Півник замотав головою.

- Наді мною вона сили не має! Я її вже не боюсь. Я їй зуба вибив!

На це дядько нічого не зміг відповісти небожеві. Звичайно, вони більше до того озерця не ходили.

Хоча ніхто з родичів за Півнем, крім ловчих здібностей, не визнавав ніяких достойностей, і всі вважали його одрізаною скибкою, майже ізгоєм, саме на нього поклали всі турботи про збори Півника в далеку дорогу. Мати Півника в дорогу не опоряджала.

В неї було ще семеро старших, а ще одного вона чекала. А роботи пребагато.

Та й час косити сіно підходить.

Боярин злостився, що в нього за уроком до стольного граду забирають людей. Та ні хлопам, ні родині, тим пак княжому гінцеві не подав ніякого виду. Судомирович був не простою людиною. А з давніх християн. Та й до всього був три роки в Корсуні в грецьких попинів чи то як гість, чи то як учень. Сам перевірив, чи готові до мандрівки його люди. Навіть вірному ключнику не повірив на слово - скрізь сам зазирнув. А оглядати було що - шість возів під важкими дубовими болонками. Здоровенний віз-короб повен добірного вугілля для княжих зброярень. Один віз навантажили начинням: заступами, теслами, стругами, сокирами, кошиками, горщиками, клепаними казанами. На других возах короби з житом, пшоном, ячменем для коней, вівсом для кисіля, короби з сочевицею і бобами, діжка з борошном, корчага конопляної олії, в’язанки вже проростаючого часнику, барило з баранячим лоєм. Ступу дерев’яну і ручні жорна з білого зернистого каменю. Були ще торби з лікарськими травами і барило питного меду.

Управитель слідом за боярином бігав і все списував ще раз на бересті гострим бронзовим писалом.

Дядько Півень грамоти не знав, але він ходив за своїм господарем та його управителем і робив собі карби на чотирьох грушевих цурпалках.

… Після ретельних і прискіпливих оглядин закликав Півня до себе боярин.

Він не підіймав очей від списаних аркушів берести і говорив поволі, часто перепиняючись,

- Ти, Півню, будеш старший. Відповідатимеш за все. І за моїх коней, і за начиння, і за робітників-бранців. Якщо вправитесь з уроком, буде вдоволений городник, і над міру не буде в тебе втрати ні в конях, ні в людях, скину зразу з тебе дві гривни срібла. Бо якщо трапиться велика втрата, мені ще дві гривни будеш винен.

Дядькові зайшлося серце - вовчу пастку ставить йому боярин Судомирович, і отак без страху й сорому серед білого дня заганяє туди християнина. Півень мовчав.

- Можеш відмовитись. Тоді старшим поїде ключник. А ти лишишся в мене на косовиці відробляти свої гривни. Та будеш ще собак вчити.

«Треба згодитись!» А коли й щось трапиться, то він втече - у Києві не вловлять! Там же тьма-тьмуща людей. «Ой, зламаю твою пастку, боярине» - засміявся подумки, просто розреготався Півень.

Півник причаївся за стайнею. Та тільки Півень вийшов із боярських хоромин, хлопчик був вже біля нього.

- Іди скажи Бабі Лелі - завтра рушаємо. Мене боярин поставив старшим.

- Добре! Зараз побіжу! Тільки можна - я їй шматочок забоценя віднесу?…Ти ж сам казав…

- Боже!… - дядько Півень луснув себе по лобі. - Геть закрутив мені голову… Візьми. Та обережно, щоб схованку не виказав! Бігай!

…Баба Леля сиділа на своєму «престолі», смикала мичку і хурчала веретеном.

Як захеканий Півник став перед нею, вона спитала, не відриваючи погляду від гребеня.

- Завтра рушаєте?

- Та вже рушаємо. Ось мед новий - вербовий. А це конвалії.

- Ну все ти пам’ятаєш, моя золота голівко! Це ж мої улюблені квіточки… - І Баба Леля довго нюхала квіти. Потім поклала пучечок на ослін і взяла шматочок забоценя. Від насолоди аж очі заплющила.

- А ти новий мед куштавав?

- Ага. Дядько Півень дав мені облизати ніж-підрізач.

- Ну тоді ось візьми!… - баба Леля розломила забоцень і більшу половину простягла малому. Смакуй та берись оповідати. На чому ти спинився?

- Бабо Лелю! Я краще розповім, а потім посмакую. А спинився я на тому, що Дід робив човна Рибці у лісі при будах. Спочатку Рибка допомагав Дідові. Та коли дійшла справа до вискоблення боків і днища, Дід сказав, що має робити це сам. Бо це цього останній човен і має бути найкращим.

