Я безнадійно немодна "маладая женьщіна", і у всіх журнальних фешн-дрешн колонках, де звйозд запихують або в клітку ЄС ЄС ЄС, якщо вони одіті відповідно до останніх тенденцій, або в НОУ НОУ НОУ, якщо вони щось провтикали чи показали зайвих сантиметрів цицьок в декольте, мені би придумали окрему кліточку КАРПА, ГОУ ХОУМ. Ну, та я ж і так люблю вдома сидіти. І навіть не мрію домішатися до білявок із сірим корінням волосся і таким же умом, повіддирай хтось з них козирні лейбочки. Але насправді це я так огризаюся — із заздрощів.

Все життя, до появи в ньому Рибочки, мені доводилося бити копитцем об поріг на виході, викрешуючи золоті іскорки, поки мій актуальний бойфренд чепурився перед дзеркалом.

— Якась я геть хуйова тьолка, — жалілась я вголос, — бо чого це в мене одягання займає три хвилини, а в тебе тридцять?

Правда, я не завжди такою бувала. Могла й сама по півгодини збиратися, а потім ще кричати, плакати і битись головою об вхідні двері — бо тупо не могла згадати, куди запхала останню чисту футболку чи джинси, а надворі чекало таксі або вже десь рушав мій потяг.

Поява служниць та домогосподарок у моєму побуті не дуже допомагала стишити жахіття модного існування. Ці прекрасні жінки-трудівниці — вкрай необхідні у житті такого як я, капарила, — часто-густо і геть-чисто користувались якоюсь неприступною мені логікою в сортуванні моїх речей. Можливо, вони складали розкидане за ознакою "тепле-холодне" або "червоне-зелене", але мої труси, як правило, опинялися вкупі з моїми товстелезними й кусючими, на випадок ядерної зими, шерстяними светрами.

— Лєна, — зверталася я до моєї київської хаусмейд з приводу зниклого ланкійського батіка, — ви не бачили такої картини на полотні — яскрава така мандала, мммм кружечок, в сенсі, з візерунками і звірами там всякими?

— Оце? — Лена принесла мені шарф.

— Ні. Там таке квадратне полотно.

Лєна принесла якусь мою гівняну картинку на картонці.

— Ні, Лєна. Нам потрібна картинка на тряпочці.

Лєна принесла ганчірку. Я не знаю, що то була за шмата, може, в сусідів під дверима лежала.

— Лєна. Мені треба не просто тряпочку. А тряпочку з картинкою на ній.

Коли Лєна принесла мені щось важке, металеве, я припинила пошуки. А батік за кілька місяців знайшовся сам — тусувався ріднесенько в компанії синього відерка і поролонової швабри. Тряпочка, вона й є тряпочка.

Лєна також могла помити підлогу моєю футболкою. Знайшовши її десь у темному закутку під умивальником, вона кмітила, що нормальна людина носити такого не може. Нормальна людина жертвує такі кольори й картинки у фонд підложних шматин. А я так любила ту футболку. Я чесно думала, що вона модна. Лєна потім силувалася її відіпрати у машинці і довго вибачалася, обіцяючи купити мені нову, кращу футболку. Нової мені не треба. Я безутішна.

Але коли з'явилася в моєму житті Рибочка, все пішло по-іншому. Рибочка ніколи би не віддала моєї улюбленої футболки на поталу прибиральниці, Рибочка сама панічно боялася неправильної поведінки зі своїми речами й начисто заборонила очисній тьоті до них торкатися. І взагалі Рибочка була чоловіком. Був і є, тобто. Дорослим чоловіком, справжнім. З пухнастими ручками, ніжками і з красивою головою. В Рибочки таке гарне густе волосся, що його можна не розчісувати — само лягає блискучою чорною хвилею і не фурчить. Не те що моє — його мало, отож воно борзіє, створює ілюзію багаточисельності свого війська. Кучерявиться, дурнувате.

Рибочка відрізняється дивовижною здібністю фіксувати в своїй пам’яті місця, де бачив мої речі. Тобто коли я зранку, перед виходом на свою тупу роботу, завиваю:

— Де моя сумка з тьотькою, у ній же там ключі від хати й Білочки! — Рибочка лізе в правильну коробку й викопує звідти бавовняну тайську торбу з принтом ляльки — сумку з тьотькою. Авжеж, нема ніякої гарантії, що ключі від хати й моєї Білочки не заховані деінде.

