І все ж позитивний приклад переконливіший...

Впевнений, що подвиги українського козацтва і жіноцтва, про які йдеться в цій книзі, запалять нових романтиків на лицарські вчинки і звершення. Тому я і повертаю в наше дружнє коло тих шляхетних, хто відійшов, – і для відновлення справедливості до них, і для зміцнення моралі нині сущих.

Наш тихий, не зі сцени, уклін героям за кров, пролиту в обороні нашої землі, і справедливість відновить, і ошляхетнить нас самих.

А народу нашому простелить світлу перспективу.

Так що, шановний читачу, розкрий обійми богданівцю Сім’янціву, сірожупанникові Пархомюку, сотникам Шилу та Ляховичу, шляхетному македонцю докторові Гелєву і вічному повстанцю Степанові Щербаку. А юну Марусю Соколовську пригорни до серця. І шістнадцятилітнього Петра Ляшка, що загинув під селом Біленьким на Запоріжжі в атаці проти більшовиків. А гайдамаці Ігорю Троцькому усміхнись у відповідь.

Усміхнись всім серцем, – адже це велике щастя і розкіш мати таких попередників.

Андрій Сакало був “лютим ворогом війни” і водночас “її вірним і щирим прихильником”, бо вважав, що коли “північний сусід... розв’язує сварки й непорозуміння... лише залізом і кров’ю”, коли нападає на його Вітчизну, то гасло “геть із війною!” недоречне й звучить “диким дисонансом”.

– Ні! – казав “лютий ворог війни” Андрій Сакало. – Тілько залізом об залізо й кров за кров!..

Сік січень року 1918-го. Андрій щойно повернувся з тихого “богоспасаємого” Миргорода, своєї малої батьківщини. Спочивши трохи під материнською опікою, він, свідомий український старшина, почав збиратися до Києва, щоб запропонувати свої сили Центральній Раді.

Мати виправляла його з плачем:

– І чого ти встряв в оту Україну? Вже ж війна скінчилася. От Степан сидить собі дома... Ще, боронь Боже, уб’ють або покалічать... А ти ж у мене один...

Материні сльози Андрій кваліфікував як “хуторянські сентименти” і не дуже зважав на них. Його магнітом тягнув до себе золотоверхий Київ, де кувалася українська доля.

А праці було непочатий край... Андрій влаштувався службовцем у Військовому секретаріаті Центральної Ради. Брав участь в українізації військових шкіл і підготовці до виборів в Українські установчі збори, які мали відбутися 27 грудня 1917 року. Читав лекції військовим, вів просвітницькі бесіди з козаками.

Працювалось йому весело і бадьоро. “То була вкраїнська весна. В молодих юнацьких головах Український Ідеал вже втілювався у виразні, привабливі форми”.

Але на Жидівському базарі, на Подолі, на Софійській площі панував інший настрій. “Російський червоний імперіалізм нахабно росташувався вже в самому серці України, – зазначав Андрій у своїх спогадах. – Юрби найрізноманітніших суб’єктів, починаючи від самого червоного новородженного “большака” й кінчаючи найчорнішим чорносотенцем, гомонять, ще стримано комусь погрожують, хвилюються...”

– І какоє там может бить атдєлєніє? Віть кровушку всє вмєстє пралівалі, із катєлка аднаво єлі, вош єдіная заєдала...

Почувши такі слова, Андрій спинився біля натовпу, який мітингував. Хотілось докладніше ознайомитися з уже добре відомою ідеологією “єдіново катєлка і єдіной вши”.

Промовляв “фронтовік” у розхристаній шинелі та з підбитим оком:

– Так вот што, таваріщі: наш народ всєх слабод желаїть – і страшно волнуєтца... Я кров свою пралівал – прішол дамой, хатєл тут слабоду увідєть, а здєсь разниє Центральниє Ради та буржуазниє сєкрєтаріати засєдают... А народ трудавой как бил в з’обіженіі, так і остался...

– Правільно! Вєрно!.. Харашо ґаваріт... – чулися вигуки схвалення.

Рев страшної юрби охолодив романтичні мрії Андрія. Закрався сумнів.

Замислений, почимчикував він далі. Святковий настрій було зіпсовано.

Андрій згадав виступ Михайла Грушевського в Центральній Раді. “Дідусь” так чудово “малював перспективу вкраїнського майбутнього... Згадував, правда, що збіраються хмари на Півночі”, але Андрій “виніс враження, що їх легко розвіяти, що вкраїнська стихія тепер у стані змести найстрашніші для неї ворожі сили...”

