вам вдячна. Вона... — кивнула убік Білого Дому — вас кохає. Досі. Прощавайте. Не забудьте відкрити пакет.

Марта Джеферсон підштовхнула розгубленого Гайдука в чорний броньований лімузин з номерами Білого дому. У лімузині замість багажника була кулеметна турель і сидів стрілець — як у старовинних бомбардувальниках з дитячих комп'ютерних ігор. Крізь затемнені вікна лімузина нічого не було видно — ні поліцейських «черепах», ні сірих, з коричневими дверима кебів-таксівок, ні бомжів, що лежали на газонах Лафаєт-парку. Не видно було й дрона-кілера, що виблискував на сонці, причаївшись біля світлофора, яким керувала охорона Білого дому. Дрон скидався на звичайну камеру поліцейського стеження за вуличним рухом.

Вмостившись на сидінні лімузина, Гайдук поринув у темряву. Згодом побачив ледь помітну підсвітку підлокітників, кришталевих стаканів міні-бару, кольорові вогники пульту управління зв'язку. Побачив темну постать на передньому сидінні, лицем до Гайдука.

— Ви Божена?

Постать кивнула. Лімузин різко рвонув, усі розмови припинилися.

6.

Ліворуч Гайдука мерехтіли індикатори пульту управління. Він намацав ледь підсвічену кнопку приладу GPS і поглянув на екран, намагаючись визначити маршрут утечі. Замість того, щоб їхати до Балтимора і вискочити на 95-те шосе, що вело до Нью-Йорка, лімузин, пробившись через «белтвей», забитий старими смердючими китайськими автівками, що використовували суміш спирту й олії і тяглися зі швидкістю до 20 миль на годину, посувався на північний захід у напрямку Пітсбурга. Гайдук спершу був подумав, що через Клівленд вони поїдуть до Детройта, знищеного війною і повстаннями, щоб підводним тунелем, прокладеним під річкою Детройт, дістатися Канади, чистенького, наче з іншої — щасливої — планети мирного містечка Віндзор. Чомусь був переконаний, що тунель не постраждав за війни, бо міст через Детройт був знищений бразільською крилатою ракетою три роки тому і досі не був відновлений. Інформація про тунель була засекречена.

Однак через дві години повільного просування на північний захід вони різко пішли праворуч, на північний схід, карта їхнього гіпотетичного маршруту, що виникла на екрані, свідчила: не виключено, що можуть доїхати до Гантінгтона, «взяти» 81-е шосе і добратися до Сіракуз, а далі — Канада.

Але це була лише гіпотеза.

їхали сільськими розбитими путівцями, на яких навіть їхній комфортабельний лімузин, що рухався за допомоги суперсучасних водно-водневих двигунів, вистрибував на вибоїнах і хилитався. Затемнені вікна лімузина не давали уявлення про світ, що їх оточував, бо через броньовані шибки смарагдові весняні поля Пенсільванії, червоні фермерські будиночки й зерносховища, подібні до батарей протиракетної оборони, білі протестантські церкви, підчепурені до Easter — свята Воскресіння Христового, яке відзначили недавно, 11 квітня, — все це було позбавлене барв, тільки тіні, як при сонячному затемненні.