― Далеко-далеко.

― Далі Вінниці?

― Що там Вінниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсім нема ні дерев, ні лісів.

― Ой, лишенько! ― аж скрикнула дівчина. ― Як же там люди без лісів живуть?

― Живуть, позвикали.

― А чим вони палять?

― Кураєм, соломою.

― І як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.

― Хіба ж я хочу? Це все тато надумав.

― Попроси гарненько його.

― Мама вже й сльозами просила.

― А батько що?

― Сердиться.

― Всі вони, чоловіки, однакові. І наш сердиться на маму частіше, ніж треба. А моя мама така, що гріх навіть покосувати на неї. Може, підемо в курінь?

― Чого?

― Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли ніхто не бачить, ― засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собі в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась із білими хмарками і синіми ополонками неба.

Біля куреня сушився сак, він пахнув зіллям і рибою, а в курені хтось підворушував шматочки сонця. І тут нам стало зовсім журно.

― Михайлику, а в степах і суниць не буде? ― охопивши руками коліна, запитала Люба.

― Ні.

― А що ж там буде?

― Абрикоси і кавуни. Там кавуни отакенні, більші за тебе ростуть.

― То вже байка.

― Сам тато казав.

Люба недовірливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.

― Поїж, Михайлику.

― Не хочу.

― Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжі, ― поклала руку на шматочок сонця.

― Точнісінько так і мама каже.

Люба помовчала, зітхнула і, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:

― Як ти поїдеш на чужину, ніхто не буде так скучати за тобою, як я.

― Це забудеться.

― От і не забудеться, ― зовсім притемніли її очі, а бровенята сумно зібралися в оборку.

― То дорослі довго один за одним сумують. Про це і в книгах-романах пишуть.

― Нічого ти не знаєш, ― правдиво подивилась на мене Люба. ― І я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона відлітає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.

― Це вже як тато закомандують.

― Отак і в нас ― тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай і взавтра, бо хто знає, як далі буде. Приїдеш?

― Не знаю, як воно випаде.

― Я все буду дивитись на дорогу.

Коли ми прощалися, Люба знову хотіла почастувати суницями, але мені було не до них. Жаль стояв у моїх очах і душі. Його не змогли розвіяти ні оті пастушки, що за лісом спускалися із пагорба на степових черепахах, ні далекі вітряки, що волохатились у тумані.

Додому я приїхав пізно, коли вже місяць росив на ясени вологе срібло. В хатині причаїлись темрява і засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дійшли згоди. Вони мовчки снували в сутінках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стіл молоду картоплю з укропом і, перехопивши мій погляд, зітхнула. Батько на це зібрав брови до перенісся і щось пробубонів під ніс.

Але в цей час знадвору невдоволено обізвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далі поторгав хвіртку, що вела з клуні до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.

― До вас можна? ― застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тільки у великі свята.

― Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, ― неласкаве обізвався тато.

Але це не дуже збентежило товстошкірого дядечка, який хекнув і посунув ближче до столу.

― Чогось ви ніколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки загляну до вас перед дощем, ― солодкомовно заговорив дядечко і цим немало здивував нас усіх.

Батько спідлоба глянув на нього:

― А звідки ви знаєте, що буде дощ?

― Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота ― чекай непогоду. Добрий вечір вам.

― Добрий вечір. Вас, бачу, груша приворожила?

― От і не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дінеться? Ви спочатку нагнівались на мене, а потім самі втямили, що вона моя. Як то кажуть, і просо моє, і горобці мої.

― Не ваше просо і не ваші горобці, ― одразу розсердився тато.

― І між святими буває сварка, ― не гнівається дядечко. ― Послухаємо, що скажуть про це люди.

― Ви вже маєте свідків?

― Підбираю, підбираю, Панасе Дем'яновичу. Я не звик, щоб моє, хай навіть копійчане, пропадало, бо за копійкою і карбованця попустиш. Ось так, а не інакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем'я, коли всякий норовить зобидити хазяїна-господаря... А це правда, що наш цар-государ зібрав за гряницею аж мільйон армії?

― Давно вже ваш цар-государ лежить у землі.

― Е, не кажіть, у землі лежить його двійник. А сам цар-государ за гряницею сили збирає.

― Це ви мене лякати прийшли? ― батько зловтішне підсік дядечка.

― Та що ви, Панасе? ― розвів руки дебеляк. ― Нащо мені когось лякати, коли сам у революцію був ляканий. Я до вас по ділах кумерції.

― Кумерції?!

― Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвості принесла, що ви збираєтесь переселятись.

― Сорока ваша не збрехала.

Мати і я зітхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалі й бадьоро продовжував:

― Це вірно робите, що збираєтесь у степи. Там і землі більше, і після голоду стільки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцінь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?

― Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?

― Нащо мені це кипіло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би мені. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристі, та й земелька теж могла б кращою бути, ― хитренько ганить наше найбільше багатство, щоб збити ціну. ― Але, коли гноїти її, щось бог зародить.

― Ви, доки не згудите, доти не купите? ― заступається мати за нашу десятину.

― Хіба я неправду кажу? ― косує дядечко на матірі, торкнувшись рукою кишені, запитує батька: ― Як ви на сеє, коли я теє?

― Хіба вам випадає до своїх дев'яти славних десятинок мати мою, розхристану?

― Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглі числа. Навіть жінку брав тільки з круглим числом ― шістнадцятку. Було б їй сімнадцять років ― не одружився б, ― і дядечко Володимир захихикав, задоволений своїм дотепом.

Я ніколи не бачив його таким говірким. То завжди сидить на людях, мов дзвін без'язикий, ховає у собі слова, як скарби в землі. А це, бач, навіть жартувати зволив. Ось як кумерція розв'язала язика. Тепер би йому, напевне, і тітка Марійка позаздрила б.

Я так починаю гніватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навіть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далі пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалів нас, бажав щастя і все розхвалював оті краї, де люди не мають скрути на землю.

― Там середняку нарізають навіть по двадцять ― двадцять п'ять десятин, а тут тяжко сіяти, коли нема чого орати.

― Чого б вам, Володимире, не поїхати туди? ― обізвалася крізь сльози мама.

― Мені? ― отетерів дядечко. ― Як це? І чого це мені? Що ми ― гірші за людей! ― але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. ― Я, жінко добра, вже й тут призвичаївся до своїх негараздів, до своїх десятинок. Це не та розкіш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хліба не зводить. То будемо сватами?

― Ви ж казали, що не маєте за душею ні копійчини, ― в'їв батько.

― Для вас витрушу останнє, ― розщедрився дядечко. ― Чого не дотрушу-позичу, на чийсь білий папір усю душу закладу. Яку ж ціну правите за свою десятинку?

― Сто двадцять карбованців золотом.

 ― Що-що?! ― вдавано не дочув дядечко і повернув до батька хащувате вухо.

― Сто двадцять кажу.

― Сто двадцять! ― жахнувся дядечко, став вислогубим і вибалушив очі на тата. ― Бійтесь, Панасе, бога і людей. Красна їй ціна ― шістдесят карбованців, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою добрість.

― Хіба ви колись не розминулись із нею?

― Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмішечки хоч на кінчику язика... То за сімдесят віддасте? У мене ж п'ятірки, як зорі в жнива, ― з самого місяця відлиті.