— Мусимо поглибити соціальну революцію… Треба знищити всіх буржуїв… Зброї нема? Дурниця! Я сам буду різати їх перочинним ножиком.

Уже чверть години як полковник Пузицький і хорунжий Прохода зайшли до штабу, а на них ніхто не звертав уваги. Нарешті терпець урвався.

— Хто з них Палій? — стиха запитав командир 1-го Сірого полку.

— Той старий у сірому жупані, що сидить за столом, — відповів осавул.

Не чекаючи більше, полковник рішуче підійшов до столу і по-військовому відрапортував Палієві:

— Командир 1-го Козацько-стрілецького полку полковник Пузицький прибув з полком до Конотопа у ваше розпорядження, пане отамане!

Виправка Антона Пузицького справила враження. Всі мимовільно підхопилися, навіть отой чорнявий молодик, що сидів на краю стола. Повстанські отамани розступилися.

— Чув я, що у вашому розпорядженні нема зброї і набоїв. І у мене нема набоїв. Але ж у нас під боком — військові склади у Вербівці. Там є стільки зброї і боєприпасів, що вистачить на цілу армію.

— Але ж, пане полковнику, — нерішуче заперечив Палій-Неїло, — Вербівка знаходиться в розпорядженні німців. Ми не маємо туди доступу.

— Пане отамане, треба зробити так, щоб склади були наші… Ми тепер маємо бути господарями становища, а не німці.

— Посилав я туди людей, але німці нікого до складів не допустили.

— Треба вимагати від німецького командування видати нам потрібну кількість боєприпасів. Вимогу цю передати негайно по телеграфу…

Далі Пузицький попрохав отамана Палія розповісти про ситуацію в країні, і на Чернігівщині зокрема.

— Чи всюди встановлена влада УНР і чи зголосили послух штабові повітові сотні та залізнична охорона? — запитав він.

— З повітів ще ніхто не зголосився, — почав Палій-Неїло. — З Києва проти нас послано відділ вірної гетьманові Сердюцької дивізії. Він вже зайняв станцію Плиски. Проти сердюків виступив курінь 3-го полку, що тепер перебуває у Бахмачі. Під Києвом з боку Білої Церкви йдуть бої між гетьманськими частинами та Січовими стрільцями…

Коли вийшли зі штабу військ, Пузицький себе вже не стримував:

— Ну і штаб! Такого я ще не бачив! А той отаманчик, що перочинним ножиком збирається різати буржуїв… Хто він такий?

— Як видно, це отаман Червоного куреня смерті Ангел, козаки якого вештаються на станції.

- І придумав собі таке прізвище! Ангел, що ріже ножиком буржуїв! Треба попередити наших, аби не встрявали до їхньої компанії, бо там пахне анархією.

На ранок 20 листопада 1918 року Антін Пузицький і Василь Прохода знову прийшли до штабу групи. Цього разу отаман Палій перебував в оточенні сірожупанників. Палій мовчки протягнув Пузицькому папірець з німецькою відповіддю на вчорашню телеграму. Зміст її був приблизно такий: «Всім українським військовим частинам і новим повстанським формуванням протягом 24-х годин після одержання цього ультиматуму відійти від залізниці на 15 км і не перешкоджати вільному просуванню залізницею транспорту, що знаходиться в розпорядженні німецьких частин».

— Бачите, що наробила вчорашня телеграма, яку я послав за вашою порадою, — сумно похилив голову Палій.

Прочитавши вголос німецьку «пропозицію», полковник Пузицький вигукнув:

— Дурниці! Самі безсилі, а брикаються… Ще й ультиматум оголошують. Ми маємо послати їм контрультиматум, і то самий рішучий! Обов'язково! Зміст такий: «Вимагаємо протягом 24 годин передати в цілковите наше розпорядження всі склади військової амуніції і зброї у Вербівці (в інших документах — Верьовка. — Ред.). До наших внутрішніх справ просимо не втручатись. За це обіцяємо допомогу у виїзді на вашу батьківщину. Інакше зірвемо залізничні колії та мости й позбавимо вас можливості повернутись у Німеччину».

— Копію слід послати їхній солдатській раді, — закінчив промову Антін Пузицький. — Я певний, що наш рішучий тон матиме належний вплив.

Так і сталося. Не минуло й 24-х годин, як німецьке командування попросило сірожупанників перебрати охорону військових складів у Вербівці. 22 листопада німці оголосили нейтралітет і висловили сподівання, що їм не перешкоджатимуть повернутися на батьківщину.

