Згарячу Тимко побіг через круті пагорби, та коли кілька разів перечепився за присипане снігом коріння, то вирішив, що краще спуститись до річки.

Тут на крижаному полі він і побачив їхні сліди. Вчора зранку сипала вогка снігова крупа. А сьогодні вона міцно зрослася із снігом, що лежав на товстій сталій кризі. І на цьому хрусткому покривалі добре відкарбовувались сліди. Здоровенні — парубка і малесенькі — дівки. Йти по крупчастому снігу було легко. Лише часом траплялись смуги чистої криги.

І тоді малий розганявся і просто летів по дзеркальній ковзанці.

Як же славно, що дід Пацюк полатав ще до Покрови свої старі чоботи. І попрохав нові онучі у своєї знайомої молодиці, ще тоді, на Спаса, як вони ходили з дідом і хуторянами до церкви. А який був хитрий дід Пацюк — кожного дня, ще до морозів, вчив хлопчика обертати онучі і взувати чоботи і бігати по двору. Казав: щоб чоботи не зсихалися. Навчав: «Не бий п'ятою, як ідеш чи біжиш! Зіб'єш каблуки — послизнешся у бою і тобі кінець!» Тоді Тимко виправдовувався: «А мені Батько Омелько казав, що треба вміти падати!…» «Хлопче! Надіння від збитих каблуків і поганої ходи — то друге діло. І дурне діло.» Зрештою, таки дід Пацюк відучив його наступати на п'яти. Ось чому Тимко зараз сам собою милувався — як він правильно іде і як вправно ковзається. Жодного разу не впав, та навіть не послизнувся, не похитнувся, не перечепився.

А сліди парубка і дівки обминали ковзанки.

Погода мінялась щомиті. Темне небо ніби сірим холодним їдучим туманом опускалось на глибоку долину річки.

Кожна бадилина, кожна гілка, кожен стовбур просто на очах обростали опастю.

І чувся кожен крок Тимка.

Дзвінко «вичеркували» довгохвості синички, повисаючи вниз головою на похилих вербових гілочках.

На високім глинистім схилі у чагарниках голосно тріскотіли дрозди.

Певно ягоди знайшли і нещадно їх оббивали.

Сліди втікачів повернули до самого урізу води, який позначився срібними пучками осоки. Зразу за кущами осоки нависали над річкою претовсті верби. Тимко задер голову, щоб роздивитись, як посріблені опастю стовбури і срібне мереживо гілок підносяться над ним велетенським дахом.

Схил гори над деревами урвався.

І Тимко побачив, що русло різко завертає ліворуч за дерева і за схил гори.

Сліди парубка і дівки теж завертали за найтовщі дерева. За ними коливалась сіра імла морозного туману. Попереду почепилась довжелезна смуга дзеркальної криги. Ця смуга тяглася до самого звороту, закручуючись за останні дерева.

Для розгону в нього було, ну, може, кроків десять. Але з такого розгону він не долетить до кінця ковзанки. Тому хлопчик відступив подалі назад.

Попідтягав широкі халяви дідових чобіт, поправив торбу, щоб не заважала розмахувати рукою.

Широко, щосили розмахуючи руками, розігнався і вискочив на дзеркальну смугу.

Його понесло, понесло по ковзанці із нечуваною швидкістю. Він аж зігнувся навпіл і вперся руками в коліна.

Нахилився ліворуч, щоб завернути вслід за смугою льоду ліворуч.

І вилетів на відкрите снігове поле.

Перед ним із білого поля підіймався білий туман.

А попід туманом смоляною чорнотою коливалась смуга води. І в цій чорній смузі, в чорній плинності зникали людські сліди.

Відкрита вода неслася на хлопчика.

А він, як зачарований, не міг ні розігнутись, ні зіскочити із ковзанки. Ще одна мить — і він просто зіслизне у чорну опарину.

Раптом за пазухою в нього скрикнула сорока.

І малий миттю завалився на правий бік. Притримуючи в падінні пазуху і широко розченіривши ноги, він гальмував, шкрябав дідовими чобітьми по крупчастому сніговому насту. Чіплявся скрученими пальцями лівиці. Малий спинився на самім зламі криги.

Від води тягло обпікаючим холодом. У Тимка відняло ноги, і він навіть не міг одразу звестися на коліна і відповзти від опарини.

Скоцюрбився на правім боці і злизував кров із подертих об кригу пальців.

