Шановний читачу!

Перед тобою дещо незвичайна книжка. Тематично — тому що це перша спроба комплексного огляду взаємин двох сусідніх народів, яких доля примусила жити повністю або частинами в одній державі будь-що-будь понад шість віків, упродовж XIV–XX століть. Друга особливість її полягає в тому, що більшість документів тритомника, написана поляками, звичайно ж, польською мовою, була переховувана в польських закордонних архівах і трактувалася як секретна документація, отже, не була опублікована й стала теоретично доступною читачеві щойно по закінченні строку засекречення, а він налічував десятки років. Після розсекречення копії документів опинилися в Польщі, але тут можливість публікації нікого не привабила: то були ганебні для кожної чесної людини проекти ліквідації української проблеми в Польщі, виношувані польською ендецією від її заснування на зламі XIX–XX століть. Згідно з кожним правом, включно з польським, був це злочин міжнародного масштабу

Відродження української державності 1991 року зрівняло статус українця із статусами всіх державних народів, але й примусило формувати нормальні відносини з оточенням, зокрема з поляками, де колотнеча тривала найдовше. Треба було їм виразно нагадати, їхньою таки мовою, хто кого поневолював, починаючи з середньовіччя, на чиїй землі йшла безнастанна боротьба за право до життя.

Перша спроба виходу з темою до сусідів вдалася мінімально: «Дзєє конфліктув польско-україньскіх» потрапили в основному до українців, польський читач книжку збойкотував, не наважившись навіть на рецензію. Автором натомість зайнялася прокуратура, і якби спроба розкриття історичної правди не збіглася в часі з відродженням Української держави, то напевно авторові довелося б посидіти в польській тюрмі.

Іще один бік проблеми. Польсько-українські конфлікти — це неабиякий період історії України, історії цікавої, насиченої фактами, подіями, але спотвореної чужими істориками і політиками. Страшно сказати: мільйони українців, гноблені століттями, не вчилися власної історії, а коли десь щось і чули, то лише паплюження власних святощів.

То чи не треба цю правду донести до читачів України українською мовою?

Тому я хотіла б, щоб цей тритомник опинився в кожній публічній бібліотеці України (у середніх школах, — як обов'язкова лектура), у всіх вищих наукових і культурних установах — скрізь там, де він може спричинитися до піднесення національної гідності.

І нехай та праця буде вічним пам'ятником усім українцям, які загинули внаслідок польських акцій, що в цьому тритомнику удокументовані.

Ярослава БАРУСЕВИЧ, Нью-Йорк

Польсько-українські суспільно-політичні стосунки узагальнено можна визначити так: поляки довгі роки гнобили українців, і, коли тиск досягав найбільшої величини, українці різали поляків. Віддячуючи «красивим за корисне», поляки мордували українців. Таким чином, сусідські стосунки стали трагедією обох народів, бо хоча агресором була влада Першої і Другої Речі Посполитої, але розплачувався за агресію людськими жертвами польський народ, не кажучи вже про український гноблений народ. Після шести століть безперервної боротьби, якщо не фізичної, то політичної, запанував, нарешті, спокій, коли поляків з України вигнали; але фатальна пам'ять про мертвих залишила в Польщі почуття антиукраїнської ненависті. І навіть більшої, ніж до німців, хоча українці ніколи польських земель не окупували, а боротьба між обома народами відбувалась тільки на українських землях і ніколи на етнічно польських.

Ця ненависть має за собою довгий шлях. Її хресним батьком став ще Казимир Великий, ініціатор багатовікової агресії. Це вона у 1597 році на варшавському ринку почетвертувала, чи, як стверджує народний поголос, спекла на залізному коні Северина Наливайка, провідника козацьких повстанців. Потім були Хмельниччина, Коліївщина і Уманська різанина — назвемо головні етапи, описані у шкільних підручниках, — коли кров пливла ріками. Нарешті роки Другої світової війни, страшний, кривавий фінал, який до сьогодні відчувають тисячі родин.

Це все наслідки. А де причини?

Бо не буває диму без вогню.

