Засірів тихий лютневий день 1918 року. Хоч весна ще не почалася, але снігу майже не лишилося — хіба десь під плотами сердилися його холодні рештки.

У Бобринці метушилися більшовики. Вони поспіхом вантажили до потяга реквізовані продукти та інше добро. Поспішали, бо знали, що «на всій Україні повстало проти них Вільне козацтво, та ще й була чутка, що німці йдуть». Допомагав обдирати земляків на користь російського пролетаріату комендант — місцевий хлопець 22 років.

Нараз о 2-й годині дня почулось далеке гуркотіння гармат. Більшовики забігали коло вагонів… Першим рушив бронепотяг, за ним — ешелон із награбованим скарбом. Тікали в Совдепію.

Раптом станцію заполонили повстанці. Командир броньованого потяга, що мав прикривати відхід головних сил, побачивши козацтво з розвіяними на вітру шликами, бою не прийняв, а дав команду негайно відходити. Спішили так, що забули на станції коменданта. Тож потрапив він — а разом із ним і кілька урядовців-канцеляристів — у гарячі руки повстанців.

І був суд. Виконавцями Божої кари виступили старшини та декілька поважних, старшого віку козаків. Спочатку вирішили долю урядовців. Оскільки вони людям кривди не чинили, а «лише провадили канцелярію», їм подарували життя.

Почали ставити запитання до колишнього вже коменданта. Той мовчав, усе нижче опускаючи голову — щоб не бачити очей своїх земляків. Але опустити до землі крейдяне, помертвіле лице високому та стрункому юнакові було нелегко. Все одно йому зазирали в очі, шукаючи відповіді на питання: як він міг?..

Несподівано на козацький суд прийшов батько запроданця і попрохав дозволу бути присутнім. Йому дозволили, а потім ще й звернулись із порадою — як чинити з його сином?

У селянина на очах заблищали сльози. Він увесь тремтів. Усі затихли, слухаючи його тяжке дихання.

Хлібороб кусав губи і мовчав. Мовчали й інші. Нарешті він виштовхнув із себе болючі слова:

— Люде добрі! Я знаю вчинки мого сина. Я не можу дивитися в очі ні людям, ні сусідам, яких пограбували большовики. До того спричинився мій син. Та я боюся взяти на свою душу тяжкий гріх… Не знаю, як ви, але я…

Дядько не договорив. «Якось дивно блиснули в нього очі, (він) захитався і, хапаючись, мов п’яний, пішов додому». Він не відійшов далеко, як у його розбитому серці вибухнула луна пострілів — то взяли на свої душі гріх братовбивства інші люди.

Більшовики тікали з Ніжина в паніці: до міста наспіли чутки, що ось-ось підійдуть війська Центральної Ради. Українська молодь, переважно гімназійна, діти отих буржуїв, проти яких так палко виступала соціалістична Центральна Рада, образ на «український революційний парламент» не тримала. Ба більше, бажала повернення цієї хоча й соціалістичної, та все ж української влади.

Організувавшись і трохи озброївшись, гімназисти здійснили наскок на запільну частину більшовиків, яка й без цього нападу мала «відступальні настрої». Кілька сальв лише пришвидшили їхню втечу.

Новоявлені повстанці опанували залізничний вокзал і склади зі зброєю. Знайшовся й авторитетний ватажок — Матвій Твардовський. Він згуртував сміливіших юнаків, спорудив імпровізований потяг із двох вагонів, на кожному з яких поставив по кулемету. Довідавшись, що до Ніжина з боку Володькової Дівиці наближається якась більшовицька частина, отаман вирішив зустріти її ще на підході до рідного міста.

Верст за п’ять від Володькової Дівиці зупинились. Отаман вислав розвідників. Дійшовши до села, вони вилізли на дзвіницю і подали умовні знаки. Тоді 60 повстанців вийшли з вагонів, розсипались у лаву і рушили до села. Пробиваючись через садки і городи, грузнули в болоті по коліна — був початок березня 1918 року.

У цей час з іншого краю в село в’їжджали фуражири кінного полку, що пробивався з фронту на свою «родіну».

Отаман засідку організував вдало: його озброєні діти вміло поховалися за плотами, хатами, клунями — над вулицею, на яку вже вийшов відділ фуражирів.

