— Того шо Міша мужик! — Вставляє Вася.

— А, — акаю я, ніби це щось прояснює.

— О, Карпа, диви. У Медведя навіть труси сімейні, як у нормального мужика!

— Дура, це шорти! — ображається Ведмідь.

— Ага, мамі своїй набреши, що то шорти! — наступаю я. — Диви, ще й яйця тут розвалив. Ану, Вася, глянь, що там у нього!

Ведмідь, що досі спирався на батарею, злякано підбирає під себе ноги. Але вже запізно.

Вася все побачила. Вася кричить:

— Фу! Там у нього рожеві стрінги! Наш мужик — підарас.

— Так от чого від нього несе цими… чоловічими парфумами! Одеколоном "Саша"! — тріумфую я.

— Ой! Фу! Одеколон "Саша" — це мої травматичні спогади, — кривиться Вася. — Мій екс — він ще педантуватіший за твого Алігарха буде — кожен вечір перед сном мазав руки одеколоном "Саша". І мені з цим треба було жити.

— І Медведю тепер з цим жити. — Пильно дивлюся на Ведмедя.

— Н-да. Його ж вчора зґвалтували і подарували хутра, — радіє Вася.

— Ідіть на хуй, дури!

— Мовчи, підарас нещасний.

І ми, обіймаючись, заводимо пісню, мелодія котрої ідеально повторює мелодію "Майдадира" в баптистській церкві:

— Підарас, підарас, все у нас як в перший раз, буде все у нас гаразд, підара-а-а-ас!!!!

ТЬОЛКИ В СПАЛЬНІ (НЕ СЕКСУАЛЬНО)

Ми сидимо втрьох і їмо зефір на подарованому Алігархом ліжку, єдиному справжньому предметі інтер’єру тут. А "тут" — це в колишній кімнаті Рєзінавай Утачькі, переробленій під мою спальню. Шпалери поверху пофарбували зверху білою емульсійкою. Вони трохи полупилися і зверху повідставали, але ми прибили зверху сітку-рабицю і вийшло… ну, майже по-дизайнерськи.

Тьолки все допитуються про наші перипетії з Алігархом.

— Ну шо, ви єбалісь? — аж скаче на матраці Вася.

— Нє, ти шо. Сексу я не хочу. Це в нас просто тусовка така, спілкування типу, клуб па інтєрєсам.

— Да, толька у нєво інтєрєс панятний… — похмуро закидає Ведмідь.

— Виєбать Карпу? — знов радіє Вася.

— Нєт. Єслі би только. Женіть на сєбє.

— Ой, та ладно, — відмахуюся я. — Яка різниця, шо він там собі хоче. Все чесно і просто.

— Да, Карпа — сама чесна жінка на Землі! — обурюється Вася.

Я продовжую:

— От тільки недавно зробив він мені кунілінгус, так уж і бить. Ну, зробив, я статечно повернулася на бік і сказала: "Ех, ти знаєш, я думаю, наша дружба тільки починається…"

— Ого, а я так би й не подумала… — дивується Вася.

Наше багатство з зашоколаджених зефірчиків у пластиковому пуделку повільно тануло.

— Блядь, ми зараз зіжремо всю коробку.

— Ага, коробку зіжремо, а зефір залишим.

Ми мовчки доїдаємо все до крихти.

— А ще він радник президента якийсь… — після мовчанки вставляю я.

— А-а-а, — протягує Вася, — тоді ясно, чого він так класно відлизує.

— Гагзга. — Я оцінила цей жарт. Хоча й не жарт. Чувак і справді робив свою справу знаменито.

— Атажгла, як пад гжель распісала, — кажу я про Васю. — Але в нас в телевізорі сьогодні ведуча одна теж нічо так сказанула. Всі, хто був у гримерці, задумались над смислом жизні.

— Ну-ну, шо? — питає Медвідь, завжди ласа до білявих і не вельми інтелектуально перевантажених телеведучих, справжніх майбутніх дружин пересічних Алігархів.

— Коротше, вона назвала мого продюсера Біляковим. А його прізвище Худорук. Ну, хіба що прізвисько Білок, бо ж він весь білий, як сніг на різдвяній картинці. Я їй про це сказала. А вона: "Тю, він же сам ніби так себе назвав… невже збрехав?" І закотила так гарно свої велетенські круглі очі. А візажистка їй співчутливо: "А що, часто чоловіки тобі брешуть про свої імена?" Ведуча: "Та ні, частіше вони брешуть про свій матеріальний стан".

— Гагага!!!

— Ну, і коли я в ахуї вийшла, дєвушка додала: і про сімейний теж.

— Дєвушкі іщут багатікав.

— Спосіб виживання тьолки в пострадянському просторі.

— Ти ше книжку напиши таку, Карпа.

— А я що — багато знаю?

— А ми тобі розкажемо, — серйозно каже Вася.

