“Коноводи, коней!” – ця команда привернула дійсність.

Вулиця перед гарматами тільки копошилася”.

Повиймавши замки з гармат, гармаші навіки попрощались зі своїми вірними подругами і, не озираючись, рушили разом з іншими в бік станції Мерефи.

Було вже 24 грудня 1918 року. Люди готувалися до Святвечора...

Минуло щось зо три місяці. Сніг розтанув. Повіяло теплом... З весною повернулися і нові хвилі тифу. Потрапив під тифозний прес і Валентин Сім’янців.

Помирав він і знову воскресав у Тираспольському військовому шпиталі...

А на Великдень місто окупували більшовики. І Сім’янців “із вояка Української армії став... полоненим”.

Нова влада дійшла висновку, що з реконвалесцентів можна виклепати червоноармійців, принаймні для гарматного м’яса. Відповідав за цей процес “творення” Аґєєв, “настоящій бальшевік”, командир Тираспольського охоронного батальйону. Під його команду і потрапив Валентин Сім’янців.

Вважаючи більшовизм певним зразком, під який треба підганяти людей, Аґєєв виголосив своє кредо:

– Хто каротчє – падтянєтся (но, єслі прі етой апєрациї трєснєт, дєло єво); а кто долґій... таво укаротят, с ґалави начіная.

Тяжко було слухати це.

Аґєєв мав “вигляд не так командирський, як кацапський, – зазначав Валентин у “Спогадах богданівця”, – (і) часто розсвічував огонь ненависти в (моїх) очах, і ніж... сам розкривався в кишені”...

Одного разу Валентину треба було відпроситися у місто. Мусив звертатися до командира. Той дозволив, а коли Валентин збирався відійти, несподівано поцікавився, в якій частині української армії служив “красноармєєц Сімянцев”.

– У Першім козацькім імені гетьмана Богдана Хмельницького пішому полку, в кінній сотні, в другій чоті, – виструнчившись, відрапортував козак.

Москаль пильно подивився на нього, а тоді поставив руба ще питання:

– А єщьо баґдановци єсть в батальйонє?!

– Нема.

– Баґданавєц... – протягнув Аґєєв і далі з притиском, рубаючи кожне слово, запитав: – А пад Мєрєфой пад Раждєство прошлаво ґода бил?!

– Так, був, – відповів Сім’янців, і перед його очима постала жахлива м’ясорубка останнього бою під Мерефою.

Аґєєв нахилився до Валентина і впер у нього свої сталеві очі.

– А я бил начальніком етой кітайской дівізіі... – прошкварчав він. – По-о-онял?!

Валентин очманів і вирячив очі.

А більшовик раптом схопився за боки. “Божевільний регіт засмикав підлогою, стіни витягнулись у довжелезний вузький коридор, стеля затрусилася вітряком”, – так описував побачене і почуте Валентин.

Йому стало моторошно... Добре ще, що він мусив стояти струнко і згідно з військовим статутом не повинен був ніяк реагувати.

А командир чи не із захопленням вигукнув:

– Ну й наложилі же ви там кітайоз...

І знову захлинувся біснуватим сміхом.

“Цей регіт був страшніший” за оту сільську вуличку з сотнями трупів...

Так закінчив свій спогад богданівець Валентин Сім’янців із Великого Бурлука, що на Слобожанщині.

“Недовго були “петлюрівці” у Запоріжжу після того як скинуто гетьмана... Року 1919-го, день після Різдва1, покинули місто останні відділи Української армії й незабаром з’явилися большевики”, – так почав свій спогад Олександр Кошель, повстанець відділу отамана Олександра Чайківського...

Українська влада не зробила жодної спроби спротиву більшовикам, хоч охочих воювати проти них вистачало. Але ж треба ще вміти організувати людей, одягти їх, нагодувати, озброїти.

Ще в листопаді – грудні 1918 року на заклик Директорії в Олександрівськ злетілися хмари людей. “Їх було так багато, що влада не могла дати з ними ради”, – згадував товариш Кошеля козак Гаврило Гордієнко.

Українська влада не знала, що робити зі своїми прихильниками. Навіть розмістити їх у більших приміщеннях не спромоглася. Що вже говорити про харчування. І хлібом не забезпечила своїх захисників!

