Без жодних обмежень і стримувань здійснювалась реорганізація захоплених територій. Ліквідовувались ознаки ідентичності, загарбувалось майно князів, бояр і передавалось польським вельможам і шляхті, величезні латифундії було виділено католицьким єпископам. Новим господарям надавали цілі села, запроваджуючи невідому на українських землях панщину значно раніше, ніж на польських землях. Наприклад, якщо Торуньський сейм тільки у 1520 році ухвалив загальнодержавне відпрацювання одного дня панщини на тиждень, то Холмський сеймик прийняв таку ухвалу аж на 70 років раніше — у 1447 році. Уже при Ягеллі почалась колонізація захоплених земель. Переселенців приваблювали можливість зайняття адміністративних посад після усунення місцевих, звільнення від податків і панщини, добрі умови торгівлі зі сходом тощо. Так заселяли Галичину й Поділля роди Одровонжів, Конєцпольських, Хабданків, Пакославів, Тарновських, Спитків, Гербуртів, Бучацьких, Язловецьких, Ланцкоронських і багато інших. Важливу роль у політиці й підприємництві почала відігравати полонізована верства місцевої шляхти — Ярмолінські, Кирдеї, Чурили, Струси. Частина з них чинила опір католицизму, але була змушена переселитись до Русько-Литовського князівства, інша частина зубожіла й перейшла до дрібної шляхти, аби, врешті, змішатись із середовищем посполитих, наприклад, роди Берлінських, Карачевських, Козловських, Волковиських.

Особливо колонізувались і полонізувались такі міста, як Львів, Перемишль, Ярослав, а після приєднання Ягеллом у 1430 році центрального Поділля — також і Кам'янець-Подільський. У 1434 році завершилась ліквідація руського права і встановлено єдині правові норми на території всього Королівства. Латинь всюди стала канцелярсько-службовою мовою. Нововведеним Магдебурзьким правом могли користуватись тільки католики, руське міщанство було позбавлене усіх прав та привілеїв, купцям і ремісникам заборонялось працювати за професією. За межами своєрідного гетто у Львові (теперішня вулиця Руська і околиці) заборонено спорудження будинків, ходіння церковних процесій, відправлення похоронів. На скаргу православного населення у 1525 році король Зигмунт І Старий відповів: «Львівські міщани повинні бути задоволені тими територією і вулицями, що призначені їм віддавна у Львові, і не повинні купувати у володіння інших кам'яниць, крім тих, які мали і займали вони або їхні предки». Він заборонив також приймати русинів до ремісничих цехів, не дозволив займатись виготовленням горілки, пива і вина, розкроюванням і продажем сукна. Вони не могли претендувати й на працю у міській управі, бо суди навіть не приймали православної присяги. На власній землі, у столиці власної країни, збудованій своїм князем, автохтонне населення стало чужим, зайвим і непотрібним елементом, чиє існування допускалось лише за умови згоди бути покірним слугою.

Найбільшим результатом шляхетської політики стала Люблінська унія 1569 року, коли литовці мусили віддати Польщі Підляшшя, Волинь, Брацлавщину (східне Поділля) і Київщину. Згідно з Деулінською угодою 1619 року від Росії перейшла до Польщі Чернігівсько-Сіверська земля. Таким чином, під польською владою опинились усі заселені українські землі, за винятком Буковини і Закарпаття. Простягаючись з півдня на північ, польський кордон пройшов би саме через те місце, де незабаром був збудований Харків, але трохи раніше кордон повернув на північний захід, пройшовши повз це місце на відстані близько 30 км. Це була ще безлюдна територія. На північному сході кордон підійшов на відстань до 200 км від Москви. Це був пік територіальної експансії в історії польського народу. Польська держава стала колосом на глиняних ногах. Інакше це й не назвати, бо після включення Литви до Польщі на Люблінському сеймі територія Речі Посполитої була у кілька разів більшою від польської етнічної території.

