Рецензент — кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк

Редактор Олеся Коваль

Книгу видано за сприяння видавництва «Діокор».

© Коваль Р. М., 2007.

© Коваль Є. Р., дизайн, 2007.

Щиро дякую за сприяння у підготовці книги Геннадію ІВАНУЩЕНКУ, Костянтинові ЗАВАЛЬНЮКУ, Тарасові КАЛЯНДРУКУ, Тетяні КЛИМЕНКО, Володимирові КОРОТЕНКУ, Володимирові ЛІСАЧЕНКУ, Сергієві МУЗИЧУКУ, Євгенові ПЕТРЕНКУ, Богданові ПІРГАЧУ, Ренату ПОЛЬОВОМУ, Вікторові РОГУ, Леоніду ЧЕРЕВАТЕНКУ, Олександрові ЧЕРНЕНКУ, Сергієві та Юрію ТАРАСОВИМ, Юрію ЮЗИЧУ та Галині ЯБЛОНСЬКІЙ.

Окремо висловлюю подяку Романові ПРОХОДІ, який надіслав цінні матеріали, багато світлин та документів, а також зробив щедрий внесок на перше видання книги.

Щиро дякуємо пані Софії СКОП із Сан-Дієго (Каліфорнія), дружині сл. пам. Олександра СКОПА, коштом якої здійснено перевидання цієї книги. Пані Софії СКОП уклін та побажання довгих років життя, а Олександрові СКОПУ Вічна пам'ять!

Щиро вдячний і Володимирові САПІ, уродженцю села Василівка Запорізької області, а також Олександрові ТКАЧУКУ, які внесли вагомі датки на перше видання цієї книги.

«Батьківщиною української непокірливості треба вважати Запорозьку Січ…» — так почав автобіографічну книгу Василь Прохода. Саме національну українську непокірливість вважав він головною рисою свого характеру, яка й визначила його життєвий шлях. Цей шлях, що проліг через дві світові війни, тяжкі фронти Українських визвольних змагань, австрійський, два польських і російський полони, тюрму, каторгу й дві еміграції, він пройшов гідно і чесно.

Хоч матір'ю Василя Проходи була росіянка, та він росіянином себе ніколи не вважав, до них не пнувся, а завжди відчував природний зв'язок спочатку з «хохлами», а потім — з українцями. Коли 1919 року йому порадили «записатися до росіян», він страшенно здивувався — настільки пропозиція видалася дикою [96, с. 347].

Обожнюючи правду і вірячи в її кінцеву перемогу над силами зла, Василь Прохода все своє тернисте життя був вірний честі й чесності, навіть у ставленні до ворога! Навіть тоді, коли це йому шкодило, ламало життя і загрожувало в'язницею. Він був відвертим і з тими, хто хотів знищити його.

Василь Прохода скромно називає себе звичайним українцем. Мабуть, це єдина неправда, що пролунала з його уст… Якби він був звичайним українцем, іншими словами, якби таких непокірливих і твердих українців, як Василь Прохода, були мільйони, то нашого народу ніхто б не поневолив.

Я опрацював велику джерельну базу про життя Василя Проходи (автобіографічні книги, історичні праці і статті, вміщені в еміграційних виданнях, спогади бойових побратимів, кримінальну й особисту справи, відповідно з Державного архіву СБУ та ЦДАВО України, а також матеріали з родинного архіву). Відтворюючи його біографію, я цитуватиму і переказуватиму згадані документи та мемуари. Мій обов'язок — розповісти історію національного усвідомлення кубанського українця Василя Проходи та його багатолітню боротьбу за національну свободу і національну гідність, розповісти чесно й правдиво — так, як він прожив своє життя.

