Та річечка, до якої їх витягли верблюди, довго не ставала ширшою. І вся залога, крім Півника і соколятника, тягли човна за товстенну линву.

Береги річечки були бакаїсті, то пісок, то глина, то камені. І тут, звичайно ж, ніякі б верблюди не пройшли. А молодці вої добре тягнули за линви, і човен невпинно, хоч і поволі наближався до моря.

Десь наступного ранку мандрівці вийшли на ширше плесо. І ніч, і день Варяг стояв коло стернового весла. І малому було цікаво, як стільки часу Варяг не спить. А все разом з дядьком Півнем пильнує і витовкмачує шлях.

Ну, а як вони вийшли на добру воду, де можна було на веслах іти, то Варяг заліз під запинало. Та дуже довго там не був. Коли він виліз і сів в отворі намету під щоглою, Півник спустився до нього. Ворушив, згинав і розгинав задубілі від напруги пальці.

- Що бачиш, Пєкунс?

- Хто такий - Пєкунс?

- Он клітка княжа сидить…

- А, сокіл! То я - сокіл?

- Так, ти не син курка, ти - Пєкунс.

- Чому?

- Ти перший побачив хата печеніг. Якби ми були у війні - тобі належить буде одна дівка степу… Що зараз бачиш?

- А… Нічого немає людського. Тільки звірина - тарпанів косяк, велике стадо сайгаків, орел на кам’янім стовпі. Такий стовп білий.

- О! Через день буде вода моря!…

- Мій господине, що ти сказав воякам, щоб вони відпустили дівчат?

- Добре питаєш! Молодець! - Варяг удруге широко, широко посміхнувся всім лицем. Так що вертикальні зморшки де округлились, а де аж стали горизонтальними. - Варяг - він воїн, розбійник! Здобич бере тільки з бою.

- Як сокіл-сапсан у леті?

- Молодець! - Варяг просто веселився і всі його зморшки тяглися до очей і до вух. - Так! Так! Ми печенігів не воювали. Їх не є на стійбище!… Сьогодні є сильне псування старих звичаїв вікінги! Проти цього треба іти в битву! Поки є звичай старий - вікінгу є удача! Вікінг має право взяти кінь, дівка, дитина, коли він убити їх батько, брат, чоловік. Варяг не єсть злодюжка. Варяг є страшний розбійник. Варяг не краде! Варяг - загарбує! Я єсть старший, кращий, варяг! Я не дам дозволу псувати честь розбійника проста крадіжка!!! Убий її батько - тоді роби гвалт дівці, продай сина в рабство! Без бою нема здобич!

- А ти, мій господине, ніколи не крав?

- Один раз красти!… Тому духи мене довго карати…

І Варяг розповів таку історію. Говорив він довго, поволі. Вживав всякі чужинецькі слова. Довго їх пояснював, розтовкмачував про ті язиці і краї.

Потім, через багато років, коли про Варяга пам’ятав тільки він, Півник, то переповідав його історію про крадіжку так:

- У мене було три батька. І одна мати. Дуже красива жінка, дуже! То велика біда, коли в чоловіка дуже красива жінка або дуже добрий кінь!… Моїм першим батьком був старійшина в нашій землі. Він був досить молодий вдівець. Весілля справляли дуже бучно. Тільки не в хороший час. Бо в той час до нашого селища припливли вікінги. На два тижні уклали мир, щоб можна було спокійно торгувати. Вікінги вертали з греків через Ітіль до Даугави, а далі за море. У них було багато прекрасних, дорогих речей. І торгівля йшла з ними дуже вдало для нас. Тому мій батько і запросив їхнього ватажка - ярла Одда Собаку на своє весілля.

Спочатку батькові родичі трималися на сторожі. Бо знали про підступність вікінгів. Наші підпоювали вікінгів, як могли. Коли вікінги справді впилися, самі почали дудлити на все горло. От тоді прийшли інші норвежці, які лишились на човнах і не пили на бенкеті. Вони перекололи всіх гостей і господарів. А мою матір цей їхній ватажок Ярл Одд Собака взяв собі за дружину. Бо він не пішов на весілля, а надіслав у своєму одязі свого кревного брата. Він був сином батька Собаки і його коханки. І був він схожий на Одда Собаку, яквикапаний. Моя матінка була така вродлива і така шляхетна, що Одд Собака при всіх оголосив її своєю дружиною. І наклав їй на шию вашу золоту гривну. І зі своєї руки зняв перстень золотий царгородський і надягнув їй на палець. Шовковим плащем покрив їй плечі і повів у своє шатро на кораблі. А його люди тим часом вбивали все живе в селищі і грабували оселі.

