В якийсь момент в житті студії і зокрема Романа з’явився дехто Марко Вакулович. Краще би він з’явився ТІЛЬКИ в житті Романа, бо часто він любив позависати на студії і за його відсутності. А тхнуло від Марка Вакуловича, не дай Боже. Знаєте цей запах немитого плішивого старіння? Від цього півтораметрового чоловічка таки жахливо тхнуло.

Від нього жахливо тхнуло. Від його кремового засмальцьованого плаща, від його товстих лінз, його кривої палиці й зачесаних на лисину рідких пофарбованих хною волосин.

Роман із Марком торгували нафтою. Тобто Роман не те щоби закинув іскуство, просто нафта, казав Роман, — це вже серйозний рівень. Як і нерухомість, казав Марко, і вони залучили до своїх оборудок ще й третього занюханого дідка, давнього Маркового приятеля.

— Спеціаліст світового рівня! — любив задирати догори кривий пальчик із брудним нігтем Марко.

Одного разу спеціаліст світового рівня, як то традиційно в них буває, взяв всі гроші компанії і зник у невідомому напрямку.

— Дивно, — не міг повірити довгим гудкам телефону Марко. — Я ж повністю йому довіряю… Особливо в ділових питаннях.

— А ви давно знайомі? — не втрачав надії й Роман.

— Та ми з ним сто років тому ще зійшлися… В одній камері колись сиділи.

Ось такі були ігри на біржі. Невдовзі Марко і сам зник безвісти, прихопивши з собою свій сморід.

І вже десь при самому кінці існування легендарного "Ер Ер Ай" Роман відкрив "туристичну агенцію". Давши в оголошенні адресу студії, ясна річ. Головним промислом новоспеченої контори була відправка голодних громадян України до ситої Європи. На заробітки. Під цивільним претекстом 5-денного огляду визначних місць Парижа, Лісабона чи Рима. Громадяни були, в основному, жіночої статі. Заплатили, сіромахи, все до копієчки, й ну чекати ліпшої долі. А її все нема та й нема. Котрась із гіпотетичних заробітчанок відчула недобре і почала дзвонити на телефон офісу, Роман наказав Ірі відповідати, що його нема. І тоді всі ці двадцять п’ять чи тридцять нездійснених трудових мігранток разом прийшли на студію, і почали вимагати Романа. Але Роман вже встиг утекти й переховувався. Це саме встигли ще раніше зробити чергові Романові "партнери по бізнесу", прихопивши всі заробітчанські внески й залишивши Романові дулю з маком і двадцять п'ять чи тридцять розлючених тьотьок під дверима студії. З іншого боку дверей Артим, Іра і Таня вже не сильно хотіли відмазувати свого боса і тому просто казали тьотям:

— Ми не знаємо, де він. Можливо, й ховається.

З часом тьоті сумно розсмокталися. Шкода — круте би вийшло шоу, попади їм Роман у ненатруджені омріяною чужиною руки.

Що з Романом зараз, ми не знаємо. Квжуть, він має чергову халтурку на черговому радіо (їх, як казав мій київський рогульський дядя-адвокат, "в сталіце на любой вкус"). Кажуть, вигідно женився, на красивій тьоті, тренерці з фітнесу. І що дочка в нього народилася. Ну, дай йому Боже здоров'я і подальших успіхів ув іскустві. От тільки побачитися з ним нікому не хочеться. Хіба лиш, якщо йому раптом захочеться віддати Артиму, Тані й Ірі заборговану за купу місяців зарплату. Можна з відпускними.

СЕПІЯ

Вікна в потязі "Делі — Деградун — Шатаб (shut up?) експрес" зовні чорні, як сонячні окуляри. А всередині коричнево-жовті, як старі сонячні окуляри. Чи як фільтр. Чи як плівка діафільму. Чи як екран викинутого телевізора зсередини. Так що, скільки би ти не їхав, будеш дивитися старе кіно. Якщо ти, звісно, втикаєш у вікно, а не являєш собою пересувну бібліотеку, як я. Обклавшись книжками й блокнотами, виливаючи на них каву. Це також сепія.

В старому кіні спершу самі лиш тумани, з яких крадуться на тебе низькі квадратові будинки делійських передмість. Відтак з’являються поодинокі люди, сходить сонце. Виштрикуються стовпи електропередач. Корови і велосипеди. Делі вже далеко позаду. Цукрова тростина, болота, звичайні й дивні дерева.

