Московські дикуни громили українські школи, палили українські бібліотеки. Дірявили портрети українських діячів.

При військових штабах існували так звані «цивільні авангарди» — переважно з хлопчаків, яких вивезли з Києва та інших міст для шпигунства в Галичині. Їхнім завданням було нишпорити і «вишукувати тих, кого тут прозивали українцями» [17, с. 163].

Репресії здійснювалися згідно з постулатами поширеної серед керівників різних армійських підрозділів «брошури-доносу». В ній повідомлялося, що «в Галичині є багато зрадників і ворогів Росії, а саме — це ті, які називають себе українцями… і що їх не тільки треба берегтися, а навіть кожний… зобов'язаний повідомляти про них кого треба. А тих галичан, які називають себе москвофілами, треба вважати за прихильників і приятелів Росії» [17, с. 164, 165].

Політичні репресії доповнювалися грабунками. Чинилися вони відверто, «с рускім размахом». «Грабували селян (сіно, городину, збіжжя), грабували дідичів (коні, худобу, екіпажі, навіть карети, хомути, картини, килими), грабували опущені (покинуті. — Ред.) помешкання (меблі, білизну, посуд, срібло)». В грабунку брали участь не тільки солдати і жандарми, а й деякі офіцери, навіть генштабісти та окремі командири полків. Найбільше потерпали селяни, в яких забирали останнє. Невдовзі «вся Галичина почала ремствувати, а суспільство стало явним ворогом». Як вороння налетіло московських попів. «Попівство посунуло на Галичину тому, що тут йшло про навертання уніатів у православіє, і, не чекаючи на кінець війни, почали заводити православні парафії та наставляти своїх попів». На посадах поліцейських справників «опинилися здебільшого такі, що були вигнані зі служби (в Україні) як нотовані злодії та хабарники» [17, с. 166]. І все це діялося за наказом або під прикриттям новоспеченого губернатора графа Бобринського.

Галичину було пограбовано, покалічено та збезчещено. Свідком цього варварства став Василь Прохода.

У Хирівській битві частини 8-ї армії генерала Олексія Брусилова захопили 15 тисяч полонених, 22 гармати і 40 кулеметів. 10 листопада росіяни, витіснивши австро-угорську армію генерала Світозара Бороевича фон Бойна з бескидських позицій, взяли Лупківський перевал, Мезо-Лабоч і Гуменне, але подальший наступ зупинила директива ставки. Невдовзі частини 3-ї австро-угорської армії та групи барона Карла Пфланцер-Балтина збили 12-й армійський корпус з Бескидів і у боях біля Коросного і Риманова ледь не прорвали фронт армії. Просто диво, як вони не вийшли у запілля росіянам. Але підсилена кількома корпусами 8-ма армія генерала Брусилова 4 грудня перейшла в наступ. За кілька днів 3-тя і 4-та австро-угорські армії, зазнавши втрат, почали відступ.

Маршові роти Василя Проходи намагалися наздогнати фронт. Рухалися на захід від колишнього княжого города Сянок, що на Східній Лемківщині. Прохода мав завдання вивести їх до стану 53-го Волинського полку (14-ї дивізії), який перебував у резерві, й поповнити його поріділі в боях лави.

Нарешті завдання було виконане: 10 грудня командир 53-го полку Григорович, виявивши задоволення поповненням, призначив Проходу в. о. командира 14-ї роти 4-го батальйону. Тоді ж Василь довідався, що по сусідству стояв 51-й Литовський полк 13-ї дивізії, в якому він починав службу в Сімферополі. Можна було зголоситися до командира полку й попрохати перевести його, та Василь вирішив залишитися.

Невдовзі надійшов наказ про генеральний огляд 14-ї дивізії. Інспекцію здійснював командувач 8-ї армії генерал від кавалерії Олексій Брусилов. Під час параду з церемоніальним маршем Василь Прохода вперше (і востаннє) пройшов на чолі роти з оголеною шаблею. Через кілька днів його перевели молодшим старшиною до 16-ї роти, якою командував поручник Лебедєв.

