З першими променями до міста увійшли й інші сотні полку. Хорол ніби вимер: усюди тихо і безлюдно. Навіть собаки не подавали голосу.
Причина моторошної тиші невдовзі стала зрозумілою: під в’язницею лежали оголені трупи, а до стіни недавно збудованого собору якийсь вандал припер два роздягнені тіла (чоловіка та жінки). Вони були вкриті великою кількістю чорних порізів під ребрами. Здійснили над ними й жахливу статеву наругу.
На паперті сидів ще один мрець – у солдатській шинелі з жовто-блакитними стрічками на рукавах і закривавленими полами. Поруч нього валялися внутрішні органи, а з розпоротого живота стирчало сіно.
У правій щоці мерця хтось пришпилив значок з архістратигом Михаїлом. На значку був заклик: “Українці мусять єднатися як українці для захисту прав українського народу. Михайло Грушевський у першім році свободи України”.
Нещасний виявився місцевим учителем, просвітянином, полковником запасу, культурним і розумним чоловіком. У Хоролі його шанували. Тож і вмовили стати комендантом міста від Центральної Ради. За це червоні москалі й зняли з нього шкуру. А потім зарізали.
А закатовані чоловік і жінка, тіла яких залишили коло собору, виявилися організаторами якоїсь української маніфестації...
Чи дивуватися, що місцеві люди, залякані жахливими вбивствами, поховалися?..
Але цивільну владу у Хоролі організовувати треба було – місто мусило жити. Та всі, до кого звертався командир Гордієнківського полку Всеволод Петрів, навідріз відмовлялися: боялися повернення більшовиків.
Отож гайдамаки на очах у горожан привели до думи розігнану більшовиками владу під багнетами, а полковник Петрів ультимативно, при свідках, наказав їм урядувати. Таким чином керівники міста отримали алібі – мовляв, їх силою зброї примушено співпрацювати з українською владою...
Всеволод Петрів зустрівся ще з однією проблемою... Представники Лубенського казначейства запропонували йому забрати всю готівку українських карбованців. Дотепер службовці банку, побоюючись репресій за “контрреволюційні” гроші, переховували їх. Тепер же прагнули якнайшвидше спекатися, віддавши тому, хто візьме кошти “у законний спосіб”, тобто на військову вимогу і за поквітуванням. Працівники казначейства цю “вимогу” вже й написали, залишалося поставити печатку, розписатися і забрати гроші.
Так каса Гордієнківського полку поповнилася на 90 тисяч карбованців Центральної Ради...
А вдова коменданта Хорола, закатованого більшовиками, зворушена участю Гордієнківського полку в похороні свого чоловіка, принесла до штабу старшинську (російського зразка) шаблю з аннівським дармовисом (темляком) і револьвер системи “Наган” із дарчим написом.
Звернулася російською мовою. Сказала, що її чоловік дорожив цією зброєю і для неї вона – найдорожчий спогад. Але, побачивши, яку шану віддали гордієнківці її чоловікові, принесла зброю.
– Хай послужить вона тим, що йдуть боротись та вмирати за ту Вкраїну, яку чоловік так кохав, за яку його замучили, хай хоч не він, то його зброя побачить здійснення його мрій і надій, а я, стара, молитимусь на його могилі за тих, що йдуть боротись за отую Україну...
Коли жінка пішла, козаки кинули жереб, і шабля дісталася гайдамаці 2-ї сотні Шилу. Вже за місяць у бою під Алуштою вона врятувала йому життя: в шаблю влучило дві кулі, а він лишився неушкодженим.
Та все одно Шила смерть дочекалася...
Це було в одному з боїв за свободу України...
Розплата в Констянтинограді
Гайдамаки під командою Володимира Сікевича вирушили до Констянтинограда відразу після того, як його зайняли гордієнківці Всеволода Петріва.
Попереду пішла кінна сторожа сотника Ляховича, за ним – чорношличники сотника Савельєва. Погода була гарна, от тільки з боку Карлівки вітер ніс порох і газ від вибухів снарядів. Це більшовики під час відступу зірвали величезний склад вибухових речовин – тротилу, піроксиліну, світляних ракет, мелінітових бомб...