Василь Прохода у книзі «Записки Непокірливого» стверджував, що його прапрадід, тікаючи від гноблення, прийшов на Січ аж із Прикарпаття. За те, що він здолав пішки такий довгий шлях, його й прозвали запорожці Проходою. Батько Василя теж був справжнім «проходою» — з Оріхова, де жив, може незаможно, та все ж не бідуючи, помандрував він на береги Азовського моря, потім на Південну Донщину. Так дійшов до Кубані, де заклав господарство, створив сім'ю, пустив у світ дітей. Сам Василь із Кубанщини потрапив на Терек, потім на Запоріжжя, тоді у Крим і Грузію. Під час Першої світової війни доля закинула його на інший край української землі — Лемківщину, потім в австрійські табори. Далі були Київ, ще раз Запоріжжя, Чернігівщина, Волинь, Польща, Поділля. І знову — Польща, з якої втік до Чехословаччини. На початку 1940-х років життєва мандрівка привела кубанця до Німеччини й Прибалтики. Далі було Заполяр'я, звідки дивом дивним вдалося 1956 року повернутися до Чехословаччини. Врешті дістався Василь Прохода і США, підтримавши таким чином «реноме» свого прізвища. Мандрував дорогами європейських країн, а згодом Сполучених Штатів Америки і син Василя — Роман. Пожив Роман і три роки в Сінгапурі. Таки наврочила козацька громада на Січі, не тільки подарувавши прізвище, а й визначивши долю на кілька поколінь уперед…

Отож осів прапрадід Василя разом з іншими козаками біля Оріхова на лівому березі річки Конки, яка колись була кордоном між Ханством Кримським і Гетьманською Україною. Оріхів належав до Таврії, а Преображенка по той бік Конки була вже Катеринославської губернії. Її мешканці відрізнялися від вільних господарів Оріхова рабською покірністю московському цареві. Так і жили по різні береги Конки понад 50 років вільні та невільні люди — доки Катерина II не зрівняла їх «у правах».

Прадідові Василя господарювалося непогано, бо земля довкола Оріхова була врожайною, а у плавнях Великого Лугу водилося багато дичини і риби. Та активне заселення Запорожжя призводило до зменшення вільної землі з її багатствами, тож уже дід Василя Петро, крім хліборобства, мусив зайнятися й гарбарством.

Батько ж Василя — Хома (приблизно 1845 року народження) — після того як померла його бездітна дружина, залишив господарство на старшого брата Івана та пішов з батіжком шукати долі і волі. Обігнувши Азовське море, потрапив на Південну Донщину. Зупинився в селі Гуляйборисівка, в земляка-тавричанина Трохима Бредихіна.

Бредихін походив з росіян, яких Катерина II після підкорення Криму розселяла в Таврії поруч з німцями. Як і чимало інших непосидючих тавричан, він свого часу помандрував світ за очі. Осів на березі річки Ельбудз, багатої рибою та птаством. Коли Хома Прохода з'явився в Гуляйборисівці, Бредихін уже був заможним господарем. Хома лишився у нього допомагати на господарстві. Трохим мав доньку Мотрю, яка засиділась у дівках. Хоч була вона на п'ять років старшою від Хоми, але багате придане стало вагомим аргументом. Побралися на початку 1870-х років. Разом із дружиною отримав Хома отару овець, два десятки рогатої худоби і десяток коней.

І рушили вони на Кубань…

Хома прибув на Кубань після царського указу 1870 року, що забороняв покозачення навгородніх (городовиків, іногородніх). Тепер землю міг взяти тільки в оренду. Тож за порадою тестя Хома заорендував на річці Сосика 1000 десятин (1090 гектарів) цілинного степу з резервних земель Кубанського козацького війська. При дорозі між станицями Павлівською та Уманською заклав хутір: побудував хату та кошари з очерету, насадив на лівому березі Сосики вишневий садок. І почав господарювати. Мотря ж народжувала дітей: Грицька, Федора, Пріську, Василя, Омелька. Всього привела у світ дев'ятеро дітей, та четверо померли ще маленькими. Великої трагедії з їхньої смерті не робили: мовляв, Бог дав, Бог і взяв.