А вчора був щур. Пацюк. Або білочка — надто вже вправно воно дряпалося шторами на карниз нашого номеру "для молодят" із круглим ліжком. Думало ще, як би то побігти по стелі, пробувало лапками вчепитися за фігурну ліпку й доскочити до вентилятора. З вентилятора мало впасти мені на голову й, відштовхнувшись, як Клочкова від пружинної дощечки, стрибнути ген аж в інший кінець кімнати, куди по підлозі я його не пускала. Тож воно сиділо і мацало лапками ліпку.

Але ж хіба то ліпка, бідне ти моє пацюченя? То так — спрощена імітація. Антистиль. Ні тобі модерн, ні неокласик, ніяке, тим більше, не псебдобароко — от би де ти точно змогло дряпатися, чіпляючись за гульки з бурульками й тичинки з маточками міфічних лотосів.

Люди, пожалійте пацюків, що живуть у кімнатах-сепіях, готових декораціях для фільмів Жане. Пацюкам і так холодно на мармурових підлогах, і їм трохи голова йде обертом від біганини дахом заокругленої шафи. Тож, люди, якщо ви вже робите на стелі свого романтичного закладу ліпнину — робіть її більш декадентською. Мінімалізм тут ні до чого.

Планєта Тьолок

Книжка, написана накуреною собакою Дінго, матиме той великий плюс, шо якби десь застопорило на наративах та дескриптивах, все можна списати на простоту божої тварі. Доктор філософських наук, професор В. Я. Герелюк про книгу Ірени Карпи

Hola, Amigos. Якщо ви це читаєте, значить, мене вже нема. Саме ваші двадцять гривень, заплачених за цю книженцію, стали вирішальними в моєму бюджеті. Нарешті мені вистарчило на квиток до Антарктиди, і гроші ці я не профукала, а купила консервів, вишиванок для українських полярників і розтанула в безкрайній білині… Якщо мене не з’їв полярний ведмідь, то це я он там, стою на горі з лопатою й перевертаю пінгвінів. Бачите, махаю вам рукою в червоній рукавиці. Друга рукавиця в мене жовта, дірява, і мені за неї встидно. Хочете знати страшну передісторію червоної рукавиці? Знайдіть і почитайте журнал "Вязаніє". Бо в цьому тексті жодної корисної для вас інформації не водиться. Так, есе як завжди — збочення, порнографія, порнографія з найтовстішими членами комісії з моральності, наркотики (телевізор і сємєчкі), тьолочні розклади і сміх без причини як признак самі розумієте кого. Так що bienvenidos, ледацюги.

Глава перша і остання. Тобто більше тут нічого не нумерується, але ж треба дати хоча би якийсь орієнтир у морі Хаосу, що захлисне вас далі. (Не бійтеся, ми не сектанти. Божу Благодать по три рубаса за ста грам не продаємо.)

Нас тут ващє-то багато. Не те, щоби натовп не подолати, як співалося на одному Гамнобаченні, просто нас дофіга і ми дуже різні. Ось, наприклад,

Медвідь

Воно ж Ведмідь, Грізлі, Міша, Ведмедиця, Михайлина та інші деривативи. Велика лінива істота. Чи то хлопчик, чи то дівчинка. Має білі зуби і коричневі очі. Великі лапи. Довге волосся. Ямочки на щічках. Лептоп. Мріє про автомобіль "форд-мустанг". Мріє про поїздку в Нову Каледонію. Медвідь курить, п'є, дивиться кіна, миє посуд, дурить дяпчиків і віджигає. Любить маму, тата, Васю і деколи мене. Принаймні так я собі вірю.

Вася

Дівчинка з багатьма косичками й цицьками. Провінційна радіоведуча. Яскрава і велика. Віджигає. Любить гроші і себе. Любить бухати в "Картопляній хаті" чомусь. І їсти роли по сусідству у фаст-фуді на букву "я". Сприймає все легко. Має багато подружок і друзів. (Так що, якби когось із них раптом не стало, Вася би й не помітила) Ще більше має ексів. Десь так само, як біжутерії і косметики (включно з моєю). Амбіцій Вася, кажись, не має. Але явно не проти стрімкої слави на телебаченні і купи, хоча би й чужих, грошей. Все одно вона знайде спосіб зробити їх своїми.