Рибка спитав, що тоді йому робити? А Дід тихо йому й каже: «Піди до Бравлина і поможи йому. І скажи йому, що я його пам’ятаю… І ще скажи, щоб він наче відмовився від своєї віри. То ми б його забрали до себе. Йому догляд потрібен. А там нехай собі молиться по-своєму. Тільки щоб ніхто не чув і не бачив…» Рибка поспішив до діда Йова. І переказав старому вигнаньцю слова свого рідного Діда. Але відлюдник сказав: «Ні». І про те вони більше не гуторили… А тим часом старійшини не дрімали. Вони надіслали свого вірного помічника, парубоцького березу, до капища Велеса. Ті волхви, що там жерли треби при капищі, бачили Рибку на ігрищах. Тому вони й вигадали, як від Рибки позбутися. А порадили вони прийняти Рибку в парубоцьку громаду. А потім, коли скреснуть ріки, послати його з даниною до Києва. Там він або в щось уплутається і йому скрутять роги. Або піде служити лучником тому вовкулаці Олегу. І ні Дід, ні Батько, ні сам Рибка і, навіть, дід Йов про це не здогадувались. Отож, коли Рибка повернувся із лісу додому, до них прийшов цілий гурт парубків. Вибачились, що вони його зневажали. Та своїм геройством і службою громаді він довів, що він достойний хлопець. І вони просять його до парубоцької громади. Рибка страшенно зрадів. Та в нього не було готового ні пива, ні меду. Але парубки запевнили, що він стільки зробив для громади, тому громада сама ставить і пиво і медовуху. Рибка тільки руками розвів і згодився.

На другий день по тому зібралась парубоцька громада. Сам старійшина прийшов. І відрізав перше пасмо з його пелехатої голови. А далі вже береза закінчив - підрівняв під кружок, як годиться. Як підстригли його, то наймолодший парубок підніс йому шапку із зеленого німецького сукна і червоний пояс із китицями. Далі пішла гульня з пивом і медом. І всі раділи, що Рибку прийняли в парубоцтво, бо вони не знали хитрість старійшин. Вся парубоцька громада, вже підпила, подалась на вечорниці. А там були музики. І хоч хміль робив голову важкою, Рибка почав вчитись з дівками танцювати. І під ранок танцював хоч не краще інших, але ж танцював. Зразу за тим настала Масляна. Рибка тільки тоді схаменувся. І з гарячими млинцями в козубі помчав на своєму муцику до діда Йова. Від медовухи старий відмовився, а млинці з великою насолодою поїв. По трапезі мудрий Йов сказав Рибці: «Парубче! Тобі велику честь учинили. Мене до громади прийняли, як мені сімнадцять минуло. Але, думаю, вони це не просто так учинили. Щось вони замислили. От побачиш. Тому давай приготуймося до мандрівки… Бо чи не хотять вони тебе спровадити разом із лісом до Києва?… Тому, про всяк випадок, приготуйся. Все-все налаштуй. І я про дещо подбаю». Рибка повернувся в селище і геть усе перевірив своє оружжя, начиння та лахи. Щоб перевірити, чи готовий до всього, став на лижі і подався по останньому вогкому снігу в діброву. Вполював козу і підсвинка. І, нарешті, подався до лісорубів.

Його Дід вже закінчив вискоблювати човен і почав ставити опруги. Тепер Дід дозволив, щоб Рибка допомагав йому. Як кінчили смолити той дубовий човник, зразу хутко почали танути сніги. Не встигли лісоруби й озирнутися, як сніг лишився лише в глибоких опадках під затінком вікових ялин. Далі почала підніматись вода. І зняла, розколола кригу і понесла її у Прип’ять. А там, далі й далі на південь. За тим вода підняла із землі сосни. І їх заздалегідь пов’язали у плоти. І сталось тоді те, чого остерігався дід Йов. Скликали старці раду. Оголосили: данину - сосни, полотно-толстину і ужища корабельні повезуть десять чоловік. Толстину і ужища в дубасі шестеро. Плоти поведуть четверо. А палицю-берло з резами про княжі уроки громада доручає славному стрільцю Рибці. Він має віддати карби з рук у руки тому княжому тіуну, який доглядає за будовою лодій. Як те виголосили старійшини - всі остовпіли. Крім парубоцького берези. Ще Рибка зауважив, як ледь-ледь усміхнулись троє старців. Отак він зрозумів, хто його і тепер, і тоді намагався позбутися. Рибка зняв нову свою шапку і відповів: «Як громада сказала, так і зроблю!» А потім потихеньку, як завжди, нишком подався до діда Йова. Не встиг Рибка привітатись із старим, як він виголосив: «Таки, сучі душі, послали тебе до Києва! Я так і думав, але трохи ще сумнівався. Пішли, хлопче, сядемо та поговоримо про те, як воно колись було у Києві і в походах на Царгород.» А що Рибка приніс пива, хліба та солонини, то сіли вони трапезувати.