Під музику веселого маршу гайдамаки в’їхали до Констянтинограда, де на них вже чекали гордієнківці. “Крім полку, на майдані не було видко нікого, все поховалось... – розповідав Володимир Сікевич. – Стали полки один проти другого, віддали пошану...”
– Струнко! – звучить команда.
І вмить “виростають два нерухомі мури озброєного та пішого люду”...
Полковник Сікевич чітким, “рівномірним і повільним кроком” підійшов до командира Гордієнківського полку і доповів про прибуття.
Всеволод Петрів звернув увагу на правильні й гарні риси обличчя Сікевича, на якому видно “вираз міцної волі”. Побачив він і ясні очі з вогниками, що “знайомі тим, хто бував у боях, і які являються познакою хоробрости”.
Стискаючи один одному руки, полковники незчулися, як обнялися й поцілувалися.
– Здорові були, брати гайдамаки! – привітався Всеволод Петрів.
– Здоров, пане отамане! – відрубно відповіли гайдамаки і якось неспішно та ніби неголосно заспівали:
...Вночі командира 3-го Гайдамацького полку Володимира Сікевича розбудив сотник Ляхович. “У лазареті мітинг, – сказав він, – на вулицях плакати і летючки порозкидані, щоб (козаки) арештували всіх старшин і перебрати владу в полках на вибраних комендантів. На варті стрілянина, і вбито двох гайдамаків (Петрика і Соколевського)”.
Потім до Сікевича зі звітом прийшов доктор Бахмач. Він доповів, що о 22 годині в лазареті об’явився місцевий лікар Левінсон-Уріцкій і розвів ворожу агітацію серед санітарів. Левінсон ганьбив українських лікарів, бо ті, мовляв, працюють у “буржуазному” полку. “Наші лікарі і санітари, – розповідав Бахмач, – постановили урядити свій професійний суд над цим лікарем і всипали йому п’ятдесят різок...”
Вранці гордієнківці вирушили на Лозову, а дорошенківці – на станцію Краснопавлівську... В Констянтинограді лишилися самі гайдамаки Сікевича. Вони й мусили провести слідство та покарати винних в убивстві Петрика і Соколевського.
Взявся за цю справу Ляхович. Визначивши разом із сотником Виноградовим напрямок куль, обидва дійшли переконання, що стріляли з будинку № 3. Пішли туди і справді знайшли луски від набоїв російських рушниць. А от господаря не виявилося, – очевидно, десь сховався.
Ляхович наказав козакам оточити район і привести господарів всіх будинків. Затримані постріли чули, але “нічого не бачили”. Лише господар будинку №68 сказав, що стріляли з обох боків...
Далі сотники Ляхович і Виноградів із козаками пішли по хатах. Але люди були так налякані, що, крім стукоту зубів, нічого промовити не могли. Зачепитися за слід було важко.
Старшини вже вирішили закінчити слідство. Раптом біля будинку №96 зауважили плями крові. Подзвонили у двері. Вискочив осадкуватий чоловік і почав гримати, мовляв, не дають поспати людині.
Твар у нього була вилицювата, ніс приплюснутий, а очі вузькі, як у ящірки. “Одягнений так, що відразу видко – не в своє... – зауважив сотник Ляхович. – Дивлюсь на цю пику, така погана, що хіба йому лише в пеклі було б місце...”
І Виноградів збагнув, із ким доведеться мати діло.
Ляхович, щоб передчасно не сполошити ворога, чемно вибачився за клопіт і запропонував трохи пройтися, щоб поставити кілька запитань.
А здоровань як заволає:
– Каво? Мєня хатітє взять?.. Да я ва...
І запнувся... І несподівано зірвався з місця...
Козаки бігли за ним крок у крок, а попереду всіх старшина Виноградів.
Москаль заскочив в одну кімнату, потім у другу. Гайдамаки не відставали. Зловили його аж на горі, в купі лахміття, де той сховався.Коли зловмисника вели сходами, хтось зверху кинув гранату. Вона розірвалася, та шкоди завдала хіба приміщенню.