Тож, поживши кілька днів на приватних помешканнях, козаки розійшлися. І коли до міста підійшли більшовики, захищати рідне місто було нікому. Все поховалося! А українській владі, як виявилося, легше було тікати, ніж організувати спротив. Справді, менше клопотів!

Соромно і згадувати: червоні москалі окупували Олександрівськ без жодного пострілу. І пішли далі на південь битися проти Денікіна. Посунули й на Правобережжя – добивати Армію УНР.

У повітовому центрі червоних військ практично не залишилося. Керувала всім “якась збиранина”, що згуртувалася біля військового комісара Гопе. Її головним заняттям було вишукувати місцевих “контрреволюціонерів”, а відтак і розстрілювати їх. Вбивали людей серед білого дня, мало не прилюдно. І ніхто вголос не обурювався.

Українське життя в місті відразу завмерло – бо найбільшими контрреволюціонерами, на думку більшовиків, були якраз українці... Майже щодня пополудні з будинку ЧК виводили групу арештантів під вартою. На очах у жителів, які прогулювалися Соборною, вели засуджених на кладовище, де вже було вирито могили. Стріляли не ховаючись. Навіть цікавих не відганяли. А ті, кого мали знищити, виявляли дивовижну покірність – не пручалися і не тікали...

Все ж щось мало статися – бо занадто багато вже було невдоволених владою “рабочіх і крєстьян”. Та й із-за Дніпра неслися чутки, що там бореться українське військо, намагаючись зупинити ворожу навалу. Говорили люди й про широкий повстанський рух на Правобережжі.

“Імена Соколовського, Чучупаки, Зеленого, Ангела й иншіх були овіяні легендами, – стверджував Олександр Кошель. – Ці чутки незвичайно підбадьорували всіх, особливо молодь. На таємних нарадах, що відбувались то на цвинтарі, то в лісі, казали, що й на Запоріжжу вже час підняти повстання. Вся молодь захопилася цією думкою, всі були переконані, що своїм виступом викличуть загальне повстання на Запоріжжу”.

Вже у березні 1919 року практично скрізь по селах люди були готові до збройного виступу. Бракувало “тільки гасла”. Хтось мав визначити день, коли все село підніметься проти більшовиків.

“Тільки дайте гасло, – такий був настрій у селах, – коли саме?.. в який день?..” Такі вістки приніс в Олександрівськ Петро Дерій, організатор підпілля в Олександрівському повіті, товариш Олександра і Гаврила.

Та українського проводу на Лівобережжі не існувало. “Хто ж мав би дати тоді нам гасло, – запитував Гаврило Гордієнко, – коли кандидати на провідників були вже за кордоном у дипломатичних місіях?! Україна лишилася обезголовлена, й доля її лягала на молоді, дуже молоді плечі безвусих юнаків, які мали щирі серця й замало зморщок на поверхні головного мозку!”

Самому Гаврилу 24 березня виповнилося лише 17 років! Але якраз йому і його ровесникам доводилося шукати виходу.

А совєтська влада виявилася не такою вже й тривкою! Для її панічної втечі з Олександрівська досить було чутки, що на місто наступає отаман Нога! А той отаман і сотні не мав коло себе, хіба зо два десятки ненавчених військовій штуці селян.

“Батько Нога” одразу став легендарною постаттю, хоч перед тим ніхто про нього і не чув. Отакі були надії людей! Вони палко бажали, щоб хтось покликав їх до бою.

Совєтської влади не було в місті день чи два. Але швидко вона повернулася. І не сама! А разом із Залізною дивізією, яку прислали з Харкова. Кожної ночі її відділи оточували той чи інший район Олександрівська, робили трус, забираючи при цьому, як вони казали, “прєдмєти спєкуляциі”, тобто харчі та цінніші речі. Командував дивізією Шабашвілі, а комісарствували в ній “жид і латиш”, згадував Гаврило Гордієнко.

Оскільки в Олександрівську підпільної української організації не було, семеро українців, зійшовшись на раду, вирішили створити її, але не тут, де нишпорили нишпорки, а за містом, подалі від більшовицького ока. Місцем збору вибрали Лису гору, що була вниз по Дніпру якихось сім-вісім верст, а може, й трохи більше. Саме тут вирішено було заснувати новітню Запорозьку Січ.