Гайдук зачудовано дивився на іскристий камінь перстня.

— Чого ти хочеш? — Забелькотів гайдук і потягся до шаблі.

— Ти краще, хлопче, коня притримай, щоб не забився.

І тільки він це сказав, як кінь захрипів, скажено затовк копитами.

Чим ближче підходив темний чоловік до наставника, тим більше шаленів кінь. Просто сказився. Ще трохи і рознесе всю загорожу.

— Ходімо в кузню. Чи хочеш, щоб кінь повередився? — Лагідно спитав чоловік і прихопив гайдука за правицю з такою силою, що той від несподіванки аж охнув. А тоді враз розм'як і слухняно поплентався до кузні.

Але в кузні, коли рука незнайомця трохи послабила тиск, гайдук знову обурився.

— Та хто ти такий? Зніми свій каптур! Чого ти лице ховаєш?

— Хочеш подивитись?

І, перехопивши правицю гайдука залізними пальцями лівиці, відхилив з обличчя каптур.

Гайдук відсахнувся.

— Я, я все, все скажу!.. Той хлопець… ну та «коза»… ну та «дівка», як побачив нас… то погнав коня назад, до містечка. Але коли його вже наздогнали, він завернув коня коня з дороги і погнав до опадки. А там кущі, джерела і болото. Він сам себе туди загнав! Тільки він і там не спинився, а ганяв коня то туди, то сюди по долині!.. А ми долину заперли. Ну з долини кінь його не міг винести. Бо схили круті і снігу туди багато нанесло. Тоді воно скочило з коня і подерлося нагору по схилу. Степан нам із Миколою наказав спішитись і дістати його. А воно таке вертке, що від Миколи вирвалося. Тільки шмат козячої шкури в нього лишився в руці. Ми за ним далі. Тоді Степан кричить нам, щоб ми стріляли. А я пістоль при сідлі лишив. Тоді Микола вистрілив. Наче попав. Тільки воно було на гребені. Воно й закотилось туди. Поки ми видряпались на гребінь, щоб і подивитись, сніг як ударить! Дивились, дивились у кручу. Все кущі, корчі, бур'яни! І снігом так і січе в очі. Микола тутешній. Він і каже, що там унизу тепле болото. І взимку не замерзає. Тільки я там ніякого болота не бачив… От і все…

— Іди та принеси сюди свій пістоль! Та не спробуй стріляти! Сьогодні мене ще куля не візьме!

Чоловік відпустив молодого гайдука і той прожогом метнувся до коня.

Вихопив із присідельної кобури здоровенного пістоля і назад! Влетів до клуні, наставив на страннього пістоля і закричав.

— Все! Тобі тепер смерть! Сатана!

Він тиснув, тиснув на гачок, але пострілу не було.

Чоловік у кереї спокійно підійшов до молодика і видер із його посудомлених пальців зброю.

Визирнув назовні і добре зачинив двері.

— Баран ти та ще й гулий! Ти хоч поличку відкрив? На коліна, стерво!

Гайдук упав на коліна, намагаючись схопити тремтячими руками за ноги страннього.

— Прибери руки, стерво! Не брудни мої ноги своїм потом!

Приставив пістоля до скроні парубка.

— Раз! Два! Три! — І чоловік вистрелив над вухом гайдука. Чоловік з пістолем підійшов до дверей і розчинив стулки.

І на вулицю, де посилився сніг, вийшов чорний пороховий дим. Коли дим розвіявся, то стало видно, що гайдук укляк на колінах, а лицем лежить в ковальських окалинах.

Чоловік схопив гайдука за комір і звів на ноги.

— Це я пожартував!.. А тепер без жартів. Якщо за три дні не знайду малого. То і тобі, і Миколі, і Степану — смерть! І Гнату смерть. Але йому окремішна… Все це можеш розповісти Гнатові. Тільки тоді як місяць зійде. Сьогодні останній день світить.

— Так сніг же йде І Все небо хмарами повито… — Ну тоді після перших півнів. Та якщо раніше писнеш — тобі і твоїй рідні біда буде… А, взагалі, увечері сніг перестане і будуть ясні зорі… На! Сховай свій пістоль до кобури і навчись зі зброєю поводитись, очкур обісраний!' Від страху не всцявся? — Проникливо спитав странній.

— Майже… — прошелестів парубок.

— То йди за кузню та висцись, бо ще штани замочиш…

Гайдук і побіг за кузню.

Коли тут зразу і коваль з'явився.

Поколупався в довбаній скрині і зразу знайшов потрібну підкову і вухналі.

