«Серед осадників, — писав на цю тему дослідник часів Пілсудського, — рядових було 3221, офіцерів — 1256, генералів — 94. Взагалі військовим осадникам було віддано 785 земельних маєтків. Середній розмір маєтку становив 27 га (як далі побачимо, 27 % волинських господарств не перевищували 2 га землі. А наступні 40 % — 5 га. — М.С.). Військова колонізація об'єднала східні землі Речі ПосполитоЦ…) Військова колонізація мала на меті полонізацію українського і білоруського населення /зменшення перенаселення на землях Центральної Польщі, надання допомоги військовим, які не мали професії. Суттєвим мотивом військової колонізації було і те, що військові осадники використовувались для збройного придушення революційних рухів української і білоруської меншостей. Союз осадників у листі до міністра внутрішніх справ стверджує, що «наявність у деяких осадників військових карабінів використовувалась органами громадської безпеки, коли осадників залучали до співпраці у придушенні виступів, які загрожували громадському порядку». Згідно з існуючими колонізаційними планами схід Польщі повинен був заселятись відібраним, цінним елементом. Ідеалом осадника повинен бути селянин-військовий», — закінчує свої висновки історик часів Пілсудського².

Зрозуміло, що при «придушенні виступів, які загрожували громадському порядку» осадники стріляли у націоналістів і комуністів. Чи можна дивуватись, що скоро цей «вибраний цінний елемент» більшовики вистріляли у Катині? Включно з генералом Сморавінським — головнокомандувачем погрому українців на Холмщині.

Парцеляція і колонізація тривали майже ціле двадцятиріччя. Розпарцельовано було майже 80 тисяч га землі, з якої 1/4 продана українцям, щоб уникнути звинувачення у дискримінації, на село прибуло 200 тисяч, а до міст 100 тисяч поляків[22]. Прибував головним чином елемент активний, підприємливий, в основному ендецький, настановлений боротись за полонізацію подарованого. Він прибував для того, аби незабаром зустріти смерть — якщо не тут, то там, «гдє вольно дишет человек»!

На винищувальну діяльність польської влади український рух опору відповів такими акціями, як замах на президента Станіслава Войцеховського у 1924 році і куратора Собінського у 1926 році, бомбовими замахами на державні установи, нападами на поштові відділення, саботажем на залізниці й телеграфі та масовими підпалами маєтків землевласників, особливо скирд зі збіжжям після жнив 1930 року. Згідно з урядовими даними спалено 62 житлових будинки, 87 стодол із врожаєм, 78 інших господарських будинків і 112 скирд збіжжя. За наказом Ю. Пілсудського влада провела пацифікацію, керуючись правом кадука, що означало групову відповідальність. У процесі цих акцій до сіл і міст Східної Галичини спрямовано підсилені відділи поліції і військові ескадрони кавалерії, які виганяли з хат провідних українських діячів, чоловіків і жінок, вчителів і священиків, після чого били їх до зомління під супровід лементу домашніх. Поранених були тисячі, 7 побитих померло. Здійснено численні арешти, в тому числі 30 депутатів сейму, розпущеного 30 серпня 1930 року. Частину з них замкнули у відомій своєю жорстокістю Брестській фортеці. Нищилось майно побитих і арештованих та українських установ — ламали будинки, нищили інвентар, у споживчих спілках перемішували сипучі товари або обливали їх гасом. Заборонено було діяльність молодіжної організації «Пласт», закрито приватні українські гімназії у Рогатині, Дрогобичі, державну в Тернополі, арештовано президію найбільшої легальної української партії УНДО. Конфісковано спільне послання українських єпископів, яке критикувало терористичну акцію і принцип колективної відповідальності. Однак ні особисте звернення до влади митрополита А. Шептицького, навіть представника апостольської столиці, ні скарга українських парламентаріїв у Лізі Націй не дали жодних результатів. Тільки те, що застосування більшовицьких методів ставлення до населення принесло багато сорому на міжнародній арені, привело до появи описів пацифікації французькою і англійською мовами. Найбільш детальні — «На вічну ганьбу Польщі» і «Polish Atrocities in Ukrainę» (1931). Комісія Ліги Націй одноголосно засудила Польщу за пацифікаційну акцію. До сумнівних здобутків треба зарахувати парламентські вибори, проведені під час пацифікації. Провідні діячі були у в'язницях, тому терору, надуживань і фальшування не бракувало.