Як тільки верхівці порівнялися з лівим крилом лави, застрочили кулемети, загавкали рушниці. Після першої сальви декілька вершників полетіло шкереберть, попадали поранені та вбиті коні. Перелякані фуражири, які потрапили під обстріл, посхоплювались і кинулись навтьоки. Один із них виткнувся з-за клуні прямо на рушницю учня Олекси Батюти. Від несподіванки той злякався, та ще більше перепудився втікач. Він кинув додолу карабін і благав дитину не вбивати його.

Олекса, сам переляканий, дрижачим голосом «велів» сісти під кошару. Не встиг полонений заспокоїтись, як підскочив товариш Батюти і закричав на обох:

— Що?! Милувать?! Кого?!

Клацнув замком і звів рушницю. Фуражир, стоячи навколішках, простягнув руку, ніби міг закритись від смерті. Він тільки і встиг викрикнути:

— Таваріщ, нє убі…

Рушниця договорити не дала…

— А-а-а, — застогнав нещасний.

І на Олексу бризнуло щось мокре й тепле.

Фуражир із розбитим черепом конвульсивно гріб землю руками.

Батюта, нажаханий смертю, першою в його житті, одвернувся… Очі його вже не бачили кривавого місива, а вуха… Три глухі удари — «наче щось залізне ковзало по кістці» — остаточно ошелешили його. Він зрозумів, що товариш тричі — для надійності — проштрикнув тіло фуражира багнетом.

Олекса не витримав і зірвався з місця — щоб не чути і не бачити. Він біг за іншими, які стрибали через тини і «стріляли на вітер, не знаючи і на що, і про що, бо ворога не було вже й духу».

Нарешті безглузда погоня за вітром припинилася. На широкому шляху збуджені повстанці зійшлися до гурту. Вони тяжко дихали.

Разом вернулись на місце бою. Знайшли двох вбитих фуражирів, одного пораненого та п’ятьох забитих коней.

Новоспечені козаки хвалилися один перед другим своєю здобиччю — хтось показував кавалерійську шашку, хтось офіцерського нагана. А інший оповідав, як він приборкав двох більшовиків.

Невдовзі повстанський гурт уже вертався потягом до Ніжина. Олекса, забившись у темний кут вагона, продовжував переживати свою трагедію: він із жалем думав про того фуражира, який лишився лежати біля клуні. Уявляв його матір, яка продовжувала чекати сина.

«Пощо та війна?! — думав Олекса. — Нехай вона буде проклята!» Так думав він тоді, але в наступні роки Олекса побачив стільки крові й зазнав стільки лиха, що про той перший свій жахливий досвід згадував цілком спокійно.

Василя Окіса неприємно вразила вістка про призначення його командиром каральної експедиції проти більшовиків, що засіли в панському саду, неподалік місця постою 35-го австрійського полку. Адже він щойно вранці повернувся з довготривалої відпустки і ще як слід не роздивився та й із дороги не відпочив, а його вже кидають до бою.

Про більшовиків він чув, що це страшні й дикі люди, відтак поводитися з ними треба «коротко»… Тож здивувався старшина, коли командир наказав кожному більшовикові дати 25 «відливаних» — тобто 25 буків, та ще й із кожного взяти по 50 карбованців штрафу і прогнати їх. Хіба в бою про таке йдеться? В бою йдеться про інше…

Надвечір за карною експедицією заїхали вози пана, в саду якого засіли більшовики. В похід вирушили, як сонце вже сідало на спочинок.

Сад був чималенький — не менше як 15 десятин. Не сад, а цілий ліс.

Василь Окіс вислав розвідку, а сам із лавою помалу посувався вперед.

Невдовзі розвідка доповіла, що на віддалі якої версти більшовики розпалили багаття, а їхні коні пасуться в саду. Приспішили ходу, щоб швидше накрити розбійників… Ось розстрільня звузилась і півколом зблизилась до ватри.

Підкрадалися з хвилюванням. Не в одного жовніра перехопило дихання.

Уже було чітко видно постаті більшовиків.

Від них долинав веселий гамір — видно було, що нападу вони не сподівалися. «Зараз ми заберемо їх до полону без пролиття крові», — подумав Василь і, ступивши ще кілька кроків, закричав: