Аналізуючи розвиток подій, автор переглянув архів польської преси того часу, який зберігається у бібліотеці Варшавського університету. Важко було знайти де-небудь такий одностайний і повсюдний вияв обурення, протесту і проклять на адресу України. Піднявся такий ґвалт, ніби в народу відібрали столицю, а не етнічно чужу територію. За найпершої можливості її відібрано силою. Тобто знову за правом кадука.

У три етапи (1918, 1919, 1920) повертались військові біженці на батьківщину, але не всі дістались до власного дому — значна частина господарств за цей час була зайнята поляками. 80 тисяч українців, які втратили домівки і не мали засобів до життя, розміщувались у глибині Польщі, головним чином, як робітники на фільварках. Протягом місяця після здобуття незалежності — у грудні 1918 року — польська влада видала декрет про перехід у власність держави покинутого церковного майна. Після ухвалення Конституції 1921 року, яка теоретично гарантувала всім конфесійним групам майнову власність і право самоврядування, декрет втратив дію, але його ніхто не відкликав, навпаки, — видано було новий, який розширював дію попереднього на всі землі, визнані за Польщею Ризьким договором. Право кадука діяло й далі: зі шкіл усувалась українська мова, церкви перетворювались на костели, закривались читальні «Рідна Хата», кооперативний рух Холмщини ізолювався від львівського центру, арештовані були сотні активістів за звинуваченням у комуністичній діяльності, піддавались контролю навіть православні священики.

Ворогом польського середовища — влади, духовенства і католицької громадськості — стали православні церкви, бо вони свідчили про тисячолітню присутність українців на цій землі, до певної міри стримували полонізацію. На надбужанській землі церкви з'явились разом з християнською вірою. Сам князь Данило при закладанні Холма вибудував аж чотири церкви. На підставі аналізу податкових книг, списків духовенства і списку парафій, Польського Географічного Словника та інших документів під час окупації був сформований список надбужанських місцевостей[26] з інформацією про те, у якому році з'явився перший спогад про церкву в даній місцевості. Перелік не включає Бєльського повіту і частини Підляшшя, яке належало до Брестського єпископату. Дані мають такий вигляд: X століття — 1 церква; XII — 1 церква; XIII — 6; XIV — 3; XV — 65; XVI — 178; XVII — 103; XVIII — 69; XIX — 15; невизначений рік — 19 — всього 460 церков, розташованих у 424 місцевостях. При такому порівнянні роздуми про польськість надбужанських земель втрачають усякий сенс.

Впродовж міжвоєнного двадцятиріччя Православна Церква пережила три фази польської експансії, яка охоплювала поряд з Холмщиною також Волинь. У першій фазі (1919–1924) католики займали церкви, як пише М. Папежинська-Турек[27], не тільки на підставі центральних або місцевих рішень, але часто, навіть частіше, самовільно або на підставі дозволу Католицької Церкви (!), причому католицьке населення проявляло у цей період особливу активність» — читай: фанатизм. Авторка, пояснюючи, що акція центральної і місцевої влади та костелу і його віруючих була спрямована на повернення об'єктів, конфіскованих свого часу царською владою, також зазначає, що місцева влада «проявляла доброзичливе ставлення до самовільного захоплення церков католиками (вони самі були частиною суспільства. — М.С.) або втручалась з допомогою поліції не на користь православних, проминаючи ситуації, коли виконували розпорядження міністерства. (…) Нічого тоді дивного, що у православних, і не тільки у них, виникало переконання про ворожість і ненависть державної влади до православ'я». Знаючи справу з власного досвіду, можемо сказати: не тільки влади, а й переважної частини народу. І то мусила бути величезна ненависть, якщо вже у 1919 році католики зайняли стародавній собор на горі Данила у Холмі, який, одначе, не будували, а при нагоді «порозбивали у підземеллях крипти з гробами єпископів, священиків, опікунів і доброчинців собору, заслужених православних і греко-католицьких священиків, викидаючи їхні кістки, зруйнували православний цвинтар при соборі, де також порозбивано гроби і викинуто кості, які ціле літо валялись розкидані по цвинтарю, перемішані з розбитими пам'ятниками. Само собою зрозуміло, що собор у Холмі поляки відразу висвятили на костел»[28].