Потроху слабість пройшла. Став навкарачки. Звівся на рівні, такі зараз важкі, ноги.

Стояв над самісінькою опариною.

За відкритою темною водою стелився чистий сніг.

Без жодного сліду.

Тепер він впевнився, що таки тут сліди втікачів скінчились.

Сорока висунула з-за поли свити нашорошену голову і два рази закрекотала.

Крики сороки остаточно привели хлопчика до тями.

Він порачкував від опарини. Ніяк не наважувався обернутись спиною до води. Чорні рухливі струмені просто приворожували його.

Він ішов задом наперед, водночас витягаючи навпомацки із торби ягоди горобини і засовуючи сороці в дзьоба. Сорока ковтала їх із дивним поспіхом. Хлопчик встиг витягти сороку з-під свитки в ту мить, коли вона зготувалась сернути. Таки встиг. Сорока кілька разів стріпонула однобоким подертим хвостом. Сховала голову під крило. Тоді він знов запхав її за пазуху.

Обернувся і побіг назад руслом замерзлої ріки.

Щось іще один зворот русла річки у глибокім яру. І з-за звороту, відбиваючись стократ луною від глинистих урвищ, понісся барабанний бій кінського чвалу. Товста встояна крига гула, наче дзвони. Та ще й завивання псів.

Двигтіння від ударів кінських копит зрушилось аж під ноги хлопчикові.

Від гавкоту, від шаленого брехоту, знов спинились ноги. Він пам'ятав ту настанову Батька, коли на їхніх очах хортами зацькували божевільного косаря. Батько сказав тоді: «Треба завмерти. Хоч як не буде страшно. Якщо побіжиш — гончаки розшматують на ганчір'я! Ти бачив сам, що буде, якщо рухатись!» Він стояв, геть сірий, із посинілими губами. Обома руками стулив поли свити при горлі і подумки молив Матір Божу, щоб сорока не камешилась і мовчала.

Оточили його собаки. Брехали і завивали. В обличчя бризкали слиною.

Сповнили все повітря навколо хлопця гарячим псовим смородом.

Тимко відчув, як у нього підломляються ноги.

Від собачого духу підступає нудота.

Ось-ось зомліє і гепнеться на кригу.

І пси вмить пошматують його і його вчену сороку на клаптики.

Підскакали вершники на високих рудих конях. Нависли над малим велетенськими колодами.

Він навіть дихання затамував. Тільки підвів угору очі.

«І чому крига під ними не завалиться? Он які бамбули!» Червоні розпашілі пики схилились до нього. Смерділо дьогтем від чобіт, оковитою, цибулею.

— Де вони, сучий сину?!!

— Вони… вони… вони… там…

— Обоє?! — ревів довговидий чорнявий здоровань, схожий обличчям на морду свого власного коня. — Вони далеко?!!

— Ні… За вербами…

— Тут все верби!..

— За тими вербами… За високими…

— Ну дивись! Якщо збрехав — псами зацькую!!!…

Малий перевів дихання і тільки рота розкрив, щоб попередити про опарину.

Та вершник щосили стрельнув нагайкою і погнав коня по кризі. Інші за ним!

Малий відчув, як щось йому капає в очі.

Помацав рукою лоба — з-під шапки з чуба ручаями лився піт.

Подумав, що гаяти не можна й миті — зараз гайдуки підскочать до опарини! Побачать усе, і тоді поженуться за ним. Тепер він їх зблизька побачив. Так — це ті самі надвірні козаки, чи гайдуки панські, як хто їх називає. І ще вони шукають палія, що пустив з димом усю гору найкращих дубових королівських болонків. Тимко сам чув, як бувалі хуторяни казали, що за такий дуб німецькі купці щирими гульденами платять!…

Вони шукають і втікачів — панську рабиню і парубка-челядинця, що полюбився з нею…

Він зрозумів, бо отямився по-справжньому, що по річці від гайдуків він не втече!

І через осоку, попід вербами добувся до схилу і схилом подерся нагору.

Добре тямив, що дід Пацюк про коней навчав: «Всякій живій тварі є межа. От татарський кінь, особливо ногайський, де хоч пройде! Але і йому не сила здолати крутий вал. Перед валом татарин спішується. А ми його — ратищем! Як сніп вилками!.. І складаємо до купи!» Злежалий сніг добре тримався на схилах гори, порослої всяким зіллям.