Та на світанку, коли всі воїни, упившись кров’ю та брагою, заснули мертвим сном, прийшли ліви. Вони сиділи у болоті і чекали слушного часу. І ватаг лівів взяв собі все добро, що тоді було в човнах вікінгів. Останнім ліви закололи мого другого батька. Ватажок лівів знав ярла Одда Собаку. Бо Одд Собака кілька років перед тим пограбував хутір родичів ватажка лівів. Та й самого вождя лівів Одд Собака захопив. Але йому, тоді зовсім молодому хлопцеві, пощастило втікти вже з човна…

І коли вікінги торгували в селищі мого першого батька, звістка про це якимось чином дійшла до лівів: об’явився ярл Одд Собака.

Цей лів зібрав своїх людей і родичів, і сусідів. З убережжя перейшли вони через ліс, а потім болотом. І там стояли тихо три дні. Чекали. Їх на смерть їли комарі, але вони чекали своєї години. А тоді вже наскочили.

Тоді мій третій батько, лів тобто, довго мордував і насміхався над моїм другим батьком. Мій третій батько нікого з норвежців не помилував. Всіх вирізали. Захопили їхні кораблі. І з тими кораблями, повними добра, повернулись через Даугаву в затоку велику. І по затоці перепливли на захід у поселення лівів. Бо ліви живуть тільки на узбережжі. Цей ватажок лівів, мій третій батько, був наймолодшим із моїх трьох батьків. Може трохи старший моєї матері. Він її дуже любив. Він її обсипав дарунками. Жодна дружина вождів на узбережжі не мала таких прикрас, як моя мати! Але мене він ненавидів. Бо я народився семи місяців. Малий, як кошеня, кволий. Навіть кричати добре не міг, тільки ледь дихав. Він мене не вбив тільки тому, що моя матінка вимолила. І віддала рабині, теж із Земиголи. У неї був цицьковий хлопчик. Десь йому був уже рік. Отак у мене з’явився молочний брат. Казали, що він теж був зачатий ще до того, як його матір потрапила в полон. І отут сталася головна пригода, в моєму житті. Чарівна пригода! Бо всі подальші пригоди - ніщо, якщо порівняти з першою!… Того року, коли я народився, погода була дуже, дуже тепла. Всі люди казали, що така тепла, як у липні. Хоча вже був жовтень. Моя годувальниця поклала мене в берестяну колисочку біля сушарки з рибою. У вас таких сушарок на Русі немає. Ставлять просто на землі високі крокви. З’єднують їх поперечинами. Виходить як ряди драбин. І на ті «щаблі» чіпляють попластану рибу. Лосося і менцу.

І от одного разу, коли моя годувальниця і її чоловік пластали рибу, мій брат повзав, припнутий на мотузці. А я спав у берестяній люльці. От тоді і прилетів орлан. Гніздо орлана того було на тому боці озера. Орлан сів на порожню сушарку. А тоді враз каменем упав на мою колиску. Вхопив мене своїми страшними пазурями і поніс до свого гнізда.

Це побачили і моя годувальниця, її чоловік і робітники, що привезли рибу з моря. Всі вони побігли навколо озера до орланового гнізда. Люди бігли і кричали. Дурні! Бо якби орлан перелякався, то він би впустив мене чи у воду, чи на камені! Але орлан сів у гніздо і полишив мене в гнізді. І разом з орланихою відлетів геть. Тоді найхоробріші хлопці полізли на скелю і витягли мене із гнізда. Я цього нічого не можу пам’ятати. Але потім мені все-все розповіли!… Орлан дав знак людям, що я не просто дитина! На мені був знак чародійства… Тому, коли я підріс, мене взяв до себе в науку один дуже сильний чаклун. Але зовні все виглядало, що вчить він мене теслярству. Бо він краще за інших робив човни на всьому узбережжі. І я був у нього найкращим учнем.

Коли мені виповнилось п’ятнадцять, я сам зробив набірного оук човна на п’ятеро веслярів!!! Всі визнали мене майстром!… Але той мій третій батько не хотів мене визнати. Хоча моя матінка від мене не відрікалась. Я її питав, потайки звичайно, на кого я схожий? Тільки по правді!… І вона сказала, що всі вони були біляві, великого зросту, дебелі тілом. Але таких сорочих очей, як у мене, ні в кого з них не було. Очі, як у всіх людей. А якщо мене не визнавав третій батько, то я вирішив утекти на материну батьківщину. Але якщо прийдеш із голою сракою - то будеш смердом. А я не міг бути смердом. Хто б мене не зачав із трьох батьків, всі вони були ліпші люди. Мені був потрібен скарб. Щоб мене визнали ватажки земгалів за сина батька мого першого - Лусіса. І скарб такий був. У святилищі їхнього бога-громовика - Йомали. Святилище його було далеченько в лісі, за кількома селищами. Ми з моїм молочним братом, а він, взагалі, був син рабині, вирішили пограбувати капище Йомали.