Омелько миттю вирішив звернути коня в чагарі: «Один кінь пройде, лавою — ні. «Повернув у звивистий прохід межи кущами. Як завили позаду татари, зрозумів — так і годиться.

Кінь ішов, як би хто вів на поводі — обминав кущі, проскакував межи кущами. Душа в Омелька почала співати: «Відірвуся!» І тільки він це подумав, як кінь перечепився і завалився з усього розгону. А Омелько не встиг і зрозуміти, що трапилось, як вже був на землі. Хоч і була земля м'яка, і трава густа, та так гепнувся, що аж джмелі загули в голові, і почорніло в очах.

За якусь мить став приходити до тями і крізь туман наче побачив, як його Буланко і рудий Степанів кінь скачуть далі у вибалки, зарослі шипшиною. Не своїм голосом заволав Омелько, щоб завернути свого коня. Якби Буланко був один, то може б і хазяїна послухав та повернувся. Але вони скакали вдвох і все далі й далі… В розпачі закляв Омелько, та все ж якось звівся на ноги і, кульгаючи й заточуючись, побіг до очерету.

«Тільки б добігти до води!… Тільки б добігти!» — Волав подумки Омелько.

Вже під чоботами в траві вода болотна, руда вода тепла, чвиркає.

Позаду земля стугонить від ординських копит, люті крики все ширше й ширше захоплюють простір і з права і з ліва за купами чагарів. Вже не біжить Омелько, а бреде по коліна у болотяних паростях, жаб та в'юнів полохає, дрібне птаство зганяє вгору.

Як почала вода вище стегон підніматись, висмикнув Омелько кривого турецького чингала і вирізав найтовщу очеретину. Пробив мушкетним штемпелем всі колінця, щосили продув, ще раз прочистив штемпелем, знов продув щосили, аж голова запаморочилась, ще сильніше, ніж тоді, як з коня перекинувся. Добре обдивився на всі боки і, вгледівши три кущі очерету, добрів до них.

І тої ж миті впав на нього громом тупіт сотень копит, свист і ревище всього людоловського табуна.

Занурився Омелько межи трьома кущами очерету. І ревище затихло, тільки дзвоном, як дорогий кришталь, дзвеніли бульбашки повітря, що разом із каламуттю підіймалось із рідкого намулу.

Правицею, розвівши пальці, він затулив носа, а другими притис очеретину у вустах. Лівицею вчепився у підводні стебла очерету. Очі міцно заплющив — поки каламуть не опаде — відкривати очі не можна.

Самопал за спиною висів — притягував до дна, допомагав ховатись. Та й каптан намокав і весь одяг намокав, ставав важким. Поворухнув ногою — і з чобота посипались вгору бульбашки і якась риба, чи линьок чи в'юн, проскочила по ньому, зачепивши хвостом по лівиці.

Тепло було у гарячій болотній воді, ще й нагрітій нищівним липневим сонцем. Але як же бридко лежати із заплющеними очима, і так важко через ту рурочку очеретяну дихати. Хоча Омелько й так старався, щоб сильно не ворушитись, щоб якомога менше було потрібно повітря. Думав про татар і про п'явок. Більше про п'явок. Од згадок про п'явок його аж судомило. Ще відтоді, коли вперше у дунайським болотах від турків ховався. Скільки ж вони з нього тоді крові вицідили! Про п'явок багато не продумаєш. П'явка вона і є п'явка, кров ссе з тебе. Насмокчеться — відпаде, але кров з ранки все напливає і напливає. Оце страшно — її вже нема, а кров все витікає…

А татарва?.. Якщо стільки її сюди прискакало, щоб одного його знищити чи схопити, значить почнуть для того щось діяти. Але що? Коней у болото не пустять і самі не полізуть пішака. Боліт вони бояться може більше за все на цій землі. Бо з доброго болота не випливеш, як ото вони перепливають Дніпро, тримаючись за кобилячий хвіст.

Омелько зачаївся під водою, а внутрішнім зором бачив, як татари по високому берегу розтяглися ланцюгом. І пильно вдивляються у кожен порух очеретяних стеблин. І вслуховуються, мов пси гончаки, у кожен шерхіт, кожен звук, що долітає до них від болотних заростей. Псів у них немає, тож вони й не знайдуть його слідів при вході в болото.