Точно, це все сумки. Я дуже сумчаста тварина, щоби не сказати, сумочний фетишист. У мене тих сумок видимо-невидимо, усяких кольорів, фактур і форм. Звичайно я ходжу кудись із двома-чотирма, це не так забагато, навіть з огляду на складний пошук дрібних предметів. Бо взагалі сумок тих сила-силенна. Я сама не розумію, якого біса я їх скуповую. Але якщо до смерті я встигну завести собі друзів, ніхто з них не залишиться без успадкованої від мене суми.

Подружки в мене немає. Ну, такої, навіть не подружки, а падружкі, з якою можна обсуджувати моду, пацанів, інших тьолок і ходити по магазинах. Немає в мене такої непотрібної істоти — говорющої пизди, одним словом. Щось не затримуються вони біля мене. Зазвичай кидають на бабки чи просто підставляють і дєлают ногі. Або ногті.

Нема подружки, зате в милосердний Рибочка. Сходить зі мною в тканинний магазин, вициганить там відрізати нам прямо перед закриттям магазину метр смугастого трикотажу ("Пол Сміт!" — прозвучало магічне від Рибочки, і я вирішила, що саме ця тканина мені зараз життєво необхідна), купить мені туфлі на підборах і заразом на танкетці, а ще поведе в кафе-кондитерську, гоголь-моголем попотчуєт. (Що воно таке — "потчуєт"? — думала я в дитинстві про доктора Айболіта, котрий "потчєвал" недужих звірів, пхаючи їм чайні ложечки до писків.)

Діло було в Харкові. Шопінг завжди ліпше мати за кордоном. Хай навіть за кордоном твоєї області. Вулиці здаються просторішими, люди не такими задроченими, бутіки не такими тісними, пацьорки не такими поцоватими, а продавщиці не такими запроданками. Останні, здається, навіть бігають за тобою там менше і рідше кричать оте своє зловісне "Вам памочь?!" Отже після недовгих блукань і безтурботного споживання канабісу в епіцентрі народних гулянь — Горьківському парку, ми з Рибочкою купили туфлі на підборах, з ремінцем довкола щиколотки (вкорочує ногу), метр смугастої тканини і білий топ на бретелях. Ой, чи я вже це казала? Гм. Значить, і про гоголь-моголь більше не казати? Його собі замовляє Рибочка. Я замовляю собі нудне й корисне мате.

Рибочка трендить безперервно. Емоційно й цікаво щось там лепече. Він завжди так робить, коли я хочу щось почитати чи просто повтикати на картинки. Тільки-но він відволікається на принесений нарешті йому гоголь-моголь, як я — ррраз! — блискавично розгортаю вічнозелений журнал "Бурда-моден" і потрапляю на актуальні в цьому сезоні босоніжки. Їх там, актуальних, безліч, деякі на підборах чи танкетках нагадують мої, щойно придбані…

— О, — кажу я Рибочці. — Подиви-но, правда, мої туфлі в тенденції?

Рибочка кидає око на розгортку з босоніжками.

— Ні, — твердо каже Рибочка. — Неправда.

— Як то — неправда? — Мій розпач, він лише щойно здавався маленьким симптоматичним черв’ячком пост-шопінгу, а вже готовий порснути, мов перезрілий чиряк на сраці. Я знову не в туди, де люди!!!

— Ну, може, тут не всі тенденції представлено… — непевним, дуже непевним голосом намагається врятувати ситуацію Рибочка.

От тобі й маєш. Купила блядьські туфлі на манер харківських бичок. Тут вони навіть крутіші за галицьких. Тут їх частіше в "спартовках" можна побачити. В тісних на попі й цицях шкурках плюшевих ведмедиків. Бажано з золотими чи стразовими собачками на "блискавках". Може, в такому аутфіті якась із них уявляє себе динамічною клуберкою або чорношкірою хіп-хоперкою, а може, й нічо не уявляє. А купує ці велюрові блакитні, рожеві й смоляні дива просто тому, що такі вже носять дві її ліпші подружки. Тепер усім трьом можна разом красиво гуляти парком імені Горького і фоткатися між дерев, закладаючи руки за потилицю — так на морі фоткаються часто. А ще такі пози були популярними на псевдоеротичних картинках у перестроєчні часи. Я їх трохи пам’ятаю, а то!

— Ну, але ж це "Бурда-моден", бейбі, — Рибочка намагається спасти ситуацію компетенцією. — Тут є тільки ті босоніжки, які можна пошити самому. Тут ще й викройки до них є!


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: