Був жовтень 1918 року. Австрійські війська, розташовані в Олександрівському повіті Катеринославської губернії, почали стягуватись до залізничних станцій і лаштуватись до від’їзду додому. До австрійців населення ставилось не дуже доброзичливо — хоч і союзники, все ж окупанти. Та до радості з приводу їхнього від’їзду домішувалася неясна тривога: як же воно буде без них? Адже військо австро-угорське забезпечувало порядок, хай часом жорсткий, навіть жорстокий.

Тривога була небезпідставною: безвладдя виявилося страшнішим за крижаний австрійський порядок.

Коли в Німеччині та Австро-Угорщині вибухнули революції, від’їзд «союзницько-окупаційних» військ пришвидшився. А української армії, яка б мала забезпечити порядок, практично не виявилося: бо ж німці півроку всіляко гальмували її створення. Не була і належно організована й українська цивільна влада. Слабкою була й гетьманська варта. Відтак українська влада, скомпрометована немічністю та співпрацею з австрійцями та німцями, авторитету не мала.

І по селах — спочатку нишком — почала встановлюватися влада кримінальна. Щоб надати новим осередкам влади хоч би якоїсь ідейності, бандюки оголосили себе анархістами і «большаками». Й підняли над своїми розкуйовдженими головами чорні та червоні прапори.

Цим скористався енергійний і талановитий отаман Нестор Махно: швидко й уміло почав він із Гуляйполя концентрично поширювати свою чорну владу — на околичні села, містечка та залізничні станції, доки цілковито не захопив у свої шорсткі руки владу в повіті.

Махновський рух основний удар спрямував проти господарів, оголосивши їх «буржуями» і «куркулями», тобто «ворогами народу». Запалали поміщицькі маєтки і хутори заможних хліборобів. Хто протестував, того вбивали. Вбивали й випадкових свідків. Часом населення знищувалося всуціль — аж до немовлят. Жахливі то були часи…

Налагоджену австрійцями залізницю селяни почали розбирати, і вона зупинилась, потяги застигли в депо, газети та листи вже не доходили.

Будь-які зв’язки й стосунки в повіті порвалися. Спинилося економічне життя. І ніхто не знав, чи відновиться воно коли.

Невідомо було, що діється на білому світі.

За 25 верст від Гуляйполя і п’ятнадцять — від станції Пологи Бердянської залізниці в глибокій степовій балці в оціпенінні чекало своєї долі село Бурлацьке…

Тут, як і скрізь, порядкував махновський революційний штаб, — «єдиний носитель і законодатної, й виконавчої влади. Складався він переважно з місцевих головорізів і пройдисвітів, що уквітчані були червоними стрічками й озброєні з ніг до зубів, — згадував житель Бурлацького вчитель Василь Семенів. — Щодо діяльності — то штаб щодня пиячив і бенкетував. Щодня і щоночі — як не в селі, то поза селом — на хуторах та в панських маєтках — пожежі, грабунки, вбивства. «Давай годинника, роззувай чоботи, принеси тисячу карбованців», — це в махновців було замість привітання при зустрічі з необачними… Життя й смерть кожного з бурлачан — були в руках Махновського штабу».

Виїхати з села чи потрапити до нього без дозволу махновців було неможливо. Порушника одразу жорстоко карали.

Відсутність нормального зв’язку й правдивих вістей породжувала силу різноманітних чуток, і кожна була фантастичніша за іншу. Часами траплялось, що доки нова поголоска перейде село, то так зміниться, що її вже й впізнати було важко. І той, хто першим цю чутку пустив між люди, зустрівшись із нею через якийсь час знову, вже вважав її за новину.

Люди охоче вірили шептам — бо вони були правдоподібними, а дійсності не довіряли, бо вона часами більше скидалась на поговір. Фантастична дійсність спліталась із вигадками в такий дивовижний психологічний візерунок, що годі було розгадати — де правда, де брехня, а де витвір хворої уяви.

Непевність і отруйна атмосфера постійного страху розхитували людські нерви. Змучені безперервними загрозами життю люди переважно сиділи по хатах. Коли ж у разі потреби й показувались на вулицю, «то проходили нею якось похапцем, крадькома й з оглядкою; балакали мало, й більше — пошепки, в очах — острах, на обличчях — похмурих і смутних — відбитки внутрішньої тривоги й непевності».

