— Слухай, звідки ти тут взявся?!

— А ти хіба не знаєш, що наша дивізія тут на постої?

— Уяви, не знав. Перший раз оце від тебе чую. Я гадав, що вас, як і синьожупанників, розігнали…

Тут Василь зізнався, що шукає стежки до таращанців.

Малевич щиро здивувався.

— Може, до москалів хочеш перейти?! Тихіше! Тут не місце для такої балачки. Ходімо краще до мене. Я тут командую технічною сотнею при штабі Сірої дивізії.

По дорозі Малевич оповів, що дивізія сірожупанників формувалась у Володимирі-Волинському до серпня 1918 року. Потім через Київ її спрямували до прикордонної смуги. Кордон контролювали німці, а сірожупанників розмістили у резерві: в Конотопі, Алтинівці, Коропі та Кролевці. Внаслідок часткової демобілізації з шести тисяч вояків лишилося три.

У старшинському зібранні Сірої дивізії Василь зустрів багато знайомих. Раптом Малевич оголосив, що Прохода вирішив вернутися до дивізії. Всі зраділи. Почулись вигуки:

— Нашого полку прибуло на страх ворогам!

Так кубанець Прохода став на шлях збройної боротьби за волю України. Вже наступного дня він виїхав до Алтинівки, де розташувався 1-й Сірий полк, старшинський склад якого становили колишні йозефівці. Командував частиною приятель Василя Петро Ґанжа, заступником був старий сотник Гейко, а полковим осавулом (начальником штабу) — Кость Курило! Обоє зраділи неймовірно!

Василь Прохода був щасливий: він повернувся в «родину національних романтиків» — дружне і щире товариство! [96, с. 248]. Уже на третій день служби його призначили начальником штабу 1-го полку Сірої дивізії. Цьому посприяв Кость Курило. Військова служба його обтяжувала, і він радо поступився посадою. Не був проти і Петро Ґанжа, бо знав, який сумнінний працівник з'явився у штабі. У канцелярській роботі Василь орієнтувався, а військовий стиль опанував швидко.

Достатнього забезпечення 1-й Сірий полк не отримував: вісім його гармат не мали жодного стрільна, бракувало коней, набоїв до кулеметів і рушниць. Це сталося через недовіру гетьманського командування, адже про соціалістичні переконання сірожупанників та їхній, невластивий армії, демократизм знали всі. А росіян лякала висока національна свідомість козаків і старшин, яку трактовано як «шовінізм».

Не було в полку і відповідних приміщень для навчання та касарень. Жили козаки у селян, а це не сприяло утриманню порядку. І все ж внутрішня зібраність і «почуття добровільної карності» у сірожупанників були високими. Лише отаманської вдачі бунчужний Єпіфан Камінський одного разу вчинив бешкет на сільському весіллі, заборонивши з патріотичних міркувань співати російських пісень, «чим викликав обурення селян» [96, с. 249].

Життя в полку йшло наперед визначеним порядком. Німці до справ полку не втручались. А от інспектор дивізії генерал Приходько, якого сірожупанники ще у Києві примусили розмовляти з ними українською мовою, все намагався просунути до полку кадрових старшин-росіян. Мовляв, ситуація загострюється: на кордонах зосереджуються червоні частини, а російські офіцери — вмілі, з досвідом, та ще й готові битися проти більшовиків.

— Та невже, пане генерале, в Україні нема українців? Чому обов'язково приймати до нашого полку росіян?

Генерал відповідав, що серед українців дуже мало кадрових старшин, а комплектувати військові частини дозволено лише кадровими фахівцями. Сірожупанники не дискутували, бо знали, що останнє слово буде за ними: остаточну згоду на прийняття нового офіцера давали старшинські збори. Відтак росіяни отримували відкоша. Але вищий командний склад призначався без відома сірожупанників. Під час переїзду дивізії на Чернігівщину він знову змінився. Командиром Сірої дивізії замість полковника Віктора Абази став генерал-хорунжий Федір Васильєв-Чечель, колишній начальник військової школи в Одесі. Він справляв «досить позитивне враження». «Говорив незле по-українському. Видно було, що хотів піти по лінії пропозицій сірожупанників, по лінії створення правдивої української військової частини», — таким залишився генерал у пам'яті ад'ютанта начальника штабу дивізії Миколи Бутовича [7, с. 31].

