Як на зло, вдома ще був тато.

— Шо воно так смердить?

— Шо-шо… Гівно! І я не перебільшую, до речі. Дік вимазався в гамні весь.

— Бігом давай мий його! — закипав тато. — Фе!

Я затягла Діка за шкірку в ванну. Тягти було нелегко, туша впиралася. Завжди він так: впирається, потім терпить у ванній, поки його намилюють і змивають, а потім уже чистий вискакує і з розбігу бочком витирається об доріжку в коридорі. Чи об меблі. Чи об будь-що, що йому в хаті трапиться.

Все. Найважче ніби зроблено. Дік стоїть і смердить у ванній. Навколо всі ці НАШІ шампуні, гелі для душу, стильні мочалочки… А він, падлюка, стоїть у ЧУЖОМУ гамні. Випиваю на нього банку шампуню. Водночас іншою рукою беру душ і відкручую мізинцем кран. Отак і стою раком з душем в одній руці, з шампунем в іншій і з загівнюшеним Діком у ванній: ВОДИ НЕМА. Ніякої. Ні гарячої, ні холодної. Піздєц.

— Тато-о-о!!! Шо робити! — заверещала я з ванної, бо ж не можна було вийти і випустити Діка.

— Не знаю, шо робити! — тато був дуже злий. — Масти собі голову. Твій пес, ти його й мий.

— Таж води нема!

— То йди до криниці.

— Таж Дік вибіжить!

— Ну то будеш всю хату тоді мити.

Отака халепа. Вода могла бути в чайнику.

— Стій тут, — дуже серйозно кажу я Діку, аж він зрозумів.

Я принесла чайник, вилила на пса. Намилила його. Не пам’ятаю, чи вдягала я тоді рукавичку для фарбування голови. Смерділо так, що було вже все одно.

Ну, але поки що лише намилила. Вода закінчилася. Шо робити? Йти по сусідах.

— Тьотя Лена, добрий день. У вас нема, випадково, води запасної? Наш Дік в какашках вивалявся.

В тьоті Лени був запас три літри води для квітів. Гарної, відстояної. Вона щедро віддала її мені для асенізаційних спа-процедур.

Не питайте мене, як мені це вдалося. Але я справді вимила велетенського переляканого Діка (дійшло йому, нарешті, у що він вляпався!) у цих трьох літрах. Навіть мила на ньому не лишилося. В критичних ситуаціях людина здатна творити чудеса.

Кажуть, що пес подібний на свого господаря. Не знаю, на кого з нас конкретно був подібний Дік, але всім було далеко до його зухвалості, ліні, поводження собі на умі, любові до солодкого і… чистоплюйства. Останнє видавалася найбільшим парадоксом. Дік, що міг собі запросто вивалятися в коров'ячому, а то й у людському гівні, Дік, що забрьохувався всім своїм жовтим животом аж по чорну спину і ставав повністю коричневим, у болоті під лісом, Дік, що, повичісуй з його шерсті всі реп’яхи, став би китайською голою собачкою, цей пес ЖИТИ НЕ МІГ БЕЗ БІЛОСНІЖНОЇ КРОХМАЛЬНОЇ ПОСТЕЛІ.

Тільки там він мав найсолодші сни. Мусив врізатися в купу щойно попрасованої постелі й заритися в неї. Паничем, видно, був у попередньому житті, сучий син. (Сука, мама його, до речі, двічі чумкою хворіла й вижила, того в цуциків такий імунітет хороший.) Найбільше Дікові подобалася свіжа постіль на татовому з мамою ліжку. В спальні. Приглушені тони, запах дорогих парфумів, кінг-сайз бед… Діковий розмірчик, одним словом. Якщо до нашого приходу додому ця скотина встигала виспатися і звалити зі спальні (прим’ята на один бік морда, осоловілі очі, не вельми бадьора хода), то сліди від нечистих лап на білосніжних наволочках продавали його незгірш, як палив би напис «Тут був Пес».

У Квітки була сука Лінда, ровесниця і подружка Діка. Дружба їхня полягала у взаємному гастрономічному тероризмі. Варто було Дікові зайти до Лінди в гості, як вона відразу кидалася до своїх п’яти рожевих мисочок. Там уже з кілька днів квасилися найкращі сорти м'яса, риби й сирів — Лінда просто не бажали їх їсти. Зате з появою Діка спанієлиха розуміла: діло труба. Зараз це всесильне одоробало кинеться на її мискову батарею і на раз-два-три все поковтає. Так що Лінда, варто їй було почути звук близької катастрофи в під’їзді (шкряботіння Дікових кігтів чи мій голос), бігом перепрошувала свої миски. І цямкала все, що встигала, до появи свого апокаліптичного друга Діка.

