— Очорнили нас москалі, вони ріжними засобами хочуть зруйнувати нашу справу, — відповів хтось білорусу.

— Та й населення там малосвідоме, — додав юнак-галичанин, — ось тут, а особливо ближче до Радомишля, инакше ставляться до нас. Цих вже не спровокують москалі.

— А все свідо-о-мість, — мовив протяжно один із стрільців. — Тут уже прокинувся дух минулої козаччини, розбудив його ватажок повстанців Соколовський.

А над двома ближчими рядами знову панував голос розважливого підстаршини:

— Провокація — найпевніша зброя в руках москалів. Кулі їх менше шкодять справі України, а оті провокаційні вигадки — в самій основі підточують довір’я малосвідомого селянства до армії й цілої справи. Взяти хоч би й оповідання білорусина. Не люблять нас комісари червоноармійські, бо не мають милості, як попадуться, от і лякають вони своїх москалів, а від них і селяни переймають, що ми дійсно «сікачі»… Але в тих селах, де ми стояли, — знаєте всі, — що кривди нікому не зроблено. Полк дисциплінований, дбає про порядок, і не раз, певно, чули й ви, що селяне сміялися, вспоминаючи порядки «товаріщєй», порівнюючи їх із нашими. Та хіба є хто з вас, що допустив би щось злого заподіяти селянинові? Хіба пригрозив, коли не хотів дати підводу або ховав коні. Так то ж не сваволя! Виконуєте наказ старшини, й підводу селянин мусить дати. Поза тим — може, десь без жалю прощались із нами на селах, коли постояли ми пару днів?

— Е-е-е ні, — загуло у відповідь, — сього вже не було, скрізь шкодували.

— Отож бачите. Як лишень селянин на власні очі пересвідчиться, що за люде прийшли, то й зникає ворожнеча, що посіяв її провокатор. Певно, чули ви від селян вигадку про Винниченка й Петлюру?

— Ого, ще й скільки, — озвалися стрільці.

— Та й я недавно ось чув, що селянин доводив стрільцеві про них. Казали йому «товаріщі», що Петлюра є «гєнєрал — бєлая кость, самому Ніколкє ад’ютантом бил», а Винниченко — великий пан, має міліон десятин землі в Полтавській губернії.

У рядах залунав сміх.

— От ви й смієтесь, бо знаєте, що то неправда. Селянин же так і не повірив мені, хоч і замовк, бо всі ті вигадки вміло розраховані на психіку селянства, що немудрим поводженням влади за часів гетьмана було дуже покривджене й ненавиділо «панів», а тому легко було спровокувати селянина, треба лише накинути назву «пана» чи «поміщика»… Що й роблять москалі. До того ж і гасла широких прав та вольностей, що проголошені большевиками, туманять людям голови… Тямити треба, хлопці, що заправляють отим усім із московського Кремля, який хоч і став червоним зватись, але паскудне діло царських рук — задушення України — однаково завзято прийнявся доконувати… Одна воля, одна — і спільна — думка лучить москалів — червоних і білих.

— Бач, гаспидові душі, а ще прикриваються гаслом всіх свобод, — вирвалось у когось.

Тим часом полк, вийшовши за місто, переходив міст через Тетерів. 4-й Січовий рухався по шосе на Звягель, а інші частини йшли бічними шляхами. Біля касарень Юнацької школи спинилися.

— Тут будемо до ранку, — сказав командир куреня.

Виставивши чати, січовики пішли у ближні хати, що невеличкою купкою тулилися над шляхом.

Старий ліс підступав до самих касарень і хат. Стиха він сумно гудів. У бік Житомира було тихо — мабуть, москалі ще не увійшли до міста.

Багато хто не міг повірити, що ось так, без бою, залишили місто з усіма його принадами. Кілька старшин несподівано вирішили повернутися до Житомира. Захотілось їм, бачте, знову повечеряти в ресторані «Франсуа». Згадка про те, як там було добре, штовхала на ризиковану авантюру.

Дехто з товаришів відмовляв їх, бо це ж глупство, можна потрапити до рук ворога. Але спокуса перемогла. Гурток зник у темряві. Ось стихли їхні кроки на мосту. Інші не розходились, напружено прислухаючись, що з того вийде.

— Принаймні розвідку зроблять, — озвався хтось.

Нараз вибухнуло кілька пострілів, потім ще… Всі кинулись до моста. Варта вже була наготові.

— Може, схопили їх, — почувся схвильований голос.

Але чуття підказувало Павлу Макаренку, що все обійдеться…

У темряві знову пролунав стріл… Невдовзі серед тиші почулася швидка хода.