Начальником штабу став генерал-хорунжий Іван Піонтковський. «Тримався (він) офіційно. Був замкнений у собі, і тяжко було його розпізнати», — зазначав підпоручник Бутович [7, с. 31].

До 1-го Сірого полку, де служив Василь Прохода, новим командиром призначили Антона Пузицького. 2-й полк очолив полковник Локощенко, 3-й — полковник Мазуренко. На своїй посаді залишився тільки Віталій Гудима, командир 4-го полку.

Приїхав до штабу і сотник Морозевич, який під час війни закінчив курси Генерального штабу російської армії. Одружений він був на дочці «артільного батька» Миколи Левитського, популярного в Україні кооператора.

«Звісно, старшини й козацтво… до нового начальства поставилися з недовір'ям, як з недовір'ям ставилися до цілої політики гетьмана, добачаючи скрізь виразну проросійську політику», — зазначав Микола Бутович [7, с. 31]. Петро Ґанжа заявив, що зустрічати нового начальника не піде. Отож Василь Прохода вирушив на станцію лише з козаком.

Пузицький бадьоро вискочив з особового вагона, де їхав разом з німцями, проти яких ще недавно воював на Південно-Західному фронті. Був він середнього зросту, кремезний, енергійний, обличчя владне, з грізним поглядом, ніс задертий догори. Прохода одразу впізнав нового командира — хоч і ніколи не бачив його. Підійшовши, відрапортував:

— Пане полковнику! Полковий осавул хорунжий Прохода прибув у ваше розпорядження. Полковник Ґанжа прохає вибачити, що не зміг вийти вам назустріч, бо захворів.

— Доброго здоров'я, пане хорунжий! — відповів українською мовою Пузицький. — Коли це сотник Ґанжа захворів?

— Ще вчора, пане полковнику!

Пузицький мав рацію, називаючи Ґанжу сотником, адже той був капітаном російської служби, а за час служби в дивізії його, як й інших сірожупанників, до нового звання не підвищили. Полковником підлеглі називали його за посадою, а не за військовим чином. Так було і з Проходою: у полку його величали сотником, а він поки вище хорунжого не стрибнув.

— Ви що, самі? — здивувався Пузицький. — А хто візьме мої речі?

— Ось козак, пане полковнику. Він їх забере.

— А де бричка з кіньми? Чи, може, пішки підемо?

— Так, пане полковнику. Тут недалеко, а коней ми не маємо…

— Чому це вас, хорунжого, правдоподібно з резерву, призначили полковим осавулом? — раптом запитав Пузицький. — Хіба в полку нема кадрових старшин?

— Чому нема? Є. Вони командують куренями і займають інші посади.

— Полковий осавул обов'язково має бути кадровим.

— Слухаю, пане полковнику. Буду радий, коли ви звільните мене з цієї посади.

— А то чому? Хіба це тяжкий обов'язок?

— Побудете у нас — самі побачите…

— Добре, я подумаю… А поки дайте мені список старшин — кадрових і резервових. Назавтра призначте огляд полку.

— Слухаю, пане полковнику. Старшини ввечері будуть у нашому зібранні, куди й вас запрошую.

Відповіді Проходи, як видно, заімпонували командиру.

— Шкода, що ви не кадровий, — сказав він. — Ви надаєтесь бути полковим осавулом.

Тим часом дійшли до будинку вчительки, де мав жити Пузицький. Та одразу заметушилася, побоюючись, що кімната буде невідповідною, бо в ній і пристойного ліжка немає.

Пузицький заспокоїв жінку.

— Не хвилюйтесь, — сказав він, — я чоловік невибагливий, та й ліжко мені непотрібне, бо маю «чемодан-кровать». — І додав: — Чому це ви говорите зі мною по-російському? Мені приємніше, коли говорять по-українському…

Напевно, жінка розгубилась…

Не відпочивши й хвилини, Пузицький пішов із Проходою до штабу. Побачивши вбогу обстановку (дві кімнати, п'ять столів і стільці), вигукнув із почуттям:

— Ну і діра!

І, взявши список старшин полку, вийшов.

А Прохода зітхнув:

— Хай ти сказишся з таким несамовитим командиром!