Усе складалося добре… Але ж кордони українські ставали незахищені! Тож штаб Сірої дивізії наказав 2-му полкові увійти у зв'язок з німцями і після їхнього відходу висунутися до кордону. 4-й полк мав охороняти склади у Вербівці. Та Сірі полки після часткової демобілізації були зведені до стану невеликих куренів. А тут ще 3-й Сірий полк (командир Пилипенко) під натиском гетьманців 20 листопада залишив Бахмач, а наступного дня й станцію Калинівку.

Ще 19 листопада ввечері на нараді командирів полків вирішено оголосити добровільну мобілізацію у Конотопському, Кролевецькому і Сосницькому повітах. Місцеве населення відгукнулось охоче. За три дні полки збільшилися до півтори тисячі багнетів кожний. Новобранці отримали сірі жупани, білизну, столові прибори та все інше необхідне, до гребінців і зубних щіток включно. Не було проблем і з озброєнням, а набої привезли з Вербівки. Мобілізовані, вдягнувшись і озброївшись, маршовими сотнями під командою старшин негайно вирушали на фронт.

Командування бойовими діями проти гетьманців перебрали полковник Пузицький і його начальник штабу Василь Прохода. Пузицький наказав залізничникам змайструвати бронепотяг. На відкриту платформу встановили дві гармати (за іншими даними, одну) і кілька кулеметів, прикривши їх залізними пластинами та мішками з піском. З цим імпровізованим панцерником 180 сірожупанників під командою Пузицького за годину відбили у гетьманців Калинівку, прогнавши їх до станції Бахмач. Та наступного ранку гетьманці перейшли в атаку…

Ще здаля сірожупанники побачили димок бронепотяга, що підходив з боку Бахмача. «Солом'яний» панцерник повстанців стояв на станції Калинівка, сховавшись за тополями. Ось і супротивник. «Сотник Ковшар зняв шапку, перехрестився, сам навів гармату і сам випалив». І першим же пострілом поцілив у котел ворожого паротяга, збивши комин. Гетьманський броньовик сердито засичав і зупинився. У всі боки з шипінням бризкала гаряча вода і сичала пара. Ковшар послав ще кілька снарядів…

Коли гетьманці вискочили в поле, заговорили кулемети досвідченого кулеметника Пузицького. Добровольці і сердюки в паніці кинулися навтьоки. Розстрільня сірожупанників пішла вперед. За півгодини ворожий бронепотяг уже був у руках повстанців, а другий без бою залишив Бахмач [124, с. 39].

Минуло півгодини, і полковник Пузицький із «солом'яним» панцерником «Палій» і двома сотнями сірожупанників здобув Бахмач, відтиснувши гетьманців до станції Плиски та примусивши капітулювати сердюків, півтора десятка яких після бою пристали до сірожупанників. Інших, обеззброївши, відпустили. Було це 24 листопада.

Паралельно з бойовими діями треба було провадити широку агітацію, адже червоні ширили провокаційні чутки, зокрема про створення в Києві нової царсько-деспотичної влади, яку, мовляв, боронять сірожупанники. Раніше червоні казали, що сірожупанники служать німцям, а тепер — «окрайонському цареві».

Штаб Сірої дивізії вислав у села півсотні козаків, щоб протидіяти злочинній агітації. Хлопці розвозили протибільшовицькі прокламації. Інформаційне бюро армії Чернігівщини та Полтавщини видавало також газету «Воля». До складу її редакційної колегії і співробітників бюро входили сірожупанники Микола Букшований, поручник Герасим Драченко, студент Павло Дубрівний, а також прислані з Києва поет Павло Тичина й графік Павло Ковжун. «Інформбюро, — зазначав Микола Бутович, — розвинуло широку національно-освідомчу працю серед людності прикордонної смуги Московії. Своєю роботою воно дуже допомагало Сірим у збройній боротьбі з ворогом» [7, с. 36].

На початку грудня німецькі війська рушили на захід. Але вагони з добром мусили залишити в Україні. Так 1-й Сірий полк «придбав» вагон шинки, вагон вудженої ковбаси, два вагони цукру, вагон турецького тютюну в пачках, цистерну чистого спирту і піввагона сукна на одяг. Це була валюта, що могла надовго забезпечити харчування полку.