Це були старшини. Всі живі, здорові. Оповіли, що з одного будинку хтось у них двічі стрельнув. Старшини пішли «на ви», але в будинку нікого не знайшли. Коли виходили з хати, на них кинувся великий собака, якого хтось навмисно відв’язав. До того він був на прив’язі. Мусили забити…

«І чого було йти? Так, молода кров! Любить часом ризикнути для втіхи».

Ранком рушили далі. Вже проводжали їх ворожі гармати… Йшли, слухаючи їхню лекцію про життя і смерть.

Заночували неподалік села Рудні.

Раненько всі вже були готові до походу. Стояли біля вогнища й грілись… Несподівано зовсім близько вибухнув гарматний постріл. А ось і кульки засикали. Схопилися стрільці за зброю, чекають наказу… а кульки цокають по шосе. Було помітно, як то тут, то там підносився сніжок.

Командир куреня п. Ф. наказав одній із сотень зустріти ворога. І козаки пішли широкою лавою. Вже помітили ворогів. Їхня гармата бухала не вгаваючи.

— Зайняти рови, — прошелестів лавою наказ командира…

І заспівали свою пісню «Люїси»…

Та бій так і не розгорівся. Стрілянина швидко стихла. Повернулась лава. Виявилося, що відділ червоної кінноти, скориставшись із нічного морозу, пробрався старим Житомирським шляхом (що весною був неможливий для проїзду), гадаючи несподіваним наскоком навести паніку і забрати обоз…

«Не вдалося! Покинули й гармату (більшовики), бо, втікаючи, запроторили її в таке багно, що лише жерло виглядало. Напрацювались — доки вирятували. Зате мали зовсім справну гармату й цілу скриню набоїв до неї».

Пізніше довідалися, що наскок зробив ескадрон 5-го «Чертовского» драгунського сумського полку. Який жах! Адже курінь 4-го полку, де служив Павло Макаренко, складався переважно з сумчан, які влилися в 4-й полк Січових стрільців цілим відділом, що його сформував сумський комендант, тепер командир куреня. «Свої на своїх, може, брат на брата!» І чи востаннє?

Сам Павло був родом із Глухова, що неподалік Сум, і як старший осавул коменданта міста Суми (з часу протигетьманського повстання) немало зробив для формування цього загону…

Рушили далі. Хоч і було спокійно навкруги, але холодний дощ настрою не додавав. «Кляті багна волинські! Скільки прийшлося перемісити вас ногами стрілецькими?!»

Ось і село Курне. Розташувались у хатах. Почали сушитись і грітись. А з Житомира вже потягнулися втікачі. Чати, що охороняли шосе, передавали сумні оповідання біженців. «Конфіскація майна в горожан, харчових продуктів у селян, арешти, розстріли… «за петлюрівщину». По доносу жидів — передають стрільці — арештовують тих, до кого заходили січові стрільці, були знайомі або мешкали там». Люди сповіщали, кого розстріляли. Вийшов чималий список… Це була переважно інтелігенція, що служила в українських установах.

Вершник оповів, що зустрів одного селянина, який тікав із Житомира. «Йде, — мовить, — із батіжком у руці, та такий сумний, голову повісив, а моя коняка стомилася, не хоче слухати, то я й випросив того батога. А він дає та й каже:

– І коли ви отих жидів вигоните геть, щоб не сміялися з нас?

— А хіба що? — запитав я.

— Та ось повіз я був до міста своєму синові, що вчиться там в гімназії, харчів трохи, то й забрали якісь шмаркачі. Пробував не дати — так рушницю піднімає. Повіз я, куди кажуть, мовчу вже. От, гадаю, побачу там старшого, може, той відпустить. Коло касарні спинили, кажуть занести все до їх. Заніс я й та питаю, де б мені побачити старшого. Повела якась добра душа, показала. Вартовий пустив мене, запитавши, чи я до «товариша комісара». Зайшов, глянув, а там цілий кагал, і все молоді жидки. Я й не радий уже був, що попав туди, але мене питають, що треба. Оповів усе та й прошу повернути харчі. «А звідки ти?» — запитує комісар. Не встиг ще й рота я стулити, коли назвав село, як всі жидки так і закипіли та щось комісару ґелґочуть. Подивився він на карту, що лежала на столі, підійшов до мене та й каже: «А так ти з петлюрівської сторони, шпіонить приїхав сюди. Забрати у нього коні для Червоної армії». Я й просити, й доводити йому, що нічого не знаю, — але де там?! Виштовхали мене жидки, ще й вартовому сказали, аби з касарні вигнав. Заболіло мені дуже, бо з чим я на господарстві лишився без конят?! Мав ще думку піти шукати управи, але господиня, де мешкає син, порадила не робити того, щоб не попасти до ще гіршого комісара, який може й у «каталажку» посадити чи в «Чеку» там якусь. Погані настали часи, — сумував він…»