На цей раз до станції підходили чотири потяги з вірними гетьману військами. В одному з товарних вагонів другого ешелону їхав кулеметний відділ. Відрядили його на боротьбу проти «банд Петлюри», які підняли повстання проти гетьманської держави.

Складався відділ зі старшин старшинського імені гетьмана Скоропадського полку — переважно студентів Київського університету та Київського політехнічного інституту, мобілізованих ще в часи Світової війни. «Майже всі — українські націоналісти». Всього їх було 20 чоловік. Відповідав за них перед начальством полковник Жук. Лише він був кадровим російським старшиною, типовим служакою російської військової служби.

Саме з вини цього кулеметного відділу гетьманці відступили з-під Бахмача — адже у відповідальний момент студенти відмовилися брати участь у бою проти повстанців Петлюри і не підтримали «свою» артилерію кулеметним вогнем…

Попри холод, їхали, не закриваючи «дверей». У вагоні не було чути пісень, що завше гучно лунали, не даючи «спокойствія» сусідам — «кірпічовцам».[6] Студенти мовчки й тужно дивилися на вкриті снігом поля.

Сумний настрій викликали спогади про бій київських студентів у січні 1918 року та думки про близькі домівки — адже більшість студентів походило з Чернігівської й Полтавської губерній. Однак рідні хати були не такими вже і близькими, бо військова служба — не цивільна, робити що заманеться, невільно. Чи побачать взагалі вони колись своїх рідних?!

Тяжко було й паротягам. Вони натужно сопіли, намагаючись витягти на згірок головний ешелон. За цим пагорбом у двох верстах вже були Крути.

Сніг, що досі тихо кружляв, раптом заметушився — потяг виліз на пагорок і вітри задули сильніше. В цю мить молодий сотник, що був старшим серед студентської ватаги, заспівав пісню «Вмер батько наш». Всі як по команді встали і скинули шапки. Лише полковник Жук не зняв шапки.

Ледве скінчився спів, як заревли паротяги: Крути!

…Ось і стих стукіт коліс.

Полковник Жук одразу пішов у штаб. Невдовзі повернувся і повідомив невтішну новину: йому та ще одному полковнику-«кірпічовцю» наказано провести слідство з приводу невиконання кулеметною командою бойового наказу під Конотопом і Бахмачем. А поки наказано всім переселитися до вагона 3-го класу, що поруч зі штабом…

У Крутах стояли вже кілька днів. На станцію кулеметники майже не виходили: ніяково почувалися зі своєю рідною мовою серед російськомовної зграї «золотопогонників». Чекали слідства.

Несподівано біля їхнього вагона вибухнуло один за одним декілька снарядів — як виявилось, гетьманців гранатами закидав повстанський панцерник, що непомітно підійшов із Бахмача.

Паротяги нервово заревіли: «Тривога!»

Вздовж ешелону залунала команда: «Вилєзай!» Минуло кілька хвилин, а в полі вже розгортався у лаву 3-й Сердюцький полк…

Бій тривав майже півгодини, а кулеметна команда все не виходила з вагона. Хлопці знали, чим ризикували: невиконання наказу в бойових умовах — достатня підстава для розстрілу.

Полковник Жук у тяжких роздумах мовчки сидів на лавці. Він розумів, що доведеться відповідати і йому — як командиру. Раптом почулися швидкі кроки людини, яка піднімалась до «студентського» вагона. Всі заметушилися коло кулеметів, вдаючи, що готуються до бою.

У вагон влетів розлючений комендант ешелону. Разом із ним влетіла і страшна московська лайка. Він накинувся на молоденького сотника. Та, побачивши, що вся команда «одним миром мазана», гнівно вигукнув:

— Такую сволочь нєпрємєнно расстрєляєм!..

І вибіг із вагона.

Тоді підвівся полковник Жук і запитав, чи піде команда у бій.

Кілька старшин відповіло, що ні. Тоді полковник мовчки одягнувся, перекинув через плече патронташ і повісив на плече рушницю.

— Я прівик ісполнять прікази, потому что я чєловєк долга, — сказав він і пішов геть.

Через вікна кулеметники спостерігали за ним. Полковник Жук перехрестився і побрів по білому снігу в поле…

Коли повстанці обхопили праве крило гетьманців і виникла небезпека оточення, паротяги несамовито заревли: «Збір!»