Хоча у деяких місцевостях пролилась кров, влада відразу по війні закрила 111 церков, знищила 50, 150 забрав костел, а до 1924 року від православних забрали всього близько 500 церков і близько 20 тисяч га церковної землі з господарськими будинками[29]. Нарешті дійшло до того, що місцева влада перестала виконувати рішення про передачу церков, побоюючись протестів православного населення. Так було з собором у Луцьку. «Міністерство WRiOP (ВРіОП) кілька разів видавало розпорядження про передачу їх католикам, — пише М. Папежинська на с. 338, — але, побоюючись, що «вибухне луна пожеж по всій Волині», тодішній воєвода Константи Сроковський не виконав розпорядження міністерства. 8 лютого 1924 року сейм прийняв уже згадувану резолюцію про негайну передачу собору католикам, але і тим разом його не було виконано. Та були і протилежні випадки. Наприклад, монастир у Загорові, також зі складною історією, на підставі рішення воєводи Кричковського був переданий католикам, і вони його зайняли силою. Незважаючи на численні спроби, православні не змогли його повернути ні фізично, ні правовим шляхом».

У 1929–1934 роках настала друга фаза передачі — судова боротьба католицького костелу за православні церкви. Єпископи зробили 757 позовів до окружних судів у Бресті, Вільні, Гродні, Луцьку, Новогродку, Рівному і Пінську про повернення 202 післялатинських і 555 післяуніатських об'єктів. Аргументація не витримувала критики, бо була безпідставною, оскільки полатинські об'єкти були відібрані вже у першій фазі, а до поуніатських же костел взагалі не мав права — бо існувала Греко-католицька церква, яка була законним спадкоємцем цих церков, але претензії не висувала. В численних випадках позови мотивовано тим, що церкви є необхідними для римо-католицького населення, одначе не пояснюючи, чому воно не може збудувати собі костелів. Як цікавий факг зазначимо, що цей аргумент висувався у 65 місцевостях, де не було жодного католика, в 75 кількість католиків не перевищувала 5, в 76 — двадцяти і т. д. Крім церков, єпископи вимагали також передачі кафедральних соборів у Крем'янці, Луцьку і Пінську, а також монастирів у Дермані, Вільні, Жировицях, у Зимному біля Володимира[30], в Корці, Крем'янці і навіть Почаївської Лаври — другої за величиною і значенням святині православних українців, які сховались тут від татар у 1240 році.

Але друга фаза закінчилась фіаско, бо Найвищий Суд визнав судовий шлях повернення неправильним, виходячи з положення, що право це є компетенцією адміністративних органів, а конкретно воєвод. Правду кажучи, влада боялась викликати релігійні заворушення, тому вважали за краще вирішити справу безболісно. Але все те викликало розголос у крайовій пресі — польській, українській і російській, а звідси потрапило за кордон. Українська еміграція організувала протести у європейських країнах, у Сполучених Штатах, в Азії і навіть у Японії. Всі резолюції направлено до Ліги Націй у Женеву — справа була безпрецедентна; християнська країна, яку всюди хвалили за високу культуру і релігійну толерантність, через суд забирає будинки молитви християнського населення тільки тому, що воно належить до іншого обряду. Чи такою повинна бути любов до ближнього?

Проте і в другій фазі не обійшлось без руйнування храмів. Ось, — як пише М. Папежинська на с. 358, — Любельський воєвода Антоні Ремішевський «здійснив планову акцію руйнування «зайвих» церков. Заплановано зруйнувати 97 церков, але було зруйновано тільки 23 (згідно з даними Варшавської Православної Митрополії — 31 — див. документ 18. — М.С.), інші не встигли через численні протести правое; авних».