Дядько та небіж довго не затримувались у вуглярів, а поспішили до рудного яру.
Яр починався за сільським валом. Там люди брали глину, що тільки тут виходила серед пісків та торфовищ нагору біля їхнього села. Тут всі варили крицю для власних потреб.
Тут було чимало покинутих домниць різного розміру. Одна невеличка домниця була згори розламана, і дядько її загодя підмазав, підрихтував.
А тепер він швидко заповнив усю домницю вугіллям та рудою, пересипавши їх шарами.
Як заправив і замазав домницю, то сіли попоїсти, бо вже смоктало й різало в кишках, так їсти хотілося.
І були хліб-загреба з попелом на поді та розварені тогорічні гриби, смачніші за святкові наїдки.
По їжі дядько відійшов набік, повернувшись до болота, вклякнув на коліна. Читав таємний заговір на добру крицю. Так говорили всі люди, але малий знав, що то люди кажуть молитву богу Сварогу, старому богу. А за молитви старим богам карали і церква, і княжа влада.
По молитві Півень витяг із короба міхи і приладнав їх до глиняних трубок, що стирчали з домниці, і нав’язав до палиці камені-важелі.
Ось затис Півень лівицею гриб-трутовик і кремінь жовтий, наче восковий. Змах правиці, удар смужкою криці, червоний рій іскор. Далі диміння берестяної смуги.
Ось і вугіль зачервонився в домниці. Швидко забив отвір глиняним здоровим чіпом, примазав густою глиною і вхопився, потяг за ручки міхів.
Малому просто доводилось лягати на палицю, щоб вага йшла вгору, а за тим щоб притискувала міх, і повітря з нього щоб вийшло.
У домниці, в глибині її нутра почали народжуватись якісь непевні звуки. Щось там ніби схлипувало, булькотіло, кахикало. А з горішнього отвору виривався сніп іскор, сльозився прозорою смужкою чад.
Домниця розігрілась так, що навколо пашіло жаром, і мокре від поту волосся вмить просихало.
Від небувалого жару свіжа глина пішла павутинними тріщинами, і з них тягло кисло-солодким чадом.
Півнику запаморочилось у голові.
Дядько відтяг його набік, лаючи себе за необачність, і зразу ж заходився гнати обидва міхи.
Малий поступово на прохолодному вітерці, що повівав від лісу, отямився від чаду. Тільки сили не було ніякої в м’язах.
А дядько все бігав від міху до міху і щосили вдував повітря в розпечену, що аж світилася рожевим, домницю.
Коли дядько зауважив, що через отвір не вилітають вже вогненні зірочки - вирішив: час кінчати.
Довгою гострою на кінці дубовою жердиною довбонув Півень у глиняну замазку. Палиця зайшла, він крутонув нею і вивернув назовні глиняного чопа. З отвору, бризкаючи вогненними краплями, вилився шлак. На повітрі він почав темніти і швидко густіти.
Дядько сидів неподалік домниці. Добре було від її тепла. Вона, здавалось, і не збирається вичахати. Хлопчик притулився до дядька і зразу заснув.
За валом, за гострим паколлям, у тесових стайнях заспівали перші півні.
Старший прикрив свитою меншого і заходився все приводити до ладу начиння, їжу, одяг, а тоді й коло домниці заходився.
І нарешті-решт дістався до нестерпимо гарячої криці. Вона застигла на дні ніби товстим сталевим оладком. Мочаючи щораз у воду рукавиці, обпалюючи вуса та коротеньку борідку, Півень видобув на гору темно-блакитну крицю.
Кинув крицю на один із великих каменів, що виростали тут із землі, і заходився відбивати молотом, поки вона геть не затверділа.
Від гуркоту малому сон відлетів умить, і він схопився на ноги.
- Давай, допоможу! Давай!
Дядько, кивнувши на згоду, передав ручки щипців малому і заходився обіруч гатити по криці.
Після кожного удару криця підскакувала разом із щипцями, і хлопець теж підскакував.
Дядько досить швидко вправився з проковкою, і товстий оладок криці перетворився на сіро-синій брусок металу.
Була вже глибока ніч, як вони підкріпили свої сили сушеною ведмежатиною, яку ще восени заготував дядько Півень,
Іти до коваля вночі вони не наважились і продрімали біля домниці.
Запугав пугач у сосновім лісі, і після того вони вже не проспали півнів.
Пішли піщаним белебнем до піщаного яру.
За гостроверхим тином село досипало останні хвилі, додивлялось останні миті снів.