Це означало відступ.

Повернувся засніжений полковник Жук. Усі чекали, що він почне дорікати. Та полковник лише сказав:

— Ну і змьорз же я!

І знову сів у куті на своїй лаві.

За 10 хвилин потяги рушили в бік Ніжина. А повстанський панцерник намагався наздогнати втікачів гранатами. Вони падали поруч із вагонами, але значної шкоди не завдавали.

«Що далі робити?» — це питання пекло всіх.

Домовились, що кожний висловить свої міркування вголос.

Хорунжий Д. Мордвинів отримав слово одним із перших. Він сказав:

— Ми вже, слава Богові, вирушили з Крут. Слідуюча зупинка буде, мабуть, у Ніжині. А там — мій батько. Отож, лише приїдемо, я зразу піду до нього, розкажу, в чім справа. Й хай він нас ховає!

На цьому і погодились.

Поїзд огорнула холодна ніч… А студенти не журились: їли хліб із маслом та повидлом, які поцупили зі складів у Крутах — під час обстрілу німецькі вартові сховалися, і цього було досить для спритних студентів.

Замазані повидлом, вони весело запитували поручника Крушинського,[7] правника за освітою, яка кара передбачається за крадіжку в німців свого.

Потім полягали на твердих лавах і позасипали як убиті. Лише вартовий сидів у кутку біля свічки і зубрив неорганічну хімію — готувався до заліку.

Ранок 14 грудня 1918 року був похмурий. Мело снігом, дув холодний північний вітер. Київський обиватель ще не прокинувся. Та багато хто в цю ніч і не лягав спати: лівацька українська інтелігенція готувалася до рішучого бою за Київ — столицю Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського.

Сіро-молочні вулиці великого міста були ще безлюдними. Якщо хто і з’являвся на них, то швидко зникав, — наче передчуваючи небезпеку підозріло тихого ранку. Ось у дворищах почали збиратися мешканці. Говорили пошепки. Хто сміливіший, виглядав на мить на вулицю і знову ховався у двір.

У передчутті небезпеки, найбільше сумував Печерськ: тут розташувалася резиденція гетьмана, а коло неї — залишки вірних військ.

Військові частини, сконцентровані на Печерську, вже не були монолітними — чимало козаків і старшин подумували, чи не перейти на бік Республіканського війська. Вірною гетьману залишалась ще інструкторська школа. Та й вона вже чекала призначення нового революційного начальника.

І дочекалася. Школу очолив полковник Всеволод Петрів, який викладав у ній тактичні вправи. Його наказ і вирішив долю юнаків — вони підпорядкувалися Головному отаманові Симону Петлюрі.

Ось над німецькими касарнями здійнявся білий прапор — ознака нейтралітету та свідчення того, що гетьманський Київ скоро капітулює. Якби німці продовжували підтримувати Українську Державу, Київ би встояв перед напівозброєною та ненавченою селянською масою, яку намагалися впорядкувати Петлюра і Коновалець. Та німці виявилися ні в сих ні в тих: революція в Німеччині й падіння кайзера Вільгельма позбавили їх обов’язку присяги. Сакральний смисл військової служби було втрачено. Залишалось лише одне бажання: повернутися живими до своїх родин. Тож і білий прапор засніжився над їхніми касарнями.

Близько 11 години тишу на Печерську порушили кулемети — «вони перші запротестували й оголосили себе вільними від гетьманських наказів, а за ними повагом бухнули гармати — стверджуючи свою солідарність». Так поетично висловився Павло Донченко, автор спогаду «День 14 грудня 1918 року».

За годину бій на Печерську, в якому брав участь і Павло, згас.

Веселий і бадьорий повертався він додому по Фундукліївській. Раптом почув «мелодійні згуки визвольних пісень», які неслися з-за гори, — «це славне Військо Республіканське вступало в столицю». Це була Дніпровська дивізія, сформована отаманом Зеленим без жодного кадрового старшини. А за нею довгою валкою їхали вози з сивоусими поважними дядьками, які везли харчі «своїм синам-побідникам». «Українське село вливалося в Золотоверхий Київ, — згадував Всеволод Петрів, — свою столицю…» Вливалося через Бібіковський бульвар, Пирогівську і Фундукліївську вулиці.