З Діковими мисками була подібна історія. Він теж довго крутив носом перед своїми кашами й борщами — виловлював там сирок, м'ясце чи мозкові кісточки, а гарнір лишав напризволяще (весь в мене, молодець!). Воно там в Діка сохло, ми з Гапою час від часу робили рефреш його мисок недоїденим борщем чи зупою. Зливали йому все, що самі не хотіли. Таким чином і мама бачила, що в дітей порожні тарілки — значить, діти не голодні, і в Діка чаша не пустішала. І мити тую чашу не треба було так часто. Бо відшкрібати нігтями шматки засохлої каші вперемішку з шерстю — не задуже естетське заняття. Дік нас за це ненавидів — за цей постійний апгрейд його немитих мисок несмачними зупами. Він бридливо нюхав свої тарілки й покірно йшов класти голову нам на коліна: да-а-айте відбивнушку, дааааайте курячу кісточку з невигризеним м'ясцем!

Але коли в гості приходила Квітка з Ліндою, Дік кардинально міняв свої їстівні пріоритети. Спочатку кидався виїдати все з мисок, щоби не дісталось гостям, а потім займав свою стратегічну позицію канюки під столом. І Лінда дійсно, зайшовши в хату, зразу бігла до Дікових мисок, хоча їжа в неї вдома була в 700 разів крутіша, але ж всі собаки знають, що пижджене завжди смачніше… До речі, Діковий апетит стимулювали не тільки собачі гості, а й людські. Кожен чужий, без винятку, либонь, уявляв собі Дік, запросто міг побігти до його мисок і повиїдати його вчорашній борщ Ще й водичкою запити і кашею засохлою закусити, яку він по кухні порозкидував, вибираючи шматочки м'яса. От такий універсальний рецепт підтримування вашого домашнього улюбленця ситим і пригожим: пускайте до хати гостей.

А взагалі-то Дік наш жив за принципом «Нема дурних». Не любив він тяжких фізичних навантажень. Весь час вважав, що розумова робота значно ефективніша. І коли ми з Квіткою запрягали Діка й Лінду в санчата, щоби нас по черзі тягнули, Лінда рвала вперед з усіх своїх спанієльських сил. А Дік цинічно біг поряд і позіхав, милуючись натхненною працею колеги.

Мені й досі не віриться, що Діка більше нема. Значно легше повірити в те, що він просто до когось втік і йому там живеться краще, ніж з нами. Той, чиєї смерті ти не бачиш на власні очі, насправді ніколи не вмирає. Він собі десь там є. Просто ти його зараз не бачиш. Він гавкає і спить, і завжди лягає в коридорі тільки там, де неодмінно через нього переступатимуть. І будуть кричати: «Дік, ану забрався звідси!» А Дік і оком не змигне. Йому таке буття в центрі уваги тільки на лапу.

Гуцулу чи гуцулці, що вбили мого пса, я не бажаю нічого екстраординарного. Просто рівно такої ж смерті, яку вони заподіяли Жовтому Псу, винному перед ними хіба що своїм розміром і нефункціональністю. Бо ж не теля. Бо ж його не годиться вбити, щоби з’їсти. І яєць не несе. І в буді не сидить. І не копає його п’яний хазяїн від жалощів до самого себе. Навіщо такий дармоїд, думали гуцули. Ще, чого доброго, гавкне їм на дитину чи за куркою поженеться. Нє, ліпше вбити такого. Напровсяк. Диви, як он легко це зробити — він же довірливий, іде до тебе й не боїться. Думають Карпи, шо їм всьо можна тут! Аякже. Ми вам покажемо, як треба жити.

Не треба людей звинувачувати за те. що вони ставляться вороже до всього, чого не розуміють. Не треба їх ненавидіти, це людське. Їх треба знищувати.

Цікаво. Чи буде життя після смерті скидатися на обкладинку журналу свідків Єгови. Ну, там, де тато з мамою і з дітьми, а лев в обнімку з антилопою. Всі разом тусуються і їдять смажених курей, що ростуть прямо на деревах. Чи я щось плутаю? Коротше, якби таке сталося, мені би дуже хотілося мати в компанії Діка. Тому Боже, дуже сильно тебе прошу, не посилай його в окремий собачий рай, а пошли у наш, громадський. Ну, або в пекло, якщо мені туди дорога. Хай він там, падлюка дика, взнає, що тримінг — далеко не найстрашніші тортури на світі. Ну, і морозиво. Прибережи, Господи, нам там по парочці брикетиків пломбіру.

ВАСЯ В БОЛІВУДСЬКОМУ КІНІ

Чого в болівудському, спитаєте ви. А я вас спитаю, чи пам'ятаєте ви Васю з попередніх серій. Того самого Васю, що розмочував лаковий унітаз у шкільному умивальнику і бив мені морду? Ну от. Вам насрати. А такі речі, між іншим, так просто не забуваються. І нормальний, болівудський глядач, на відміну від голлівудського, хоче бачити не тільки те, що в героїв нарешті все стало класно і, хоч кіно про них закінчилося, але вони десь там далі живуть собі довго і жирно. Болівудський глядач хоче достеменно побачити, як саме жирно живуть ті герої, які народилися в них діти і що за історії кохання сталися у тих їхніх дітей… Звідси й хронометраж добротного індійського кіна, і довжина індійських кліпів — відео-пісня коротше десяти хвилин — моветон.