Отак розмірковуючи, сів у трамвай, який ішов на Лук’янівку. Хотілось будь-що повернути світлий настрій. Але спроби заспокоїтися порушили рушничні постріли та крики.

– Лови, держи, бий!

Трамвай зупинився. Пасажири повибігали з вагона. Зосталася одна дама, з якою трапилася істерика. Та, залишившись без свідків своїх бурхливих почуттів, вона змушена була заспокоїтись.

На вулиці – метушня, лайка, крики. Торгівці одразу почали зачиняти крамниці. Перелякані обивателі тікали у перші ж ворота.

Побачивши на роздоріжжі трамвайної колії козацький гурт, Андрій побіг до нього. Із сусідніх вулиць збігалися й інші козаки – озброєні й неозброєні. Деякі стріляли у повітря, а дехто й у вікна...

Трохи осторонь застигла фіра. Коло неї стояли двоє вартових і знайомий Андрію військовий лікар. Сакало підійшов до нього і запитав, що сталося.

– Вибачте, голубе, докладно вам розповісти не можу. Поспитайте у начальника цієї команди, а я зараз їду до шпиталю з раненим козаком. Шкода бідолахи... Він, знаєте, в полуботковцях... Славний козак!..

Обличчя пораненого було бліде, очі закриті. На губах червоніла кров.

– Куди ранений? – запитав Андрій лікаря.

– У груди.

– Виживе?

– А Бог святий знає...

Раненого повезли, а Сакало звернувся до начальника команди. Тут підійшов знайомий ще з часів служби у російській армії вояк. Тепер він – чотовий українського війська, “певний і свідомий козак”. Андрій не раз бачив його на варті у Військовому секретаріаті.

– От біда, пане старшино, – такого гарного козака вибили з строю, – сказав чотовий.

– Та в чому річ?! Розкажи мені.

– Та ото йшли ми в наряд до Центральної Ради. Доходимо до цього місця, а тут зібрався “мітюжок”. Хлопці й кажуть: а ходімо послухаємо “орателів”. Я сперечався – дисципліна, мов, не дозволяє, але й самому, признаться, закортіло. Як тілько ми наблизились, мітінговщики, ніби злякались, а дехто й ла-та-та дав. От вилазить один большак – і давай розписувати Центральну Раду, Грушевського та Петлюру, що вони, мовляв, буржуї, сякі й такі, що їх треба арештувати та оголосить совєтську владу. Ну Петренко й не витерпів, оскаженів і поліз із шаблюкою на большака... Того як змело – утік, гемонський син!.. А в цей мент хтось із мітінговщиків бабахнув із пістоля – й куля пронизала Петренкові груди... Ну, звичайно, козаки – за рушниці й давай стрілять – із п’ять чоловік положили – їх вже забрали... А дехто з хлопців помітив, куди тікав той большак, й оце погналися за ним. Та гадаю, що, мабуть, дідька лисого піймають: у них тут на кожному кроці організація... Ох, пане старшино, щось воно буде... Недарма оце босота в кожному куточку шушукається.

– Ведуть! Ведуть! Розірвать його на шматки! Поколоть багнетами! – заревло, заклекотіло навкруги козацтво.

– Мабуть, ведуть того большака, – спокійно мовив чотовий.

І справді, вели “того, хто в ганебний спосіб одважився зневажити найвищий Вкраїнський уряд і провідників народу”.

Більшовик йшов блідий, але спокійний...

Передбачити жорстокий самосуд було неважко. Тож Андрій Сакало звернувся до чотового із закликом не допустити вбивства, адже цього негідника треба допитати і спробувати розкрити всю більшовицьку організацію.

Аргументацію чотовий поділяв. А відтак рішучо подав команду:

– Ставай!

Та на команду ніхто не відреагував.

“Одна хвиля гострого, боляче-довгого напруження... – згадував Андрій Сакало, – й десяток багнетів впивається в тіло агітатора. Прибігає міліція, протоколює. Їй, бідолашній, тепер, власне, залишається тілько функція – докласти куди слід про “мертве тіло”. Нерви мої оніміли. Розум холодний, розважливий. Ну, що ж!.. Все як слід... Зустрілися у реальному життю дві ворожі ідеї, – і кров їх реалізувала. Взагалі, перемогу тієї чи іншої ідеї реалізує кров людська... І Петренко, й цей большевик-агітатор – кожний чесно прислужився своїй ідеї. Агітаторові потрібна “совєтская власть”, а нам із Петренком – Самостійна Вкраїна... І цей епізод є лише початком тої кривавиці, якої треба сподіватися в дуже близькому часі. А ми – мрійники, сентименталісти. Цілі доби витрачаємо на дурниці, а того, що під носом діється, не помічаємо...”