— Пішли, чоловіче, поможеш коня кувати.

— Не час. Вибачай, ковалю, ласкаво! Приготуй мені копу якірців.

Загартуй та заточи добре. Я ще повернусь. Може за три дні… Як ні, то змасти лоєм і приховай. Ну а тобі зараз дякую за діло! З мене могорич! Бувай здоров!

— Ходи з Богом!

Чоловік у кереї, закинувши на плече свій довгий згорток, нечутно вислизнув із кузні.

Якраз з-за кузні виходив гайдук, пов'язуючи на ході пояс.

— Може підеш зо мною «козу» шукати? — Улесливо спитав странній.

Гайдук аж відсахнувся і перехрестився.

— Не хрестись! Не допоможе! — І чоловік протяг панському похлібнику його ж хрестик на шовковій стрічці.

— А-а-а-а-а-а… — тільки й зміг прошамрати гайдук.

— Та не бійся! Мені твоє ні до чого, як і всяке сміття. Он бачиш хати?

Ледь-ледь в імлі мріють… Так ти поїдь туди і поклич Сметану. Він там під спідницею у Хвеськи ховається. Боїться і з хати на двір погнутись…

— Ви його перелякали?

— То я тебе перелякав. А його? Та я йому просто нагадав наші старосвітські закони і звичаї. Якщо виживе — запам'ятає назавжди. Ну, добрі люди, бувайте здорові ще разі!

— Ходи з Богом! — 3 великою повагою проказав коваль.

А гайдук пробелькотів щось незрозуміле.

Він став і дивився услід чоловікові, що навпростець ішов до схилу гори.

Коваль сказав йому.

— Гей, хлопче! Пішли — підсобиш.

Той не почув. Тоді коваль його торкнув за плече. І гайдук скинувся, мов його хто батогом уперіщив.

— Злякався? Щось на тебе наче ману напустили.

— За-задумавсяж… — важко віддихуючись, відповів гайдук, — задумався, так задумався.

Та й обернувся ще раз на круту стежку і на дорогу. І йому справді аж дух забрало. Чоловік у кереї, трохи нахилившись, але стоячи, із страшною силою летів униз із гори, навпростець до шляху. Що в нього було на ногах, звідси закривав схил і купи бур'янів.

— Гей! То ти йдеш чи ні?! Спокусив у неділю до кузні вибратись, а тепер ще й вередуєш?!!

Обідали дуже пізно — все чекали з ярмарки батька. Все не сідали, бо він обіцяв повернутись до обіду.

Але під обід саме такий густий сніг пішов, ніби з неба на землю покотилась снігова гора. І все посипалось на село, на гай, на всі круті пагорби навколо села.

Господиня поставила густий наваристий борщ з білими грибами, щедро заправлений конопляною засмажкою. Круту пшоняну кашу з урдою. Пироги з калиною і узвар.

Старша сестра, ставна і статечна дівка, несла ложку так обережно і плавко, мов на себе з боку милувалася.

А менша сестриця її, мала, руда, вся в ластовинні, з білими віями і блискучими чорними очицями, все робила швидко, рвучко. І хліб не відкусювала, а рвала просто зубами, як вовк телицю. Ще й крутила на! всі боки.

Поки матір, велика ставна молодиця, не цитьнула на неї.

— Чи в тебе швайка в гузні? Ну куди ти поспішаєш? До вечорниць тобі ще…

— Я до хрещеної хочу…

— Ви її слухайте! То їй кортить на парубків хоч здалека подивитись… — з погордою і насмішкувато проказала старша сестра.

Три інші сестрички, що зовсім із маленьким братіком сиділи на ослоньчику при вагані з борщем, повернули голови, порозкривали роти і слухали, що старші між собою говорять.

— Ану, дівчата! — Мати злегка стукнула ложкою по столу.

Дівчатка злякано зачали сьорбати борщ.

І старий дід прокинувся від дрімоти, схопив свою ложку і наставив спрацьовану старечу руку до сивого волохатого вуха.

— Га?!

— Нічого, нічого, тату! — А… — старий покивав головою, проковтнув ложки дві і знов закуняв, опустивши сиву голову на груди.

А старша сестра вела своє, краєчком ока спостерігаючи, чи дошкуляє це молодшій сестрі.

— А Параска, як хтось із хлопців свисне, то все кидає та біжить подивитись — хто там посвистує…

— То ти, як твій Микола тільки нагаєм стрельне, то вже вмираєш! Тільки що виду не подаєш.