Наприкінці грудня 1914 року 53-й полк перейшов 30 верст на південний схід до якогось лемківського села. Василя примістили в хаті заможного господаря та його сина-вчителя. Господарі між собою говорили українською мовою. Прохода також українською запитав, де їхній син.

Почувши рідну мову з уст російського офіцера, господиня наважилась розповісти про свою біду. Виявляється, що після того, як царське військо зайняло село, до їхньої хати ввалилися двоє москалів та русин. Обшукавши господу, вони «забрали українські книжки, потім пішли до школи і там зробили ревізію шкільної бібліотеки, українські книжки забрали, а польські й німецькі залишили. Коли син запитав їх, чому вони забирають лише українські книжки, йому гостро відповіли, що ніякої України немає, а українські книжки — це німецька вигадка, щоб відділити руський нарід у Галичині від Росії». Оскільки вчитель почав з ними сперечатися, москалі забрали його і вивезли невідомо куди [96, с. 177].

— А як вони довідалися, що у вас були українські книжки?

— Не знаю. Може, панотець сказав, бо він всі надії покладав на москалів та говорив, що вони — наші брати й визволять нас від польських утисків, а син сперечався з ним і доказував, що буде гірше, як вони прийдуть. І справді поляків москалі не чіпають, а мого сина забрали. Боже, що то воно буде? — закінчила розповідь жінка.

Що, крім слів втіхи, міг сказати Василь Прохода?..

У цьому селі простояли пару тижнів. Тут відсвяткували Різдво та зустріли Новий, 1915, рік… А передова була за 20 верст.

Тим часом у полку змінився командир. Замість Григоровича прийшов полковник Мустяц, Георгіївський кавалер ще з часів російсько-японської війни. Він був надзвичайно сміливим, аж до безрозсудності.

Новий начальник в околицях села проводив польові тактичні завдання. Оскільки командир 16-ї роти весь час хворів чи хандрив, то вправами керував його помічник Василь Прохода. Дні минали нудно, тож, коли отримали наказ вирушати на передову, зраділи майже всі.

Карпатська операція розпочалася 9 січня 1915 року. 14-та піша дивізія, у складі якої перебував і полк Василя Проходи, повела наступ на відтинку між Дуклянським і Лупківським перевалами. 4-й батальйон цього полку отримав завдання вибити мадярів із с. Вовковня. Це був перший бій Василя Проходи. Закінчився він успішно. Село захопили з незначними втратами (двоє вбитих і кілька поранених). У мадярів загинуло більше, до того ж десять їхніх вояків потрапило до полону. За взяття села Паланча Проходу представили до чину підпоручника. Та він не встиг отримати це звання, бо в наступному бою під Вовковнею опинився в полоні.

А було це так…

Командир 14-ї дивізії генерал-майор Глинський зателефонував полковнику Мустяцу й запитав, що робить Волинський полк. Мустяц своєрідно розумів поняття честі й несподівано навіть для себе відповів: «Волинський полк перейшов у наступ». Після телефонної розмови він одразу наказав атакувати ворожі позиції, не попередивши про своє рішення сусідній 51-й полк.

Ось як описував той бій Василь Прохода.

«Рух вперед був дуже тяжкий: треба було постійно підноситись вгору в смерековому лісі, де снігу було майже у метр. Пару разів доводилося переходити улоговини, сходячи вниз, щоб знову піднестись вище. Тих 3 чи 4 км були такі тяжкі для руху, що здались мені більше як двадцять. Нарешті ми дістались до гірського пасма, на якому була полонина. На ній мадяри зайняли вигідні позиції, які нам треба було взяти відкритим наскоком, без гарматної підготовки. Наш зв'язок із Литовським полком увірвався, бо він залишився на місці й участі в наступі не брав… Три батальйони полку пішли в атаку без підтримки не лише гарматним, навіть кулеметним вогнем і зайняли ворожі позиції, взявши при цьому в полон кілька десятків мадяр, але стративши при цьому кілька сотень своїх вояків… Коли на передовій позиції стрілянина майже стихла, командир (4-го) батальйону дістав доповідь від поручника Большакова про зайняття з боєм висоти». Той прохав допомогти утримати зайняту позицію [96, с. 181].