Третє, найстрашніше повстання вибухнуло у 1768 році знову на Київщині. Про його характер свідчить уже сама назва — Коліївщина, яка походить від українського слова «колій» (іменник від дієслова колоти). Справа в тому, що шляхту кололи тоді ножами або багнетами, а явище стало таким масовим, що надало назву повстанню.

Головною причиною Коліївщини стало повсюдне переслідування православного населення військом, цивільною владою і католицьким кліром, змушування священиків і вірних до прийняття унії за допомогою батога і в'язниці. У насиллі допомагали прихильники Барської конфедерації — шляхетського союзу, який боровся з королем Станіславом Понятовським — фаворитом Катерини II. Коли корпус генерала Кречетникова, висланий царицею на Правобережжя, почав громити конфедератів, то населення прийняло це як помсту за свою кривду і початок очищення України від поляків.

Це була, напевно, найжорстокіша боротьба в історії українсько-польських стосунків. Щоб охопити всю Київщину з усіх боків, операцію почали одночасно у чотирьох прикордонних місцевостях під генеральним керівництвом запорожця Максима Залізняка. На чолі одного з загонів, який налічував 700 осіб, він вирушив з Мотронинського монастиря до Умані через Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав і Лисянку. В усіх містах і селах повстанці вирізували шляхту і євреїв. Місцеве населення брало участь у вбивствах, грабувало майно і приєднувалось до повстанців, утворюючи все нові загони. Шляхта сховалась у захищеній фортеці Умань, командир оборони вислав проти повстанців відділ надвірної козацької міліції під командуванням Івана Ґонти, але посланці перейшли на бік Залізняка і на другий день зайняли місто. Настала страшна різня шляхти, євреїв, уніатських священиків і польського цивільного населення. Кількість жертв оцінювалась по-різному; одні історики називають цифру дві тисячі, інші — вісімнадцять, ще інші обережно говорять про кілька тисяч. Існує також думка, що кількість була шляхтою перебільшена. Беручи до уваги обставини, можна говорити про тисячі жертв, хоча, напевно, ніхто їх не рахував і не порахує.

Після погрому переможців скликали в Умані на раду, яка призначила Залізняка гетьманом, а Ґонту уманським полковником. Уніатам було запропоновано прийняти православ'я або залишити країну. З-під Умані повстанські загони були розіслані в різні боки, завдяки чому влада Залізняка і Ґонти охоплювала Київське, Брацлавське воєводства, західну частину Подільського і південну частину Волинського воєводств. Тим часом російські війська закінчили ліквідацію конфедератів, і польська сторона попросила, щоб спільними силами ліквідувати й гайдамаків. На допомогу їм прийшов випадок: один із повстанських відділів, переслідуючи шляхту і євреїв, перейшов кордон і спалив турецьке місто Балту, де сховались утікачі. Вибухнув міжнародний скандал. Туреччина пригрозила Росії війною. Цариця Катерина наказала ліквідувати повстанців. Справу було вирішено підступно: використовуючи симпатії одновірців, штаб російської армії запросив керівників гайдамаків на банкет, арештував їх, а потім ще більш ніж тисячу повстанців. Польській стороні передали 846 полонених, майже всі вони загинули під час тортур. З Ґонти спочатку здерли пасма шкіри, потім живого четвертували. Поступово виловили усіх повстанців. Екзекуції тривали кілька років. Керував ними командуючий коронними військами на Правобережжі Юзеф Стемповський. Екзекуції проводились в селі Кодня на Житомирщині і в Сербах на Поділлі, відсічено було голови кільком тисячам осіб.

Іншою була доля повстанців з російським громадянством. Серед них було вибрано 250 осіб і на чолі з Залізняком відіслано до Києва. Там присудили їх до кари на смерть, яку пізніше замінили на заслання в Сибір після побиття батогами, виривання ніздрів і припалювання шкіри на лобі і щоках. Таким чином, завдяки «сусідській допомозі» повстання було придушено, але причини залишились, а наслідки були подвійні:

— посилилась і зміцнилась ненависть українського суспільства не тільки до шляхти, а й до всього, що польське, до народу, який — хотів того чи ні — був знаряддям шляхетської політики екстермінації, як пізніше німецький народ у Гітлера;

— виникло питання: чи має право на існування держава, яка, захоплюючи такі великі території, не може утримати їх у порядку, не може впоратися навіть із власною конфедерацією, не кажучи вже про повстання підкореного народу?

Однозначну відповідь історія дала дуже швидко: через чотири роки після ліквідації гайдамаків настав перший поділ Польщі.

Перші десятиліття після поділу Польщі не принесли суттєвих змін у суспільній ситуації Правобережжя. Як у Польщі, так і в Росії панував феодалізм. Змінилась тільки окупаційна держава, шляхта залишилась та сама.

