Комітет спасіння України оголосив себе всеукраїнською владою. Та насправді це була влада в Кам’янці-Подільському, та й то лише в його частині, по один бік Смотрича, — до того ж на папері.

Українці енергійно гризлися між собою, а ворог невблаганно наступав. «Усі добра Вкраїні бажали; (та) свідомо чи несвідомо її на частини роздирали… Отак тоді було. Дуже трудно було сказати, за ким іти й од кого тікати».

Так і не помирившись, обидві «влади» вдарили навтікача в напрямку Скали і Гусятина. «Уряд України утікає, а Комітет спасенія України його що є сили доганяє», — з болем писав урядовець Андрій Бондаренко.

Отож сім днів існувала «влада» Комітету спасіння України. На сьомий день прокинулися мешканці Кам’янця — а цієї «влади» вже немає. І невідомо, де поділась. Тим часом до урядової установи, з якою евакуювався Андрій Бондаренко, нікому не було діла. «Ми весь час оставалися одні», — писав він.

Нарешті одного дня надійшов виклик їхати в «чергову столицю УНР» — Рівне і приступити до праці. Приїхали — а тут протиурядовий виступ отамана Володимира Оскілка! «Отак із-за влади весь час поміж собою сварилися, а нас за це били вороги», — зробив невтішний висновок Андрій Бондаренко.

Тепер тікали в бік Радзивіллова, Бродів, Красного, Золочева.

Хоч 22 січня 1919 р. і оголошено Злуку, занотовував свої враження Андрій Бондаренко, «але ж навпаки було на ділі: уряди (УНР і ЗУНР) були між собою великі вороги». Сварились на всіх рівнях, а працювати не хотіли чи не вміли. Тому й «в урядах сиділи то поляки, то жиди, а це ж були наші вороги», — стверджував він.

Їхали від станції до станції, даючи на кожній із них хабарі залізничникам. За Зборовом зупинилися, бо шляхи були забиті потягами з майном Великої України. Врешті все це майно розграбували місцеві селяни, а що не встигли селяни, дограбували поляки. «Отак пропало Великої України евакуйоване майно».

Дійшли до Бірок, а далі не можна, бо в Підволочиську — більшовики, а ззаду в Дичках — поляки. В той час із Румунії несподівано прийшло спасіння у вигляді запорожців. Почався наступ на більшовиків. Ворога відігнали.

4 червня прибули до Волочиська, 8-го — у Проскурів, а 11-го були знову в Кам’янці-Подільському. Вершталися його вулицями до 17 листопада. Коли ж Кам’янець зайняли поляки, Андрій Бондаренко з рештою урядовців попрямував на Кульчин та Любар. «Приїхали ми в Любар, — згадував він, — от тут «патріотів» було так, аж кишіло. Головними з них були: Волох — командир якихось окремих гайдамаків; Божко — командир матері Січі Запорозької і Данченко — командир так званих українських радянських частин. Тут на уряд України накинулись вони».

Омелян Волох ультимативно вимагав від Петлюри зречення від влади, а отаман Данченко, не гаючи часу, забрав у Любарі рештки державної скарбниці, розграбованої перед тим у Проскурові. Старший над юнаками, що охороняли залишки скарбниці, сказав: «З-за грошей ми битися не будемо».

«Тоді Волох почав Любар обкладать, щоб собі хоч що-небудь дістать за свою патріотичну вдачу». На його бік перейшла більша частина особистої охорони Петлюри.

Голова Директорії та його безталанний уряд 3 грудня змушені були тікати на Нову Чорторию… Їх прикривали кінні частини 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка — на цей раз вже не від окупантів, а від «своїх». Так, уряд тікав від свого, тепер вже колишнього, війська, яке готове було вимісити відчай і розпач на головних винуватцях…

4 грудня на нараді у Чорториї Симон Петлюра запропонував Омеляновичу-Павленку-старшому обійняти командування українською армією, власне її недобитками. Той відповіді не дав. Тоді Петлюра призначив нову нараду на 6 грудня в Чорториї. Ситуація була непевна, у будь-який час він міг сподіватися арешту або полону. Тож не дочекавшись згоди Михайла Омеляновича-Павленка, 5 грудня 1919 р. Петлюра видав наказ про призначення того командувачем Дієвою армією, а заступником — Юрка Тютюнника. А сам на світанку наступного дня несподівано виїхав до Польщі, покинувши військо в найтяжчий момент. Це була банальна втеча… Хоч і запевняв делікатний прем’єр Мазепа, що Головний отаман виїхав на переговори з польською стороною.