Катування очікуванням неминучого насильства було інколи жахливішим від самих погромів. Здавалось, що людей більше хвилювало не питання, чи виживуть вони, а оте нестерпне очікування… Коли — сьогодні чи завтра? — прийде нарешті оте «полегшення» змученим нервам? «Бо можна ж збожеволіти…»

Удень напруга трохи спадала, але ж день неминуче закінчувався ніччю. Вона і була справжньою мукою.

У листопаді день вмирає швидко. Заляканий люд завчасно зникає в хатах, замикається «й сидить без вогню, щоб не впасти кривавим лицарям в очі».

Ніч повагом, не поспішаючи, вступає в свої права. Ніби знає, що розкошувати їй довго. Бурлацьке ж «ніби ще глибше ховається поміж вербами й садками в степову балку, ближче тулиться — припада до землі», вкривається хвилями холодного туману з річки Гайчур. Село нишкне й вдає, що спить.

Але який вже там сон?!

Сну немає: люди, не роздягаючись, сидять по своїх темних кутках і мовчать, сторожко прислухаються, що діється надворі: «стукнуло щось — і вже неспокій, загавкали собаки — тривога, а почулись надворі чиїсь голоси чи розбудив нічну мертву тишу вистріл — то й душі нема».

Час стікає надто повільно. Ніч тягнеться невимовно довго, здається, їй нема кінця. Всі прислухаються до виття собак. Ось запалало небо: хтось горить… До шибок близько не підходять. Думають-гадають: кого це спалили?! кого вже не стало?

В одну з ночей запалав хутір, що за 5–6 верст на північ від Бурлацького…

Багатий був хутір… Жило там до 30 родин заможних хуторян, що мали по 50–100 десятин землі, багато худоби та коней. Один із махновців перед тим мав там збройну сутичку з селянами. За те, що хлібороби не схотіли віддати свого, махновці вночі оточили хутір зі всіх боків і спалили дощенту, «а населення… все повбивали, не минаючи ані старого, ані малого».

Урятувався лише той, хто в цю жахливу ніч не був на хуторі. Худобу ж махновці погнали в Гуляйполе. «Так поводились махновці з усіма, хто в чому-будь їм перечив чи зашкодив».

Потрапили під бандитську руку і євреї: близько тридцяти їх розстріляли махновці в Бурлацькому. За що? А Бог його відає…

Якщо і була в ці дні якась радість у селі, то собача: собаки стали гладкими, бо людського м’яса було вдосталь.

І на людей вони вже дивилися іншими очима — як на майбутню поживу.

Згідно з договором між Гетьманом України Павлом Скоропадським та більшовицькою Росією частина української землі перейшла до т. зв. нейтральної зони. Населення цієї смуги стало бездержавним. Селяни зверталися до керівництва недалеких українських повітових центрів із проханням дати зброю, аби захистити себе від неминучого нападу росіян. Та їм відмовили, мовляв, щоб не порушувати міждержавного договору.

Тим часом в українських селах нейтральної смуги з’явилися московські агітатори. Вони намагалися «расслоіть насєлєніє» — на «багатих і бідних» та нацькувати їх одне на одного. Агітатори не мали жодного успіху, бо населення добре пам’ятало грабунки, які вчинили червоні при відході весною 1918 року. Агітаторів почали виганяти з сіл. У відповідь на це прийшли невеликі карні відділи червоних. Та, отримавши відсіч, повернули назад.

У селах запанував спокій. Але він був радше зовнішній, бо селяни розуміли, що сусіди чекають тільки зручної нагоди. Така нагода з’явилась наприкінці осені 1918 року під час протигетьманського повстання.

До нейтральної зони загони червоних посунули ще наприкінці жовтня. Свідок студент Яків Решетників стверджував, що першою жертвою стало його рідне село Марчихина Буда, що на сході Чернігівщини.

Село оточили в одну з останніх ночей жовтня. Над ранок озброєні червоноармійці увійшли в нього з усіх боків. Перелякане населення опору не чинило, хто міг, тікав до лісу.