Ми усі троє мовчимо. Вася запалює м‘ятну сигаретку, не затягується нею, лиш сумно дивиться кудись у далечінь, на заляпаний фарбою лінолеум "під паркет".

— Н-да, люди десь на полювання ходять, а ми тут підлоги обдираємо від фарби.

— А це в нас така медитація, пацани.

— Карпа, від того, що ти називаєш нас "пацани", пацани тут не появляться, — отруйно каже Вася.

От тоді ми й постановили:

— Купити один на всіх вібратор і назвати його Ніколас Кейдж. І спати з ним в обнімку, бо він наш мущіна в домі.

ШОУ МАСТ ГОУ НАХ

Ведмідь заходить на кухню, куди я уже десь півгодини, як пішла робити чай. Я прийшла, завтикала, і ось уже п’ятий раз чайник закипає. Тільки моє приготування не сунеться далі натискання на кнопку. Ведмідь роздратований:

— Карпа. А що з чаєм?

— Мм.

— Що з чаєм в тебе було?!

— Мм. Нічо в мене ні з ким не було…

— Ага, ше скажи, шо і з сантехніком нічо не було!

— Він механік!!!

Він і справді механік. Висококласний механік, може з галімої старої "хонди" зробити охуєнську спортивну тачку. Чемпіона стріт-рейсингу. А на основі двигуна від "жигулів" збудує справжній болід. На ньому бос Механіка ганяє… А от Ведмідь мого прекрасного Механіка, з його густим волоссям і великими руками в мазуті, чогось не злюбив. А жалко. Такий взірець мужності й дитячої наївності. Для педофілок з заточкою під чеховських баришень.

Медвідь любив юзанути Механіка. Натиснувши на його нерівне дихання до мене.

— Крась ванну! — наказував Ведмідь. — Бо Карпа растроїцца, а я етава нє патєрплю.

Хлопчик фарбував.

— Чьо ти так насрал, а? Вся краска на палу. Весь пол в краскє.

На жаль, Ведмідь дуже рідко доводив справу до кінця. Замість того, щоби дотиснути й змусити Механіка повтирати фарбу, він спльовував і спрямовував свою агресію в наш спільний космос. А ми там без скафандрів, розумієте.

— Він тут таке недавно відмочив, карочє.

— Шо он себе атмачіл?

— Та ну, ладно, Ведмідь. Карочє, варю я тут недавно кускус. Він шось сухий і сухий. Я кажу: "Щось цей кускус ніяк не набухне". А він на це: "Може, його треба просто правильно ласкати?.."

В кухню заходить Вася. Ура. Відведе від мене удар. Вася заходить з довольною мордою. Шось придумала.

Вася:

— Українська література в картинках — це журнал "Ппейбой".

Ведмідь:

— І Ленін такой маладой… і Кобзон співає.

Вася:

— Якби мене назвали Муслім Магомаєв, я би, сука, вмерла.

Грізлі:

— От ти і спалилась. Це був Іосіф Кабзон.

Вася:

— Неважливо. Муслім Магомаєв… — смакує Вася. — Прикинь, тебе назвали би, як кашу з фруктами?!

— Боже, тьолки, які ви дурні, — кажу я. — Треба зняти по вас серіал. І показувати на МТV. Бо це реально МТV-шний формат — така тупа хуйня.

— Шо? — в один голос вони.

— А шо? Це не я сказала про нашу жизнь. Це Гапа.

— Шоу… — захланно випучила свої гарні карі очі Вася.

— Сценарій — Васіліса Васіна, режисер — Михайлина Медвідь, ведуча — Ірена Карпа. Моя авторська програма, карочє. — Патентую я.

— Генеральний спонсор — тампони "Красная Шапочка", — рішає Медвідь.

— Копірайт народний! — несе мене.

— Стиль ведучої — гамно, — закінчує титри Вася.

КОМОД КОМОДОВИЧ

А ЩЕ АЛІСА

Колись у мене був бойфренд росіянин. Хороший такий був. Пухленький і кучерявий. Міг пити водку з друзями. Міг не пити. Не вмів грати на балалайці. Бив свою жену, але не мене, бо я йому пообіцяла сірчаної кислоти в очі. В нас, західних українців, свої традиції. Коротше, жили ми з ним довго і щасливо, Медвідь у нас час від часу проживав. А потім ми вирішили розійтися. І ділити імущєство. Але то тільки я так вирішила. Він імущєство ділити не хотів, все лишав собі. Аргументуючи це тим, що в мене є машина Білочка, а в нього нема. Ну і шо, думали ми з Ведмедем. У нього є машина Кораблик. На яку я теж могла претендувати, якби була падлюкою, — бо юридично Кораблик перебував у власності нашої сестриці Гапочки. Але ж я не падлюка. Я просто хотіла забрати свої книжки, кілька картин, може, ще столик і, якщо вже мій екс зібрався, як він стверджував, продавати квартиру, симпатичний комодик із нашої екс-спальні. І справді, чого задурно віддавати покупцям такі ексклюзивні дерев'яні предмети старовини?