Шляхта не мала ні бажання, ні часу думати про небезпеку такого становища, бо з половини XVI століття перед нею відкрився прибутковий бізнес — експорт зерна через балтійські порти до Західної Європи. Це сприяло виникненню нових фільварків і зміцненню панщини не тільки в центральній, ближчій до Балтики Польщі, але й на давній Галицькій Русі. В результаті ухвал сейму від 1496, 1505, 1519, 1520 років селянина прикріплювали до землі без права виходу з села, притому йому дуже зменшували площу ужиткової землі, збільшуючи одночасно обов'язки щодо праці на фільварку. Литовський статут 1588 року встановлював, що селянин, який мешкав у маєтку 10 років, ставав власністю пана, а в разі втечі власник мав право шукати втікача протягом 20 років і судити за власним розсудом без права апеляції. З тих утікачів утворилась безпрецедентна в історії світу Запорозька Січ. Звідси виникала певна градація панщини на три окремих види. На Західній Україні фільваркове господарство було найбільш поширене, селяни мали найменше землі і найбільше обов'язку панщини. У другій зоні (східне Поділля і північно-західна Київщина) — менше фільварків і обов'язків панщинй (її заміняли податки в натурі), зате більші наділи землі у селян.

Третю зону утворювали східні землі над Південним Бугом і Дніпром, приєднані згідно з Люблінською угодою. Це були «дикі поля», з яких населення вигнали татарські напади. Покриті буйною рослинністю, ці поля притягали до себе найкращим у Європі чорноземом, природними багатствами і теплим кліматом. Стефан Баторий і Зигмунт III Ваза щедро і без вимірювання роздавали магнатам і шляхті здобуту без жодного пострілу територію: південну Київщину — Калиновським, Брацлавщину — Замойським, Потоцьким і Сенявським, Чернігівщину і Поросся — Конєцпольським, Бердичівщину — Тишкевичам, землі між Россю і Південним Бугом — Збаражським, майже всю^% Полтавщину — Вишневецьким. Міколай Абрамович отримав весь Мглінський повіт, Александер Пясечинський — частину Стародубщини, майже всю Новгородсіверщину і Глухівщину. Вся територія стала власністю кількох десятків магнатських родин. Протягом десятків років відбувся колосальний процес колонізації величезних просторів центральної і південної Київщини і майже всієї теперішньої Полтавщини, званих офіційно «Диким Степом».

У другу чергу колонізувалась Чернігівсько-Сіверська земля, приєднана у 1619 році. Колоністами були, головним чином, українські селяни з найбільш густонаселен их теренів Полісся, Волині, Поділля і північної Київщини, які втікали від своїх панів, зваблені обіцянкою звільнення від панщини на 20 чи 30 років. Було також трохи селян із польських земель, але більше дрібної польської шляхти, яка займала посади урядників, управителів і адміністраторів магнатських латифундій, гвардійців і погоничів для десятків і сотень тисяч підданих. Будувались міста, містечка, величезна кількість сіл і розкішні замки, бо загроза татарських наїздів продовжувала висіти над країною.

Але минали роки свободи, селянам нагадували про їхні повинності. Із зростанням заможності шляхта інтенсифікувала продукцію, збільшувалась панщина, розширювався перелік селянських обов'язків, посилювалось свавілля адміністрації. Кожне село мало свого еврея, який займався виробництвом панської горілки і пива, орендував у дідича церкву, ключі до якої видавав за оплату на хрестини, шлюб чи похорон. Не були винятком ситуації, коли молода отримувала дозвіл на шлюб лише після того, як переспала передшлюбну ніч з дідичем.

До того пекла на землі додалась ще в 1596 році Берестейська унія, яка мала на меті підпорядкування православної церкви католицькому костелу, а внаслідок цього полегшення полонізації непольського населення. Форсована католицькою ієрархією на чолі з Римом, ця операція призвела до тривалої релігійної боротьби в Україні і Білорусі, внутрішнього роз'єднання народів і загострення їх ненависті до польського народу.

При аналізі наслідків польського нападу на Україну постає порівняння з наслідками інкорпорації українських земель Великим Литовським Князівством. Вона також відбувалась у середині XIV століття. Литовці тоді зайняли Волинь, Чернігів, Київ, центральне і східне Поділля, тобто майже всю решту українських земель, які не змогли загарбати польські королі. Але це не було національною катастрофою, навпаки, то була дошка порятунку від татарської повені. Займаючи українські й білоруські землі, поганські до того часу литовські володарі нічого не змінювали, а, навпаки, самі зазнавали впливу місцевої культури — приймали православ'я, пристосовувались до регіональних прав і звичаїв, а руська мова залишалась службовою. Це видно з литовських документів. Від початку інкорпорації литовська держава стала литовсько-руською, де ніхто нікого ні до чого не змушував, а руське і литовське населення займало рівнозначне під кожним оглядом місце. Завдяки тому впродовж більш як 200 років, прожитих двома народами в одній державі, історики не зафіксували жодних конфліктів.