Далеко за сивим житнім полем чорнів ліс, над яким згасали останні зірки.
На узліссі хрипко і сумно, востаннє, певно, перед днем, закричала дремлюга.
Мов малесенька фортеця за селом, за валом стояла окремо Ковалева садиба. На всяк випадок - щоб із кузнею не вигоріло все село.
Кузня стояла нижче, в яру, окремо від садиби. Проста кузня, один зруб. Паколля ще врите з трьох боків. А вгорі - завіса з розколотого лемеху. Усередині все ретельно обмазане грубим шаром білої глини.
Правда, по роках біла глина просякла кіптявою, димом і зробилась геть чорна, як глупа ніч.
Коли дядько з небожем досягли самої кузні, вгорі над ними зі скрипом розійшлися стулки воріт, і з’явився сам знаменитий коваль.
Доброго зросту, у короткій літній свиті. Ставши на воротах, бризкнув із чаші на корову води, а тоді сказав у глибину двору:
- Пускай!
- Бач, який хитрун! - зашепотів Півень небожеві. - Виганяє худобу на пасовище і кропить водою з чаклунського гульбища. А сам хрещений! Навіть на кузні хрест вирізано!
- А це допоможе?
- Коли допоможе християнська молитва… А коли буває і поганський заговір.
Дядько підвівся, наказавши Півнику сидіти і не рипатись.
Вони кланялись один одному, кивали головами. Потім щось перейшло з рук дядька до рук коваля.
Кузню коваль відімкнув довгим ключем.
Вийшов із кузні коваль у шкірянім лискучім фартусі. Він ніс повну жменю жевріючого вугілля.
Як Півник те побачив, йому аж п’яти запекло.
Коваль висилав жарини в купу вугілля.
Дядько вхопився за важіль міха, щосили потяг.
Фуркнув міх, злетіла хмарка чорного пилу, і чорне вугілля почало жевріти. Потім полетіли іскри, знялась хмарка вугільної куряви.
Коваль всунув крицю до горна. І вона почала набувати кольору, розквітати сяйвом.
Коваль ухопив щипцями смугу і передав Півневі. Поставив зубило на смугу, ударив молотом і розсік смугу на два шмати.
Один кинув на землю, другий знов запхав у горнило. Коли метал розпікся до білого, коваль вихопив його і кинув на ковадло.
Знов тримав дядько Півень, а коваль почав той шмат кувати, загинаючи навколо залізної палиці.
Смуга сходилась своїми кінцями, водночас вичахаючи.
Коваль, взявши зігнуту смугу, пішов до зруба. І щось там довго колупався з нею.
Півник хотів туди ступити й подивитись, та дядько мовчки прихопив його за руку, зробивши страшне лице: «Ти куди пхаєшся?»
Вийшов коваль із залізом, умащеним якимось глиняним мастилом там, де кінці сходилися.
Коли мастило трохи підсохло, вони удвох із дядьком поклали в горнило метал і заходились щосили, в чотири руки, надимати міхи.
Дядько стрибав, вигинався, налягав грудьми на палицю, а коваль тільки здіймав руку то вгору, то вниз.
Коваль дивився похмуро, а коли над обмазаним металом почали злітати іскри, та такі сліпучі, що аж в очах боліло, він ніби повеселішав, І згадав про малого.
- Оце варимо крицю, - пояснив він, - щоб не було шву видно, а тоді докуємо вже лезо сокири.
Коваль витяг заготовку сокири. Прокував тонесенькими молоточками. Враз злетіла глиняна шкаралупа і окали, і хлопчик побачив залізо, блакитне суцільне залізо, наче й не було склепане з двох кінців.
Малий із захватом дивився, як коваль вирівнює обух, кує-відтягає вниз лезо сокири.
Загартовував у цебрі з якимись настоями. Бо зашипіла, забулькала вода і по кузні розплився запах їдкого зілля.
Жало леза направляв коваль, а ручку точила щосили ганяв дядько Півень, відвернувши лице від густого потоку іскор, що виривались з-під заліза.
Якраз, коли коваль відкладав сокиру, щоб перепочити, із садиби вийшла і наблизилась до них чорнобрива дівчинка. Ще без запліток, лише в самій сорочці, без фартушка навіть, тільки крайкою підперезана. Напівдівка, як сказали б люди, але через тонке полотно вже пнулися гострі груди. Вона була дивна - волосся біле-біляве, аж жовте, як золотий цвіт кульбаби, і чорні, геть зрослі брови на смаглявім обличчі.