Пацифікація у Тернопільському[23]

(…) Коли під час польсько-української війни весною 1919 року Польща кинула у бій армію Галлера, вишколену і забезпечену Францією для боротьби з більшовизмом, Українська Галицька Армія, яка не мала зброї та інших необхідних засобів, мусила покинути рідну землю. Галичина опинилась під владою Польщі, бо так вирішила всесильна Рада Амбасадорів. Однак та сама Рада визнала за українцями досить широкі права на власну освіту до університету включно, що Польща зобов'язалась виконати.

Зобов'язання залишилось невиконаним. Влада поверсальської Польщі дуже швидко забула боротьбу поляків за свою незалежність і повернулась до тих самих методів правління, які Україна добре пам'ятала за часів історичної Польщі.

Жодних нових прав український народ не отримав. Польща була поділена на дві частини: частину А, де жили поляки, і частину Б, де жили українц, і білоруси. Коли Польща А розбудовувалась всіма доступними засобами, то Польща Б тільки платила податки.

Українську державну освіту, яка налічувала під час австрійської й української влади понад 3000 різноманітних шкіл, полонізовано і утраквізовано, що в принципі на одне й вийшло. Закривались численні українські приватні школи, вчительські кадри переводили на власне польські землі, переслідувались культурно-освітні й економічні товариства, головним чином споживспілки, створювались численні перешкоди діяльності спортивних організацій, навіть виховної дитячої організації «Пласт». Службовців української національності звільнювали з роботи або переводили на чужі терени, молодих взагалі не приймали на роботу

Вводилась примусова полонізація країни, не дозволялось навіть вживати назви «Україна», «український», слід було казати «русин», «рускі» або «русинський». Преса підлягала суворій цензурі, яка завдала великих матеріальних втрат. Майже кожний номер наших газет світив великими білими плямами, бо багато статей цензура знімала, і після конфіскації треба було друкувати новий наклад.

Переслідувались церковні діячі, священики, єпископи, арештовувались і утримувались у в'язниці, у пресі зневажався навіть такий велет, як митрополит Андрей Шептицький. За заповнення метрик українською мовою українським священикам призначались високі штрафи і навіть кари арештом.

Польська влада не тільки легковажила своїми зобов'язаннями стосовно відкриття українського університету — вона так переслідувала український приватний університет, що спочатку змусила його до переходу в підпілля, а потім повністю знищила.

На українських землях було багато маєтків землевласників, які походили з часів давньої Польщі, коли польські королі дарували маєтки своїм слугам, які проживали у містах або за кордоном, деякі повністю вимерли. Замість того щоб передати або продати ці землі їхнім справжнім власникам, українським селянам, польська влада запрошувала колоністів-осадників, набираючи їх серед різного шумовиння на польських землях, будувала для них господарські будинки і закріпляла їх на цих землях. Українські селяни відчували величезний земельний голод — близько 35 % селян мали не більш ніж 1–1,5 га, на яких мали утримувати родину з 5–6 осіб. (…)

У жнива і після жнив 1930 року в деяких місцевостях почало горіти збіжжя у копицях і скиртах польських колоністів і землевласників. Польська влада, яка не могла чи не хотіла викрити винуватців, звинуватила УВО (Українську Військову Організацію) або взагалі українське населення. Не виключено, що з провокаційною метою чи для отримання страхування, більшого від вартості збіжжя, багато підпалів здійснили самі власники збіжжя. (…). Службовці високого рівня (як воєвода Наконечников) твердили, що на рахунок УВО можна віднести всього 50 % підпалів, хоча і ця оцінка була голослівною, бо не піймано жодного винуватця.