Честь Петлюри врятували Михайло Омелянович-Павленко та Юрко Тютюнник, які, зібравши тих, хто не змирився з поразкою, повели новосформовану армію в легендарний Зимовий похід.

Наприкінці січня 1919 року 7-ма піша дивізія евакуювалася з Києва до Бердичева на формування. Комплектувалася вона вже рік, але мала в своєму складі лише старшин і трохи вільнонайманих козаків у немуштровій сотні.

Увесь лютий простояли в Бердичеві.

Десь ішли бої, а 7-ма дивізія все перебувала в запіллі. Нарешті начальство оголосило мобілізацію підстаршин та козаків. На заклик їх прийшло чимало, але не виявилось вільних приміщень, де можна було розмістити новобранців, не було й у що їх обмундирувати — хоча запасів амуніції у Бердичеві не бракувало. Але склади захопила Сіра дивізія і не дуже поспішала ділитися.

«Ледве зібрали ми до 200 підстаршин до свого полку, — згадував старшина 7-ї дивізії Левко Бондарчук. — Були це старі козаки, що добре знали військову муштру». Тож їх і не дуже вишколювали на плацу, а більше задовольняли духовні потреби: читали газети, дискутували на різні політичні теми, вечорами розучували українські пісні.

Нарешті впав наказ вантажитися в ешелони.

«Рушили з Богом на ворога…» За декілька годин зупинилися на якійсь станції. Хтось із молодших побіг до приміщення вокзалу і прочитав: «Вінниця».

— Що ж це таке?! Їдемо не на ворога, а від ворога? — здивовано запитували козаки один одного.

Непорозуміння врешті залагодили, і, пробувши у Вінниці шість годин, потяг повернув назад.

Вранці наступного дня козаки 7-ї дивізії «побідно маршували по вулицях Бердичева до своїх старих помешкань». Місцеві євреї зі здивуванням і острахом дивились на вояків: чого, мовляв, вернулись назад? А козаки, «жартуючи, запевняли їх, що… большовиків уже розбили й їм нема чого боятися…»

За три дні — знову наказ вантажитись у вагони. На цей раз доїхали до Козятина, а звідти повернули на Фастів.

Все ж до Фастова не потрапили — вивантажилися на станції Чорнорудці. Тим часом зі штабу надійшов наказ провести мобілізацію місцевого населення. Наказали виплачувати новобранцям за одяг, в якому ті прийдуть.

За дві версти від Чорнорудки розкинулося село Вчорайше — батьківщина курінного Морозюка.

Морозюк був «дуже гарною людиною, славним товаришем і як командир куреня — теж був на свойому місці». Зрозуміло, йому нетерпеливилося провідати рідних. Командир полку відпустив курінного…

Наступного дня встали не дуже рано. Молодиця подала снідати. Ще й по чарці самогону налила. Не встигли хлопці випити по другій, як прибіг захеканий козак, блідий та переляканий.

— Кидайте снідати! Більшовики під селом! — панічно вигукнув він.

Йому не повірили, бо знали, що він страхополох. Поглузували трохи та й продовжили снідати. Раптом у селі почулись вибухи гарматних стрілен. Лише тепер козаки кинули й печене, й варене, вхопили рушниці та побігли, на ходу прощаючись із молодицею, до своїх. Їх вже ладнав курінний Морозюк, який повернувся з дому. Поставали на свої місця й безтурботні козаки…

А в Чорнорудці в цей час «робилось щось страшне: по шляху в повному безладі відступали наші піші й кінні частини; тут же серед шляху поставили дві гарматки й палили з них кудись у світ… Дали декілька стрілів та й ходу далі».

Щось довідатись від втікачів було важко.

Командир полку, де служив Левко, був «молодою й надзвичайно хороброю» людиною. Він не піддався паніці, навпаки — наказав полку рушати вперед, назустріч ворогові.

На краю Чорнорудки розсипались у лаву. Спостерігали за втікачами, якими було вкрите все поле. «Пробували ми їх спиняти спочатку словами, — згадував Левко Бондарчук, — а потім почали навіть стріляти до них. Було нас до 200 чоловік, а з них до 30 старшин. Йшли до бійки з більшовиками в перший раз, не були ще зденервовані, крім того, мали досить кулеметів, особливо ручних «Люїсів», дуже зручних, а тому йшли спокійно й бадьоро. Це, мабуть, вплинуло на втікачів, і вони почали гуртуватись біля нас».