Як подає церковна статистика, в період розборів у приєднаних до Росії Волині, Поділлі і Київщині мешкало 240 тисяч людей римо-католицького віросповідання, тобто 11–12 %. Згідно з більш точною державною статистикою 1838 року на цій території жило 4,2 мільйона українських селян-кріпаків і 100 тисяч виключно польської шляхти. До цієї кількості належала і найменш численна, але найбагатша група магнатів — власників величезних латифундій; досить велика група поміщиків — власників земельних маєтків; дрібна шляхта, яка не мала підданих і управляла землею власними силами, а також велика група безземельної шляхти, а точніше бідняків, яка ліпилась біля магнатських і поміщицьких дворів, виконуючи роль панських погоничів. До останніх двох груп належало 65 % шляхти. Вона визискувала підданих більше, ніж магнати, і її ненавиділи ще більше. Одночасно це були дуже патріотичні групи, з яких у XIX столітті вийшло найбільше повстанців.

Зазначимо досить суттєву деталь. Походячи з лицарства, тобто феодальної еліти середніх віків, польська шляхта перейнялась своїм походженням настільки, що впала у мегаломанію: шанувались тільки особи «благородного шляхетного походження», вибрані, а решта існувала для того, аби служити вибраним. Ця якість з'єднала всі шляхетські групи, від магнатів до бідноти, незважаючи на величезне економічне і суспільне розшарування. Ототожнюючи поняття народу з поняттям власного стану, шляхта, яка становила приблизно 10 % населення, монополізувала владу в державі і надала їй назву «Річ Посполита Шляхетська». А що нещастя звичайно ходять у парі, то з мегаломанії виростала інша непохвальна риса: нетолерантність до нижчих прошарків-верств — селян і ремісників і навіть ненависть до іновірців-схизматиків. Очевидно, що іновірці платили полякам «красивим за корисне».

Ці якості впливали на широкі кола населення, деформуючи суспільну психіку. Поступове перетворення суспільних стосунків, обмеження привілеїв окупаційними державами, застосування репресій до патріотичної частини населення призвели до систематичного зубожіння дрібної шляхти і її розчинення у міському і сільському середовищі. Зливаючись з оточенням, прибульці вносили до нього свої позитивні риси і вади, тобто пиху і нетолерантність, які в атмосфері безперервних суспільно-національних конфліктів мали чудову поживу і розростались у всьому народі. Кого ж могла не хвилювати героїчна традиція предків, які однаково героїчно боролись як за свободу з хрестоносцями під Грюнвальдом, з турками під Віднем, так і з натовпами «бунтівної черні» під Берестечком, щоб утримати кордони під Харковом? Усе ж таки Польща — передмур'я християнства, тож вона несе на Схід культуру Заходу, вона власною кров'ю здобула ці території, і вони їй повинні належати…

Зміна влади над Дніпром, як ми говорили, не змінила ні суспільних стосунків, ні згаданого способу мислення. У 1796 році померла Катерина II, яка, знищивши у 1775 році залишки самостійності України ліквідацією Запорозької Січі, одночасно зігнула Польщу. У 1801 році вбито в Петербурзі наступника Катерини — Павла І, а царський трон посів Олександр І, якого вважали лібералом. З метою підтвердження цієї думки він створив зі своїх приятелів молодості групу радників, до якої увійшли граф Миколай Новосільцев — росіянин, князь Віктор Кочубей — українець і поляк — князь Адам Чарторийський. В імперії запахло відлигою. На високих державних посадах з'явились такі польські магнати, як граф Браницький, Іллінський, Ржевуський, Потоцький, Ожаровський, князь Любомирський. Гучний багаторічний роман монарха з Наришкіною — уродженою княгинею Четвертинською також мав значення в політичній сфері. Тому ніхто не втручався у суспільно-політичне життя Правобережжя: польська мова надалі залишалась панівною у школах, судівництві й адміністрації, не втручалась влада й у діяльність костелу Все шкільництво Правобережної України було сконцентровано у руках князя Чарторийського у Вільні, а він призначив шкільним інспектором Волині, Поділля і Київщини прекрасного організатора — Тадеуша Чацького. Вміло мобілізувавши суспільство до жертовності, Чацький збудував у всіх землях густу мережу середнього шкільництва, створив кременецький ліцей, який незабаром здобув почесну назву «Волинських Афін». Це було продовженням дуже шляхетної діяльності Комісії Народної Освіти, перерваної через втрату незалежності, але спрямованої виключно на розвиток польської культури і формування польського патріотизму Так, у 1821 році у кременецькому ліцеї з 600 студентів училось лише 36 українців, незважаючи на те, що згідно з переписом це відношення повинно було мати обернену пропорцію. І хоча за царату польська освіта і культура досягли більшого рівня, ніж впродовж попередніх століть, для українців це був лише черговий період полонізації, закінчений тільки Листопадовим повстанням, після якого царський уряд проголосив війну полонізації. Очевидно, для того, аби полонізацію замінити русифікацією.