Але татари без діла не стоятимуть довго. Їхня сила — швидкість. Та й зразу не відступляться від болота. Вони бачили, як він спускався з пагорба. А від заростей на всі боки — лише трав'янисті пагорби. Татари знають — він в очеретах. І його треба звідти вигнати на чисте місце. Стрілами навмання не битимуть — з болота стріли не повибираєш. Бо добре знав Омелько: де тільки було можна, вони свої стріли збирали. Хоча, власне, які вони їхні — ті стріли? У них стріли або московські, або турецькі. Самі вже нічого не вміють робити. І луки у них привізні. І гроші на походи їм дають або греки, або вірмени. Якби не ці хрещені лихварі, і половини грабунків не було б… Що можуть пси зробити, щоб вигнати його на сухе? Та дуже просто — підпалити очерет. Он який вже день спекота. Та й старого сухого стебла досить і на урізі суха трава з весни зосталась.

Отож, якщо підпалять і не буде вітру — кінець. Адже тоді, коли згорить сухе стебло, і від нього займеться підсохлий зелений очерет, густий дим постелиться по воді… Тут вже можна захлинутись димом і під водою, і якщо висунеш голову з води… Раптом щось вдарило в очеретину, ледь не вибивши її з Омелькового рота, сильно дряпонуло по чолу. Чи болотяна черепаха, чи може гоголь пірнав…

І зразу по тому за якусь хвилю козак відчув — починає дерти в горлі. «Підпалили! Підпалили, пси смердючі, підпалили!» — Подумки волав Омелько. Дим просто розривав Омелькові легені, починало стискати горло, різало мов ножем у дихалках, раптовий біль наскрізь пронизав скроні. Пекуча зненависть пройняла втікача, бо він знав — скоріше захлинеться димом, ніж випірне з води. «Здохну, а не діждуть пси, щоб їхня хитрість сповнилась. «У дихалках пекло вогнем, і від того болю він час від часу втрачав всю силу. Не знати як, але очеретину тримав, не випускав.

І ось такого задушного їдучого повітря хапонув козак, що, втрачаючи тяму, безнадійно подумав: «Амінь…» Та, змагаючись із останніх сил із бажанням випірнути і віддихатись, збагнув, що над водою той самий цим, яким він душиться через очеретину.

Та враз ж полегшало — наче хто вдихнув у нього нові сили. У голові прояснішало, у горлі боліло, але не так нестерпно і пекуче.

Зрештою наважився відкрити очі. Крізь прозору воду згори на нього лилося золотаве світло. Час від часу світло наче закривалось ніби повздовжніми хмарами.

«Та це ж наді мною дим хмарами пливе. А пливе тому, що вітер знявся…» І почав Омелько читати всі молитви, що він знав. Хоч на нього і млість напливала, і біль раз по раз пронизував голкою скроні, хоч часом він не міг пригадати всі слова молитви, читав і читав. І не сумнівався вже: врятується. Тільки дочекатись, поки сонце зайде. Татарські пси знають, що ніч на цих землях — найнебезпечніша година. Та не будуть вони біля спаленого болота пильнувати одного козака. Треба дочекатись заходу сонця.

Омелько відчув, що починає засинати — на голову наче хтось поклав теплий лантух із піском. Омелькові зовсім не хотілось розкривати очі, але він примусив себе розплющити їх. Розплющив. Над ним трохи збоку наче розпливалась якась світла пляма. «Та це ж місяць!» — Здогадався Омелько і вирішив: «Треба вилазити».

Омелько із великим зусиллям поворушив задубілими кінцівками, а далі й звівся на ноги і розплющив очі. Спочатку він нічого не міг розгледіти. В очі попав намул і довелось підійти ближче до берега, щоб промити очі. Як промив очі, озирнувся на всі боки.

Тільки тепер, коли очерет вигорів до самої води, стало видно, яке велике те болото.

Де-де ще від купин обгорілого очерету тяглися вгору тоненькі цівки диму. Скрізь на воді плавало обгоріле листя і недогорілі тростини.

Над східними пагорбами здіймався величезний золотавий місяць.

Омелько поплентався до берега, женучи перед себе хвилі. І на них заколивались золотаві смуги розбитого місяця. Десь далеко на лузі в мочаринах деркав деркач. Із сухих пагорбів лилося несамовите дзюрчання незліченних коників.

Як Омелько не витрушував воду із вух, а все ж, видно, туди її зайшло забагато. Певно, тому час від часу звуки раптом пропадали, і на Омелька падала нищівна тиша, ще страшніша, ніж під водою. Тоді Омелько спинявся, нахилявся і трусив головою, і звуки знов вибухали навколо нього, і він блаженно усміхався.