В описі наслідків польська публіцистика має вже значний доробок, але причини лежать незораною цілиною. Тема багата, але непопулярна, жодний історик не хоче за неї братись. На думку передвоєнних літописців, причини конфліктів лежали у затятій природі української плебейської маси, яка мордувала шляхетну шляхту, що несла на схід західну європейську культуру. Після війни траплялись маргінальні випадки розкриття справжніх причин, але це були несміливі спроби стверджувати, головним чином, що неправильна політика санаційного правління спричинилась до розвитку трагічних подій на Волині в період окупації. І це все. Тепер на питання, чи треба аналізувати страшне минуле, лунає завжди негативна відповідь.

«Ні, — твердять опоненти, — не роздряпуймо підгоєних ран, не роздмухуймо пригаслої ненависті. Винні є обидві сторони. Дивімось у майбутнє, сказавши з покаянням: вибачаємо і просимо вибачити».

«Ні, — кажуть інші. — Порахуймо жертви і вимагаймо кари, а українці нехай б'ють себе у груди і на колінах просять вибачити провину».

«Ні, — кажуть ще інші, — бо нові політичні розклади в Європі є для нас небезпечні, польський державний інтерес вимагає покращення відношень, і не треба витягати старих гріхів».

Але це непереконливі відповіді. Про те, що було, як було і чому було, говорити треба, і то на повний голос. Говорити щиро, відкрито, до кінця, не криючи найгірших подій, аби не мав чого нагадувати сусід. Бо тільки щирість збудує належні взаємини, загоїть рани, вижене з душі думки про темне минуле, завдану кривду, злочинну діяльність попередників — тим більше, що за їхні гріхи ми ж не відповідаємо. А що «historia est magistra vitae», то залишмо вірну картину минулого політикам майбутнього, аби вони швидше вивчилися на колишніх помилках. Бо про те, що загострювало відносини впродовж віків, не знає більшість нашого покоління, а тим більше молодь обох народів.

Нормалізація стосунків особливо потрібна з політичних мотивів. Крах комунізму знищив гальма реваншизму, і ніщо не гарантує, що як не завтра, то за двадцять років не з'явиться новий Гітлер. Гасло «Ми сильні, єдині, готові» в Польщі вже було і з гуркотом загинуло. Якби на порядок денний повернулось питання кордонів, то ситуація була б трагічною: до Львова і Вільна ніхто поляків не пустить, залишилося б тільки повернення мільйонів людей… на Віслу. Думати про це треба вже сьогодні, бо історія летить швидко. Ніхто не чув про німців у Сілезії, аж в грудні 1989 року вони з'явились у «Відкритій студії» телебачення. Відчуваючи підтримку за кордоном, відгукнулись досить голосно. Перший раз. Зараз уже мають у польському парламенті сім депутатів і сенатора на додаток.

Отже, Польщі потрібні нові союзники. Як показав трагічний вересень, на далекий Захід розраховувати не варто, треба зближуватись із сусідами, з новими державами, які виникли на руїнах імперії. Головним союзником тут є Україна, яка творить перспективу 90-мільйонної коаліції.

Спробуємо тепер зібрати й упорядкувати у хронологічній послідовності важливі сторінки історичних подій, які сприяли ненависті, різні і трагедії. Це перша такого роду праця у польській історіографії. Ми певні, що вже перший том «Історії» викличе запеклу дискусію — особливо серед людей, які роками перебували на орбіті цієї великої трагедії. Звідси випливає роздільність структури роботи. Основою першої частини, яка показує польську політику від початків спільної історії до незалежності, після розподілу, стало виділення потрібних нам проблем із загальновідомої історії обох народів. Друга частина, яка охоплює період міжвоєнного двадцятиріччя і показує відносини досить детально (в межах окремих регіонів), складається з авторського тексту, архівних документів та інших публікацій, які підтверджують і доповнюють виклад. Якщо читач візьме під сумнів інтерпретацію автора, захоче протиставити йому власну точку зору, то велика кількість документів завжди буде промовляти однозначно. У подібній формі, як 2-га частина, будуть подані подальші матеріали 1939–1945 років, що становитиме «Історію конфліктів» у трьох томах.